Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46395
Рецензій: 90556

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

117

© Віталій Мюнхен, 30-10-2011

When I hear my name
I want to disappear


- Дитинко! Хлопчику! Допоможи бабусі перейти дорогу!
- Давайте руку.
- Та не біжи ж ти! Поволі, поволі. Як тебе звуть, хлопче?
- 117.
- Що? А як же звуть твого батька?
- 71.
- Оце маєш. А маму як звуть? Невже 46?
- А ви звідки знаєте?
- Я? Та здогадалася просто.
- Здогадалися? Ні, не може бути. Навіщо вам наші імена? Ви, певно, підступна і зла чарівниця, хочете пограбувати мою сім‘ю чи зробити нас своїми слугами!

Стоп. Тут ми перериваємо ненадовго свою розповідь і ось для чого. Діти! Ніколи не звинувачуйте бабусь у будь-яких гріхах. Ніколи не кажіть їм слова поперек. Повірте, розпізнати злу чарівницю не так просто. І якщо вона захоче вас пограбувати – зробить це так, що ви і не помітите. Отож, коли котрась із них попросить допомогти – не будьте грубіянами і допоможіть їй просто так. І, заради вашої ж безпеки, не кидайте їх посеред дороги!

- Хитра стара, тобі не надурити мене! – вигукнув 117 і кинув її посеред дороги.
Якби він тільки знав, що буде далі, він би негайно почав танцювати Танок Розпачу, що поволі перейшов би у Танок Тривожного Очікування і завершився би, безперечно, Танком святого Вітта. Справа у тому, що хлопець зустрів не злу чарівницю, як він думав, а добру. Добру, але в поганому гуморі. Ще й трохи несповна розуму.
Перейшовши таки на інший бік широкої вулиці цього величезного міста, що навіть за допомогою магії іноді важко зробити, чарівниця зазирнула у майбутнє нахабного хлопця. Вона побачила, що від розмови з нею його життя може піти по одній з трьох стежок. Перша стежка, світла – повернутися і вибачитися. Друга, темна – якомога швидше змінити ім‘я. І ще була третя стежка, сіра, та, якою користуються найчастіше – забути. Трохи провагавшись між світлою та сірою, хлопець обрав останню. Чарівниця посміхнулась.
117, одначе, спокійно дійшов додому, де застав активну підготовку до свого сімнадцятиріччя. Він, бідолаха, ще нічого не знав.
Увійшовши до своєї кімнати, він побачив, що вікно відчинене і вітер гуляє по усіх кутках, роздмухуючи папірці і різний дріб‘язок. Визирнувши у вікно, він побачив дивну картину: чималого папугу, що летів прямо на нього. Птах, зрозумівши, що його помітили і що 117 збирається зачинити вікно, подвоїв зусилля і, ледь не втративши хвоста, якого легко могло прищемити, увірвався до кімнати, з пронизливим «А тепер ревееееерс!» ковзнув по поверхні письмового столу, після чого важко, з явною неохотою зустрівся зі стіною і впав на спину. Поки він лежав горілиць , відновлюючи дихання і тихо бурмочучи: «Перевірка систем. Паливна система – в нормі. Двигуни – в нормі. Руль висоти – у вільному положенні. Гальма – оголосити сувору догану», - 117 мав змогу його роздивитись. Папуга був темно-зеленого кольору, що на крилах трохи відливав червоним. Міцний дзьоб, лапи з чималими кігтями. Судячи з розміру і важкого дихання, він був уже в літах.
- Слово честі, юначе, - мовив він, приймаючи більш-менш вертикальне положення. – Слово честі, ти й справді грубіян, такий, яким тебе описала моя володарка. Хіба не видно було, що я лечу до твого вікна і не дуже схожий на привида,  який вміє проходити крізь зачинене вікно? Ну ні краплі поваги до літнього птаха…
- Ти сказав – твоя володарка? Хто вона?
- Вона – одна з найвеличніших чарівниць Світла. Її ім‘я – леді Руальда уль-Фьяроні. Прийшовши сьогодні до своєї башти після прогулянки, вона перш за все спитала у мене, скільки буде 71 плюс 46. Але, признатися відверто, у школі я не докладав багато зусиль до вивчення географії, тож і не міг порахувати. А що мені стало за це соромно, то я і пробурмотів: «От халепа». Леді Руальда посміхнулася і підтвердила: «Саме так, халепа!» І вона зашепотіла слова закляття. А тоді звеліла мені летіти сюди Щоб дещо передати. Я цитую: ти, як видно, любиш своє незвичне ім‘я настільки, що при нагоді навіть називаєш себе Стосімнадцять Сімдесятодинович. Так от, завтра тобі виповниться сімнадцять і з цього дня твоє ім‘я буде означати халепу. Кінець цитати. Все зрозумів?
- Не дуже.
- То не страшно, завтра почнеш розуміти. Адью, мій друже.
- А от і не адью. Вікно зачинене і я тебе не випущу, поки ти все не розповіси.
Папуга презирливо скривився, знявся в повітря і з криком «банзай!» вдарив лобом у шибку. Посипалося бите скло.
- Отак, юначе. Навіть у привидів можна навчитися чогось корисного.
І він вилетів геть.

