– Ну, і де ви вешталися? – Карина посміхнулася. – Я вже зачекалася! – Приймала вітання за вітанням.
– То ми гульнемо цієї ночі? – Спитала її Тіна, грайливо підморгнувши. – Ти ж про все домовилася?
– Так. Усі ключі в мене. Сторожа сьогодні не буде. – Відповіла та самовдоволено. – Гадаю, вечірка вийде суперська! – Радісно проголосила друзям. – Увесь кінотеатр – для нас! Тільки не смітіть. – Додала.
– Та ти що, сонечко, ми ж усі тут – інтелігентне панство! – Регочучи, заявив Віктор.
– Звідси, наче, є вихід до міської підземної мережі? – Тіна з цікавістю в очах поглянула на Карину. – Може, спустимось, хоч трохи подивимось? Я, наприклад, ніколи не була в таких місцях. – Звернулася до хазяйки врочистості, виставляючи на барну стійку пляшки з пивом.
– Ага, оце вип’ємо й тоді вперед! – Розсміялася та.
Ніч усе глибшала й глибшала. У самий розпал святкування раптом здригнулися стіни. «Землетрус!» – здогадалася Карина. У голові зчинилася колотнеча думок про те, як рятуватися. Та жодна з них не видавалася дівчині прийнятною. Анітрохи. Від наступного поштовху будівля затремтіла ще сильніше. На стелі вмить з’явилися величезні тріщини.
– Біжімо! Швидше! – Крикнула своїм гостям, зіскочивши з місця.
Помчали до коридору, а ним – до апаратної, де й знаходився люк, що вів під землю. Віктор за вказівкою Карини відсунув велику тумбу й підійняв важку кришку.
– Дівчата, мерщій за мною! – Сів на край підлоги й опустив ноги вниз.
Раптом пролунало «Гуп!», зловісно переплетене з гучним криком. Карина та її друг озирнулися. У кімнаті вони були тільки вдвох. До них донеслося несамовите «допоможіть!».
Будівлю струснув ще один поштовх. Дівчина ледве встояла. Молодик ухопився за металеву драбину.
– Нумо, лізь за мною! – Почула Карина голос Віктора, що вже зник у люку. – Гей, де ти?
Вона не знала, що робити. Від усвідомлення, що в будь-яку мить на неї може обвалитися стеля, хотіла негайно майнути вслід за хлопцем. Але розуміння того, що десь там, за стіною, Тіна, безпомічна, може, поранена, тягнуло в інший бік. Сахнулася від гуркоту, що рознісся по кімнаті. В одному з кутів апаратної посипалася цегла. Карина кинулася до люку, але раптом передумала й метнулася до коридору. Побачила подругу, що лежала на підлозі. Підбігла до неї.
– Я, здається, зламала ногу. – Простогнала нещасна. – Цю. – Кивнула на праву. – А-а-а! Витягни мене звідси!
– Як? Тебе ж не можна чіпати, якщо… – Спробувала трохи зігнути коліно дівчини, але та голосно скрикнула.
***
МИНУЛОЇ НОЧІ.
Заміською дорогою, що, напевно, ніколи не знала асфальту, йшов хлопець. Чоботи загрузали в багнюці, розведеній нещодавнім дощем. «Треба було лишитися на ніч у Сергія. Адже ж він пропонував!» – прошмигнула думка. «Гадаю, ще хвилин із п’ять, і дістануся автівки. Так, п’ять… Ну, може трохи більше. Але я майже на місці!» – підбадьорював себе.
Раптом його очі зустрілися з іншими, що виднілися в гущавині лісу, яка височіла збоку від дороги. Вони були, наче жарини з пекельного вогню. Молодик зупинився. Немовби задеревенів. Вп’ялився в те місце, звідки на нього був спрямований зловісний погляд. Згадалася прочитана вчора стаття про розтерзану десь у цих хащах жінку, а ще її заголовок: «Зло, що блукає на лоні природи». Хижо-жовті очі трохи наблизилися. А, може, йому то тільки здалося. Хлопець щодуху помчав у напрямку до своєї автівки, яку був залишив там, де скінчувалася асфальтована дорога.
Машина вже виднілася попереду. За кілька хвилин була зовсім поряд. Але раптом гострі зуби впилися в нього, різкий біль витиснув з грудей несамовитий крик. Та молодик однією шаленою хвилею всіх своїх сил вирвав ногу з пащі лісового чудовиська (як він сам гадав, вовка). Заскочив до салону автівки, завів мотор. Тварина ляснула кігтями по зачиненому вікну. Машина зірвалася з місця.
***
Віктор притиснувся до стіни підземного ходу. Його погляд падав то іржаві труби, то на брудно-сіру стіну. «Та що ж це, врешті, таке? Друга ніч поспіль приносить халепу!» – досадував. «Сподіваюся, тут безпечно. Хоча… Вибратися б! Але ж оте лихо! Не можна поки що туди, наверх…» – пролітало в голові молодика в той час, коли він з недовірою вдивлявся вглиб тунелю, вслухався в гуркіт. Відчував себе інакше, ніж раніше. Його тіло ламало, викручувало. Так, як ніколи до цього. А потім… Темним підземним лабіринтом блукав звір із хижо-жовтими очима. До ранку.
***
Карина розгубилася. Та була змушена швидко прийняти рішення, коли від нового поштовху почала обвалюватися стеля в коридорі. Вхопила подругу під руки й потягнула до величезної залізної шафи, що слугувала для складу плівок. Відчинила дверцята й почала викидати на підлогу все, що було всередині. Серце збунтувалося. Карина допомогла Тіні влізти до сховища, потім сама туди вскочила. Вони чекали. Але стіни більше не здригалися.
