Я їх завжди любила. Равликів. Вони часто з’являлись нізвідки. Матеріалізувались десь неподалік. А я любила брати їх до рук… Прохолодне тільце поволі приклеїлося до долоньки. Тепер у нас одна Доля. Ще мить – і лінією життя повзе равлик. Несе на собі хатинку. Повзе повільно. Поволі. По Долі. Якщо долоньку обережно повернути до cонця, то можна побачити в центрі – Нескінченність. Всі лінії склеїлись. Склались у візерунок. Йому нема кінця. Є лише Початок… І Равлик. І долонька. І мереживні лінії, що виграють на cонці. Ще мить – і равлика нема. Він зник. Нескінченність залишилася. Тут, у центрі моєї Долі. На моїй долоньці. Прощавай, Равлику!..
