Надумала якось Лариса гайнути на відпочинок. Перебрала купу маршрутів, островів, материків, та, заглянувши до гаманця, вирішила поїхати в Єгипет – древню землю фараонів, тутанхамонів, мінаретів та ієрогліфів. Недалеко, недорого, та й море там тепле і червоне!
Та щойно почала вона пакувати валізи, як схаменулася, що до квітня місяця термін дії закордонного паспорту вивітриться. Прийшлося дати валізам спокій, а натомість зайнятися паспортними процедурами. Зайнялася. Зібралася. Подалася. Та й стала чекати результатів.
Як на Ларисине щастя, у державі наразі коївся паспортний бедлам. Телевізор транслював стрічку новин про якійсь бойкоти, нестачу паспортних бланків і «тищі» людей – з квитками у теплі краї в зубах та прокльонами на вустах – у довгих чергах за закордонними документами. Добрих два місяці Лариса щиро читала вечірні молитви і била чолобитну лобом об килимок перед образками. Просила, аби сталося диво, і саме для неї знайшовся отой безцінний паспортний бланк! Та марно. Новини й надалі були невтішними, Ларисині потаємні зв’язки з КДБ та працівниками ОВІРу теж не допомагали. І коли вона, втерши хустинкою скупу сльозу, почала розпаковувати свої валізи і втішати себе позитивними афірмаціями типу «значить, не треба туди мені їхати», «значить, так має бути», диво сталося. За день до рейсу вона отримала паспорт!
І ось (лунайте фанфари, стукотыть барабани!) Лариса – закордонний паспорт у зубах, валізи в руках – рушила рейдом на Бориспільський аеропорт. Там, у черзі до паспортного контролю її серце чомусь занило, перед очима пролетіло кілька чорних мух, а підозрілий внутрішній голос раптово з нею забалакав. «А може, ти нікуди не поїдеш!? Га?!», - немов по складах, чітко промовив він зсередини голови їй у внутрішню барабанну перетинку. У відповідь Лариса лиш труснула головою, і ступила на трап літака. Відкривати для себе незвідані Єгипетські горизонти.
* * * * * *
Прибувши до місця призначення, Лариса відвела душу! Купалася, засмагала, пірнала з підводною маскою, розглядаючи під водою кумедні рильця чужоземних рибок. Їздила на екскурсію до Каїру, блукала пірамідами та відбивалася від причепінських бедуїнів на одногорбих верблюдах. Ну, і фотографувалася біля кожного Єгипетського стовпа. На пам'ять.
Її несподіваний внутрішній голос підло вирвався з-під контролю акурат перед поїздкою на яхті у відкрите море. «А може, не треба?! Га!?» - знову волав він зсередини прямо їй у обидва вуха. Тут же знову засмоктало під ложечкою, занило серце – проте Лариса списала це на тугу за рідною Батьківщиною. Відтак, лише труснула головою і ступила на трап яхти.
Незвідані морські простори манили! Лазурна водиця хлюпотіла довкола, в теплому небі кувікали білосніжні чайки, а кольорові косяки риб шугали морем. Яхта розкачувалася туди-сюди, розгойдувалася… і на 10 хвилині морського вояжу всі пасажири-туристи почали потихеньку набирати зеленкувато-синюшного кольору. Від нудоти.
Морська хвороба підкосила майже кожного у туристичних рядах: хто лежав на палубі, вкритий рушником поверх голови і стогнав; хто качався туди-сюди, б’ючись лобом об бортик яхти; хто бекав у море під романтичні крики тих же ж чайок; хтось, вступивши у мокру калюжу, що на палубі, впав і розпластався поздовж на весь хребет, ледве не викотившись у відкрите море… А хто сидів і тихенько плакав.
Лариса була серед самих немічних. Їх відправили у хвіст яхти, там посадили на дерев’яній палубі та рясно поналивали на лоба води – щоб відходили. Звитяжна Лариса теж сиділа з мокрим лобом. Перед її очима знову роїлися чорні мухи, а балакучий внутрішній голос все приказував: «А я що тобі казав?? Ага-а! Мене завжди треба слухати!!»