З тих пір життя 117 стало коридою: суцільні тореадори, матадори, пікадори і помідори. Сила, грація і обман; цілеспрямований і рішучий біг до мети закінчується ударом лобом об стінку. Протистояння червоного і чорного; піруети, піруети, піруети. Коротка мить перепочинку і знову в програний бій. Торо! Карамба!

Але що ж саме сталося? Про це і хотів дізнатися 117, коли прокинувся і побачив, що його міцно прикуто до ліжка шкіряними ременями.
- Мамо, що сталося?
46 заплакала. 117 вловив якийсь рух біля вікна і, подивившись у той бік, побачив двох людей із запасом шкіряних ременів, одного з тазером і ще одного з гвинтівкою.
- Що це все означає?
- Ти… ти збожеволів. Учора ввечері, прямо посеред святкового застілля, ти, дико посміхаючись, чогось побіг на вулицю. Ти… Скажи, навіщо ти його розбив? Навіщо?
Двоє з ременями переглянулись. Один з них підійшов до 46 і, сказавши, що необхідно заспокоїтися, вивів її з кімнати і одразу ж повернувся.
- Що за чортівня?
І четверо вартових заходилися наперебій розповідати.
- Ти вийшов на вулицю і попрямував до площі Правителів.
- По дорозі ти вісімдесят один раз порушив правила дорожнього руху.
- І двадцять два рази – громадський спокій. Горланив пісні, жбурляв каміння у ліхтарі, вигукуючи, що все одно вони вночі не горять.
- Загнав на дерево пана комісара, який погрожував тебе відшмагати.
- Як загнав?
- Зайшов до зоомагазину і повернувся звідти зі змією. Заодно випустив усіх папуг, порадивши їм не забувати перевіряти гальма. Жбурнув змію на дерево, де засів пан комісар, на сусідню гілку.
- Кричав: «Стережись, змійко, він отруйний!»
- А тоді вийшов на середину площі, де виголосив невеличку промову, в якій наголошував на необхідності масових польотів на повітряних кулях і реформи системи освіти кожен рік.
- Тут тебе почали оточувати і помалу відтісняти з середини площі у її кут.
- На біду, саме туди, де знаходився вхід у Мавзолей Правителів.
117 заплющив очі. Він і так був шокований і не вірив у те, що дозволив собі всі ці витівки. Але невже він наважився… Адже мавзолей правителів – це найвеличніша пам‘ятка країни. Він являє собою довжелезний коридор, в якому одна зі стін прозора, а за нею стоять і сидять вони – Правителі, забальзамовані, але немов живі. Це місце – свята святих, втілені історія, правосуддя і свобода. Екскурсією сюди починається і закінчується навчання в школі. Сюди приходять за духовним просвітленням. Тут приводяться до присяги всі ті, кому з тих чи інших причин не вірять, поки вони не присягнуть.
Ось, наприклад, згадував 117, стоять 53-ій і 54-ий Правителі. Вони дуже схожі один на одного. Всі знають, що у молодості майбутній 53-ій служив у поліції і ганявся з рейдами і облавами по всьому місту, намагаючись упіймати майбутнього 54-го, котрий в ті часи очолював найвідчайдушнішу банду неповнолітніх розбійників. А ось за одним мольбертом стоять двоє художників, 61-ий і 62-ий Правителі. Перший був прихильником релігійного живопису, а другий – кубізму. Відповідно, картина, яку вони малюють, складається з двох несхожих половин. Саме з їх часів була у законодавчому порядку закріплена традиція для нового Правителя відміняти і скасовувати все, що зробив його попередник.
- І що було далі? – спитав 117, все ще не розплющуючи очей.
- Страхіття!
- Жах!
- Варварство!
