Василь Шляхтич, Мій Улюч. Львів: Святогорець, 2010, 128 с.
Село Улюч на Сяніччині відоме своєю глибокою історією. Тут 500 років тому зведено храм Вознесіння Господнього, який зараховують до найвідоміших, найстаріших та найгарніших дерев’яних церков у Польщі. Споруда уціліла від воєнного і післявоєнного лихоліття. На жаль, без іконостасу, який донині знаходиться в сяніцькому музеї, та без вірних, яким служила до 1947 р. Нащадки улюцьких господарів, що розкинуті по світах, не забувають про батьківщину і вже 20 років поспіль на храмове свято улюцької землі збираються на горі Дубнику, де стоїть славна церква.
Свідомі роди улючан передають своїм дітям і внукам прадавню історію села та пам’ять про вірність традиції предків. Прикладом є один із них – Василь Шляхтич – жертва акції «Вісла», який зростав і формував свою свідомість уже на виселенні, на Любущині. «У нашій хаті говорилося по-своєму, тобто говіркою рідного Надсяння, і від батьків я сам вивчив рідну мову», – згадує він у вступному слові до своєї збірки віршів «Мій Улюч».
Це видання варто взяти в руки кожному з нас, у кого подібна виселенська доля, і вчитуватися в суть простих поетичних рядків, які від душі ще з дитинства пише вразлива людина. Коли Василеві було 10 років, батько привіз його до Улюча – села спаленого, і тут, на попелищі предківських надбань, сівши на камінцях ріки, відчув Василько велич невбитого духу улючан. […] невбитого духу улючан.
Поет повертається сюди щорічно. Тепер уже з усією родиною – дружиною, синами, невістками й онучатами. Тут шукають вони могил рідних, відчувають таємниче мовчання довкілля й утверджують своє «я», своє коріння, витоки якого сягають сивої давнини – як сам пише, «Руської землі».
Кожний рядок Шляхтичевої збірки – це своєрідний і гідний роздумів уклін своїй (нашій) малій батьківщині. Уклін від серця. У поетичних строфах пробивається глибока ностальгія за втраченим раєм, в якому не дано було йому бути дитиною, тільки довелося звикати до чужини. Поет простими й промовистими словами закликає нас усіх пам’ятати про минуле роду та сміливо йти «батьківським шляхом, де пам’яті попіл малює дорогу, сльози і молитва над рідним селом, якого немає, звучать наче стогін».
Вірші в збірці свідчать про національну свідомість автора, який глибоко відчуває і розуміє вагомість зв’язку з усім, що рідне. Дозволю собі наблизити читачеві ніби звичайні, але які ж мудрі слова-послання до сина: Візьмеш синку / Українку / Себе не затратиш/ Твої діти / Говорити/ Теж будуть як мати.
У наступних виданнях, – бо «Мій Улюч» – це перша частина трилогії поезій В. Шляхтича, – очікуємо ще більше гімнів, присвячених рідній землі та родині. Вони ж найцінніші.