* * *
Тільки-но Лариса ступила на єгипетську сушу, тільки-но відійшла від аква-пригод, як сталася з нею інша халепа. Після поживної вечері надумала вона забутися вечірнім сном і подалася до своєї кімнати. Там вона простягнула руку до баночки з кремом, що стояла на туалетному столику, аби змастити червоного лоба, припеченого безжалісним єгипетським сонцем … і ледве не зомліла! На столику, зачаївшись серед ароматних флаконів та філіжанок, сидів страшний і гігантський чорний єгипетський тарган!! Він, певно, був з якоїсь дуже великої бройлерної породи, бо навіть Лариса – що не відала страху ні перед жабами, ні перед мишами – волала благим матом на поміч, як його побачила!! Сантиметрів 7 у довжину і сантиметри 2 у ширину – і то ще без вус! Він лазив, скотина така, по маленькому столику, і єгипетськими вусами наперед себе сучив! А нещасна Лариса протяжно вищала, і внутрішній голос її вищав дуетом разом із нею! Нарешті, голос прийшлов до тями і підказав викликати по телефону лакея.
Вмить у дверях з’явився добрий єгипетський дядьо, з бальоном невідомого хімікату в кулаці. Швидко прийшов на поміч! Проте по тому, як він у припадку сіпався, дригав рукою, і ногою, борючись з паскудною пекельною комахою, Лариса зрозуміла, що арабські чоловіки слабенькі! Наш би богатир слов’янський враз прикінчив би прусака такого! Роздопкав би його, чи газеткою пристукав на наглу смерть! Цей же лакей не справив на Ларису належного враження, але благо, очистив приміщення від таргана. А згодом – і від самого себе.
Зачинивши за ними обома двері, Лариса уголос поставила запитання: «А що ж буде далі!?». Внутрішній голос, переживши страшенний стрес, мовчав. Тому питання зависло у повітрі як риторичне.
А далі все закрутилося. Раптово вивергся отой вулкан, що назву його нормальній людині вимовити нереально, і всі рейси відмінили, всі аеропорти закрили. Лариса змушена була залишилися ще на одну ніч у прекрасному Єгипті. В ту ж прекрасну тиху єгипетську ніч вона отруїлася. Як доїхала зранку автобусом до аеропорту, не пам’ятає. Як долетіла на чорноземну земленьку рідну – не знає. Але приземлилася акурат в інфекційному відділені з милозвучним діагнозом «сальмонельоз». Пролежала під крапельницею цілий тиждень. Нічого не їла, окрім сухенького печивка «Марія». Нічого не пила, окрім трав’яного трунку. Вийшла з лікарні, акі жертва Освенціму – шкіра й костомахи. Приторохкотіла тими кістьми на роботу, де відверто всіх шокувала. Не так-то має виглядати людина, повернувшись з відпустки!
Пропрацювала Лариса рівно два тижні, ще й сала на животі не встигла наїсти, як знов її скосило! Цього разу – ВІТРЯНКА, яку Лариса романтично підчепила лежачи на кушетці в інфекційному відділенні. Пролежавши вдома ще два тижні, вся зелена і в крапочку, Лариса вже було надумала писати заповіт – так все боліло і чухалося!! Проте внутрішній голос її зупинив. Так, у красномовних діалогах з власною підсвідомістю провела вона ще один довжелезний лікарняний, аж доки не зійшла зеленка. Лариса, нарешті, набула презентабельного зовнішнього вигляду, і все повернулося на свої місця: Лариса – на роботу, внутрішній голос – углиб підсвідомості.
* * *
Як на те, свіжі телевізійні новини про кровожерливих єгипетських акул та деталізовані репортажі єгипетських військових заворушень, що транслювалися по усіх каналах вітчизняного телебачення поцілили прямо у Ларисину «Ахіллесову п’яту». Ночами у страшних кошмарах вона знову потрапляла в Єгипет. Спрагло блукала безмежно-піщаною єгипетською пустелею, де снаряди і бомби наполегливо намагалися у неї влучити. В страху – галопом на одногорбому верблюдові – мчала до аеропорту, де жоден літак не хотів її везти додому. Енергійно, вплав, батерфляєм перетинала Червоне море, відбиваючись дерев’яним веслом від акул… і весь час у її нічних кошмарах до Лариси протяжно і щиро кричав її внутрішній голос: «Не їдь туди-и-и-и!!».
* * *
Зараз Лариса готується до наступної відпустки. Вона вже спакувала валізи, проте ще не вирішила, куди хоче поїхати. Маршрут вони вибирають разом із внутрішнім голосом. Бо, як не крути, а коли він до тебе кричить, то його треба слухати. Ну, або хоча б прислухатися. Внутрішній голос ніколи поганого не скаже.
