Щасливі каштани. Їм травень запалює свічі.
А нам хто освітить зневіри глухий лабіринт?
С. Антонишин
1
Хоча на відкриття цьогорічного Осіннього бієнале були запрошені лише безпосередні учасники - художники, мистецтвознавці та іще журналісти, у просторих залах львівського Палацу мистецтв було людно - чи не вперше імпреза всеукраїнського масштабу проводилась на периферії. Звичайні відвідувачі поводяться тут тихенько, коли й говорять, то пошепки, бо ж храм мистецтв... Ті ж, хто завітав сюди сьогодні зі столиці, та й місцеві майстри пензля почуваються тут господарями. Важко сказати, був отой піднесений настрій наслідком споглядання й обговорення художніх творів чи виник у передчутті фуршету - адже у залу, де мало відбуватися частування, раз-по-раз заходили офіціанти з повними тацями канапок і батареями пляшок. Затівалася велика біба. Саме їм якнайуважніше приглядався творчий люд, який, що там вже гріха таїти, ніколи не був байдужим до хмільного трунку.
Гамір трохи вщух, коли в залу вступила поважна трійця – Любомир Бурий, Аркадій Пастушенко та Імре Череш. Від них нині справді багацько залежало. На днях дирекція PinchukArtCentre оголосила, що переможця сьогоднішнього бієнале очікує премія 100 тис. грн. і стажування у Франції, в провідних художників світу. Ніхто й не сумнівався, що доля високої нагороди залежить від цієї трійці, а от кому вона дістанеться... Оце й було справжньою інтригою. Першим претендентом був син самого Любомира, про якого мовили, що сам Бог водив його пензлем, хоча злі язики підбріхували, що таки й батечко прикладався... Молодий чоловік, хоч і справді талановитий, був шалапутом і картярем, який умить спускав у казино будь-які суми, які йому вдалось заробити, отож батько може й не захотіти зробити такого презента любому чадові. Пастушенко мав свого протеже, до того ж іменитого, знаного в колі як американських, так і європейських галеристів. Імре Череш виставив дві власні роботи, тож скромно мовчав, очікуючи на реакцію друзів... Не без того, аби сам представник PinchukArtCentre не мав на оці когось «свого». Не завше, та все ж бувало, коли з’являлась справді-таки талановита робота, метри поступались власними меркантильними інтересами і переможцем ставав найбільш достойний.
Хоча по залу й пронеслось: «академіки!», з усієї трійці почесне ім’я носив лише один - Любомир Бурий. Був він не лише академіком, народним художником, а віднедавна ще й орденоносцем – сам Президент вручив йому орден князя Ярослава Мудрого, найвищого, V ступеня. Повідали, дуже собі уподобав народний обранець свого портрета, учиненого метром, зрештою, все це могли бути й плітки, без яких богема не може жити, як черв’як без дощу. В ореолі його слави уважали за честь перебувати й Аркадій Пастушенко - ректор Академії мистецтв, і приятель з часів студентства Імре Череш, які вже, втім, посіли почесні звання членкорів і також займали гідне місце на олімпі українського малярства. До честі їхньої слід додати, що й бандзьохів іще не від’їли і у бельбасів не перетворились. Усім було «грубо за сорок», як то вміють у Львові підлестити, коли добре тямлять, що вже й п’ятий хрестик минув...
- Щось тут надто велика гебра зібралася, - невдоволено зауважив Бурий.
Директор галереї, як водиться, першим вітав гостей (які насправді були господарями, що було видно здаля, ще й неозброєним оком). Одразу ж підтяглись й позосталі охочі потиснути знамениті долоні, та «трійця», обравши собі гідом директора галереї, відфастриґувалась, розпочавши тріумфальний обхід зали. Йшли повільно, повагом, ніде не зупиняючись, зрештою, як і належить поціновувачам такого високого рангу, яких важко чимось здивувати. Принаймні у у фігурах двох - Любомира та Імре у рухах відчувалась граційна, лінива й пружна сила, схожа до тієї, яку ми помічаєм у великиких хижаків кошачої породи. Та раптом професорське око Бурого ніби загачило за полотно, що висіло у другому ряді, в самому кутку. Став мов вкопаний, гейби несила було йому відірвати погляд від мальовидла. Він не оглядав - уважно вивчав невелике за розмірами полотно.