- Ти зайшов усередину, розлякав відвідувачів якимось несамовитим ревінням і впритул наблизився до скла.  Охорона підходила все ближче, отримавши наказ брати тебе живим, якщо ти більше нічого не викинеш.
- А ти стояв обличчям до скла, все щось там видивлявся, ніби нікого не помічаючи. Тебе обступили подвійним кільцем охорона Мавзолею і юрба людей, яким було цікаво подивитись, що з тобою зроблять.
- А потім ти сказав: «Вони були зайвими за життя, вони зайві тут і тепер». А тоді, крикнувши «банзай!», ти лобом розбив скло…
- Куленепробивне…
- Куленепробивне скло. Від спеціального газу, що підтримував природній вигляд Правителів, а тепер вирвався на свободу, усім присутнім поздавлювало горло, а з очей потекли сльози.
- Всім було шкода Правителів.
- Аякже. Тільки тебе газ не брав, ти реготав, немов навіжений, і, витягуючи за комір тих, хто лежав на підлозі на свіже повітря, ти пояснював, що вдаривши лобом у скло, ти стимулював у себе центр задоволення, який знаходиться в передній частині мозку.
- У зв‘язку з чим ти радив усім присутнім, якщо вони хочуть бачити хороші сни, спати «мордою донизу».
- А тоді прибув спецзагін, озброєний усім, чим тільки можна, окрім, мабуть, гармати. Кинувши жереб, хлопці вирішили застосувати тазери. Коли в тебе влучили, ти сіпнув тричі ногою, крикнув: «Теслі і не снилося» і впав. І ось ти тут.
- І ми тут. Щоб зв‘язати тебе, якщо ти почнеш виплутуватись.
- А я тут, щоб тебе вимкнути у разі чогось незвичайного.
- А я тут, щоб застрелити будь-кого, хто буде їм заважати.
117 повільно розплющив очі.
- Це все, часом, не жарт до дня народження?
Чоловік з гвинтівкою важко на нього подивився.
- Жарт? Ти підірвав основи  моралі. Ти фактично зруйнував Мавзолей, спаплюжив світлу пам‘ять усіх дев‘яноста двох правителів. Ти плюнув у душу мільйонам громадян.
- У місті введено комендантську годину.
- Лікарня оточена трьома спецзагонами. Як думаєш, це теж жарт?
117 знову заплющив очі. Дуже хотілося кричати, але він боявся, що вартовий з тазером неправильно його зрозуміє.
Що трапилось? Чому він усе це зробив? Чому він нічого не пам‘ятає? Останнім його спогадом був тост «за нашого любого сину, за 117».перед цим – звичайний ранок, ще раніше – сон, ще раніше – папуга…. Папуга!
Що трапилось? Папуга сказав, що моє ім‘я буде означати халепу. Він сказав, що його володарка – могутня чарівниця. І вона шепотіла закляття.
Що трапилось?!
«Ім‘я, яке ти так любиш…»
Бути не може. Вона прив‘язала закляття до імені. Він впав у той стан, коли почув «117». Чи ні?
- А де мій батько?
- Він зараз клопоче, щоб тебе не розстріляли. Адвокат… - сказав військовий трохи презирливо.
- Він стоїть на тому, що ти несповна розуму і що ти потребуєш тривалого лікування. Тому ти поки що в лікарні.
До палати увійшла медсестра. Боязко глянувши на прикутого до ліжка хлопця і з надією – на вартових, вона неголосно сказала:
- Сніданок для пацієнта 117.
Що тут почалось! Очі парубка тричі за секунду змінили колір, він перекусив найближчий ремінь, розірвав усі інші, блискавично ухилився від електродів, що вилетіли з тазера і відібрав гвинтівку у вояки. Ухопивши медсестру за стан, він закружляв із нею у дикому вальсі, не зводячи з неї очей, а з вартових – гвинтівки. Провальсувавши обертів тридцять, він вискочив за двері і замкнув їх на ключ.

- Що таке магія?
- Магія – це будь-яке використання магічного поля.
- Чому в нашому місті є магія?
- Магія цього міста обумовлена потужними родовищами маджикіту, які оперізують його суцільним кільцем. Ці родовища і створюють те особливе поле, яке ми називаємо робочим. Коли я кажу «ми», я маю на увазі дванадцять чарівників і чарівниць, дванадцять обраних Магією.
- Магією може оволодіти кожен?
- Ні. Працювати з магічним полем можуть далеко не всі. І далеко не всі з тих, хто може, здатні стати одним із Дванадцяти.
- Що являють собою Башти?
- Башти – це наш дім. Кожен із Дванадцяти живе в своїй Башті; вони розташовані кільцем навколо міста, шість чорних і шість білих.
- Чорні і білі ворогують між собою?
- Поділ на Темних і Світлих доволі умовний. Найперший обов‘язок як одних, так і інших – слідкувати за дотриманням Закону – умов використання магії.
- Умов? Які це умови і хто їх  ставить?
- Суть ось у чому. Є два світи, прямий і обернений. Ми з вами живемо у прямому світі. Маджикіт, який є основою магії – частинка оберненого світу. В оберненому світі також є частка нашого – родовища ординариту. У них всім доступне те, що ми називаємо магією, але незвичним для них воно не здається. Там дванадцять обраних теж слідкують за дотриманням Закону, роблячи на наш погляд, найтривіальніші речі. Так було і так має бути завжди, інакше обидва світи перестануть існувати у тому вигляді, до якого ми звикли.
- А як дізнатись, чи має хтось здібність займатися магією?
- Запитати у обраного. Наприклад, серед вас немає нікого, хто міг би працювати з магічним полем. А тепер, мої любі, я хочу показати вам ефектний приклад корисного застосування магії. Спочатку я оточую себе захисним бар‘єром, щоб ніщо не могло мені перешкодити, коли я впаду у необхідний за цих умов напівтранс. Якби хтось мене у цей час торкнувся, це призвело б до моєї загибелі і непередбачуваних змін у магічному полі. Ось так. Бар‘єр готовий. А тепер…
Що це  блиснуло у напіввідчинених дверях? Може, ліхтарик? Чи чиїсь окуляри? Ні. Це очі 117, що саме заглянув до аудиторії.
- Бонжур, карапузики!