- Чия це робота?
- Якась Наталія Гайдук - витягши шию, відчитав директор, - видко, із молодих, не пам’ятаю аби в нас коли виставлялась. Накажете перевішати? – заметушився чолов’яга. В очах Любомира Бурого борсалась невпевненість, скинув оком на товариша зліва.
- Симпатична, дуже свіжа робота, - заперечив Пастушенко. - Та от біда - школи немає... Надто вже чуттєво, задушевно, словом – дилетантське...
- То що, все-таки перевішувати? – перепитав директор.
- Не потрібно, - виспівав мурмурандо Бурий, у всіх відлягло від серця, - можливий претендент на нагороду відпав! Хоча... Можливо, причиною рішення були не стільки коментарі колег, як метушня журналістів за спиною академіка. Знав – немає нічого гіршого, ніж передчасно привернути увагу...
«Школи немає» – ця фраза ніби стала ключем в комірчини його пам’яті – спогад нахлинув так виразно, наче усе відбувалося вчора. Хоча, з певністю чверть віку минуло, ну, трохи менше... Тоді з Наталею - студенткою Академії, звідували ботанічний сад. Обоє були зелепухи – він лиш на пару літ старший.
Кохався у квітах. Шаленів від троянд, зводили його із розуму вишукані кольори тюльпанів, та ще якихось рідкісних екзотів, яким і назв не знав. Подумки укладав барвисті натюрморти уже в його, Бурого, тональності, власне все частіше про неї говорили «манера Бурого». Полюбив це словосполучення, гріло його серце. Вірив - мине небагато часу і з «манери Бурого» виросте «школа Бурого», а потім, дивись... Так захопився своєю композицією, що не помітив, як і подруга кудись зникла. Відшукав не одразу – постать її бовваніла далеко, фактично вже за межами ботанічного саду, біля будиночка сторожа, де цілком по-селянське, без дизайну зростали крокуси і первоцвіт, кручені паничі й тюльпани, та не вони заволоділи увагою дівчини – стояла біля тички, вкритої ясно-зеленим листям квасолі.
- Поглянь, яке чудо! Спочатку навіть не збагнув, чим милується дівчина, лиш придивившись, догледів квасолиний цвіт, на який злетілися золоті бджілки.
- Біля реліктових, виплеканих у саду рослинок бджіл не доглянеш, а тут... – сказала захоплено.
- Справді... Дивно – майже ж і запаху немає...
- Бджілки у запахах з певністю тямлять краще за нас, людей… - хитренько зблиснула оченятами Наталя. Примружив очі й подумки «зафотографував» натюрморт, навіть встиг розкинути кольори. А що? Цілком навіть пристойно виглядатиме: навскісно перетяте небо (сіре і блакить), й на темному фоні квіточки, мов маленькі сонечка, вкупі із золотистими бджілками. Завите стебло додасть шарму й закінченої витонченості...Ого! Це ж відкриття! Молодчина Наталочка! Чи хто й писав коли квасолиний цвіт?.. Добре, цизорик завжди при ньому. Почав розкручувати стебло квасолі. Дівчина аж вклякла, спостерігаючи за його маніпуляціями.
- Ти що здумав? - Їй аж у голові завинулося.
- За зрізаний квасолиний цвіт нас, гадаю, не оштрафують? - розсміявся.
- Як ти можеш? У ньому ж увесь чар весни! Він же такий гарний!
- Справді, дуже гарний! Коли ж перенесу на полотно, наділю його всіма принадами весни, не лише ми, сотні людей це оцінять!
- Ти готовий знищити цю красу заради якогось свого мальовидла?!
- Легше, кохана, легше, - не якогось там.., - ніби й жартома, та все ж відчутно зачеплений за живе пробурмотів Любчик.
- Хіба зможеш ти передати оці напівтіні, загадкові поєднання тонів призахідного сонця, як вдасться тобі вловити те, що змінюється повсякчас, в частки секунди, як в калейдоскопі - зовсім інше освітлення, інша кольорова гама...?
- Гадаєш, не зумію?
- Ніхто не зуміє, шановний метре...
Цю пісню з її уст чув уже не раз – дратувала його. «Ми – ніщо перед величчю природи. Наші ж намагання відтворити красу світу - це те саме, що вичерпати дитячим відерцем море». Розумування дівчати роздратували. Майже дипломована художниця, а несе бозна-що...
- Чого дуєшся, мій любий метре? - ухопила Любомира запідпашки. - Не приймай мовленого на свій карб. Усе це наше так зване мистецтво - гра, зрозуміла лиш когорті малярів: ми давно домовились, як зображати цей світ... При такому положенні сонця усе це має виглядати так, при іншому ще якось...Твоя творча манера не найгірша, та, як усі, чомусь вважаєш, що більшим, знаменитішим художником станеш саме тоді, коли віддалишся від оригіналу. Що значення має лиш твій стиль, твоя манера...
- Іще слово, а буду тя золити, - мовив, звісно, без злости, та все ж хотів, аби то дівчисько стулило писочка. Дуже поважав свій фах й не терпів навіть коли колеги ставились до нього без належного пієтету. Сам же відчув смуток – тонкий, як павутина, все ж дівчина мала рацію, відчував це десь там на споді, в найглибшому запіллі своєї душі, ніколи не витягав того на денне світло, тим паче не хотів, аби виказував йому усе це саме той солов’їний голосочок. Адже того, чого не чуємо, не впускаємо у свою свідомість - попросту не існує. Та, видати, Наталочці чужими були ці тонкощі, вела своєї:
- Верземо дурниці про відчуття кольору, далі про його сприйняття, який називаємо (придумати ж таке!) фізіологічним актом... Почуття кольору – царина емоційної та естетичної сфери. Диво-дивне – як лиш творили Ван Дейк, Гальс, Рембрандт ?– вони ж уяви не мали про всі прибамбаси, які відкрили нам фізики на початку вісімнадцятого століття, і запевнили нас, що до того всі ми жили, мов сліпі кошенята. Чому ж ними й далі захоплюється світ?
- Нині світ усім тим не захоплюється. У нас епоха «постмодернізму», «ніщо», «постепоха». Нини ми суцільний постскріптум! Усю красу, яку створює людина, вона має потребу - моральну чи фізичну, вже й не знаю - знищувати час від часу. У всіх наших замках і палацах донедавна були психіатричні клініки та ремісничі училища, а у храмах зернові склади або ж корівники. Тоді від бравурних пісень і маршів та червені кумачу блаженством було втекти в якесь глухе карпатське село й годинами вистоювати в храмі, вперто повторюючи за священиком незрозумілі слова літанії, одні і ті ж слова... Й не могли відірватись від того заняття, як не годен відірватись в пустелі від міражу. Богослужіння було прекрасним тому, що було потаємним, як відринутий, знехтуваний світ. Таємниця сприйняття прекрасного іще потребує дослідження...
- Яке дослідження, Любку?! Тільки поглянь! Хіба не довершена це краса? На тлі лазурового неба розквітло це золоте сузір’я! Яке розкішне, яке розпаношене воно у своїх формах, як линуть до нього золоті бджілки! Це ж ціла симфонія життя!
- А й справді! - вигукнув, аби лиш підіграти дівчині – його замилування давно закінчилось, та це екзальтоване захоплення слід було використати. Ніжно обійняв Наталю за тонку талію, рвучко пригорнув до себе й увіп’явся в гарячі уста. За лічені секунди відчув шалений спротив, та такий, що мусив ослабити обійми. Обличчя у дівчини було налякане, мов у дитини, яку раптово розбудили зі сну. Вона, мов рибина, хлипнула повітря, на очі набігли сльози – не щастя – образи, рвучко повернулась й побігла до виходу. Любчик сторопів. Зчудований, розгублений, цілковито збитий з пантелику, вкляк на місці. Трохи прийшовши до тями, поспішив її наздогнати. Несила було визнати, що таки впав в очах дівчини.
-----------------------------
Словник рідковживаних слів (львівська говірка).
Біба - бенкет з великою кількістю алкоголю
Гебра - зборисько, збіговисько
Відфастриґуватися - відчепитися, «відшитися»
Мурмурандо - спів через ніс, мелодія без слів (іще мовлене тихо, якби для себе)
Зелепухи - недозрілі фрукти
Запідпашки - під пахи
Золити - бити