117 отямився прив‘язаним до ліжка. Але цього разу точно не в лікарняній палаті. Зі стелі прямо над ним звисало опудало шестиногого варана. Скло у вікні було зеленуватим. Стіни, складені зі світло-сірого тесаного каменю, були завішані якоюсь сухою травою. Біля вікна стояла жердина, така, яку майструють для птахів, проте на ній висіли догори ногами чотири летючі миші. Вочевидь, розум у них був на чотирьох один, бо, розмовляючи, вони вимовляли кожна по кілька слів, а разом їх репліки складали фразу, іноді не дуже логічну.
- О.
- Дивіться.
- Він.
- Отямився.
- Де я?
- Ти.
- В башті.
- Доброї.
- Дуже.
- Чарівниці.
- Що я тут роблю?
- Ти.
- Тут.
- Лежиш.
- На.
- Фіолетовий!
- Ліжку.
- Фіолетовий?
- Не звертай.
- Уваги.
- Просто ця.
- Транскапустина!
- Дурепа.
- Знову.
- Затіває.
- Карагеоргійовичі!
- Диверсію.
- А ну, пішли геть із моєї жердини, нахаби!
До кімнати через відчинені двері влетів вже знайомий 117 папуга. Розігнавши окупанток у різні боки, він зручно вмостився і поцікавився:
- Ну, як тобі? Подобається?
- Що?
- Та все. Ця кімната. Твоє становище. Той факт, що ти звів зі світу одинадцять з дванадцяти обраних.
- Я?
- Та вже ж не я. Тепер моя повелителька – єдина обрана, принаймні, поки не відберуться одинадцять нових на заміну старим. Але ти і їх зможеш, - тут папуга зробив характерний жест крилом, - кгрххх-пумм! Вона цього певна.
- Я не хочу!
- А хто тебе питатиме? Назве тобі твоє ім‘я, сама сховається – і кінець комусь, їй нелюбому. Ти в такому стані маєш руйнівного характеру відразу до магічного і, на додачу, просто неймовірні фізичні можливості. Коли ти влаштував контакт матерії з антиматерією біля світлої чарівниці Франлаури уль-Тореллі там, в університеті, коли вона хотіла показати магію студентам – анігілювалася ціла восьмиповерхова будівля, а ти, підкинутий силою вибуху метрів на п‘ятсот угору, перейшов у круте піке і протаранив нещасного Торвальда оль-Янсена, темного чаклуна. І що, чи залишився на тобі хоч один синець? Ні – а двох обраних як не бувало.
- А що як я зараз назву своє ім‘я і спочатку з‘їм тебе, а потім твою володарку, раз я знищую все магічне? 117!!!
Спалахнула блискавка. Грім ударив так близько, що папуга ледь втримався на жердині. І більше нічого не сталося.
- Дурнику.
- Твої.
- Слова.
- Не мають.
- Сили.
- Ім‘я.
- Повинен.
- Вимовити.
- Торпедна атака!
- Хтось інший.
Судячи зі звуків, що долинали з-за дверей, сюди йшла сама леді Руальда.
- Стривайте, мишки. А скажіть-но мені…
Папуга відчув недобре і перелетів на підвіконня.
- Скажіть, а скільки буде 46 плюс 71? Чи ви не можете полічити, прямо як цей старий?
- Можемо.
- Можемо.
- Це буде.
Папуга заметушився, думаючи, якій з мишей заткнути рота, але збагнувши, що шансів вгадати мало, прожогом вилетів у вікно. У дверях з'явилася леді Руальда.
- Це буде.
- Стривайте!
- 117!
Старий папуга був оглушений ударами свого серця, проте летів і летів, подалі від… Бабах! Він озирнувся. Так, подалі від того, що залишилося від Башти. Він летів, думаючи, який жах зараз може коїтися в оберненому світі.

Три зелені сонця ледь просвічували крізь хмари аміачнотрофної креветки, що закривали усе небо. Усі висунули хвости у вікно і з них збігали краплі синьої рідини, які, збираючись докупи, утворювали маленьких чотирируких чоловічків, що лавиною прокотилися вулицями, збираючи і пакуючи у мішки сміття, яке потім вивозили за місто. Там із ним працювали спеціалісти: астральним ножем робили надріз у ефірному втіленні сміття, випускаючи всю аморфність і різнорідність, залишаючи лише міцність і масу, одночасно надаючи йому форми правильних трикутних призм. Саме так виробляли будівельний матеріал під назвою «утиліум».
Діти, тим часом, телепортувалися до школи, синоптики знижували атмосферний тиск, одухотворені машини працювали на виробництві неодухотворених, молоді пірамідки зграями носилися по всьому місту, виконуючи доручення своїх власників. Словом, усе як завжди.
От тільки обрані, в присутності яких пірамідки завмирали, а телепортуватися було неможливо, цього ранку чомусь не вийшли з башт на цю свою «ранкову пробіжку».

- Отож, діти, окрім того, що треба з пошаною ставитись до літніх птахів, - казав знайомий нам папуга молодим пташенятам, - про що каже нам заповідь номер 114, слід пам‘ятати і про наступну, номер 115. Як вона звучить?
- Якщо ти обраний – ніколи не прагни стати найобранішим!
- Вірно. Якщо ми будемо дотримуватися цих простих і прозорих правил, ми завжди залишатимемось домінуючим видом. Але остання заповідь – найголовніша. Що вона нам каже?
- Більше ніяких заповідей!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Респект пану комісару із змією!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Любов Долик, 01-11-2011

Білі стріпці

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 01-11-2011

задоволення читати ваші тексти

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Варко Мовчок, 31-10-2011

Крізь чагарники до нетрів.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Ворон, 31-10-2011

Найважче втнути

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 31-10-2011

Віталію

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Антон Ракута, 30-10-2011

Дякую

© Віталій Мюнхен, 30-10-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78360795974731 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …