Я – Сонячний Метелик! Вийшла з теплого кубельця маминої любові, народилася у сонячному усміхові тата, і побачила світ дитячими очима сестри і брата.
Промінь сонця впав мені на вії і засвітив душу. Я стала його дитиною - Сонячним Метеликом. Його промінчики зігрівали мене, бо черешневий дощ стукав у вікна рожевої кімнати.
-Ой, яка вона маленька! - сказали мої рідні.
- Вона поміщається на моїй долоні! - промовив радісно тато, бо вперше взяв мене на руки.
Відкрила свої великі каро - зелені очі, і хотіла посміхнутися, та не зуміла це зробити, бо злякалася світу, в який прийшла. Я питала його, який ти: добрий, чи злий, кольоровий, чи сіро-білий? Він хитро мовчав а потім сказав: спробуй… Я не хотіла куштувати цей світ. Мені подобалося бути маленькою, наївною дівчинкою, бо літо розфарбовувало веселково моє дитинство, намагаючись заховати від негод і журби…
Доля не забарилася. Вона подарувала своє випробування: навчила виживати з недугами, жити світлими надіями, дихати голубими мріями, тікати від сіренького буття і завжди дивитися на всіх очима дитини. Проте, ядерний вік намагається напоїти сутність полиновою гіркотою, б»є вітрами протиріч, лякає вогнем зла і давить кривдою «гаманцевих» недобитків. Вони прагнуть кинути під свою диктатуру, прагнуть зігнути словесною брехнею, демонструють чорну силу і намагалися вичавити дух, стерти твоє «Я» з лиця землі….
Та батьки з колиски навчили: пам»ятати про козацьке коріння, не забувати пісні бабусі, берегти все те, що подарував мені Всевишній. Я вистояла! Мої Ангели бережуть мене щодня і гордо промовляють в молитві: не бійся підлості ворогів, зумій перейти по стерні брехні з усмішкою на устах, лікуй словом серце від ран, радій сьогоденню, змагай бурі, що торкаються вікон твоєї душі, закривай двері свого серця від підлості і брехні, викидай за поріг свого життя зраду і зневіру. Розмиваючи дощі образи, я навчилася посміхатися сірім будням, цілувати віями світанок, топитися у чарах кохання ночі, люблю людей такими, якими вони є.
Я навчилася літати до неба і чарівний Космос дарує мені все, що сама собі надумаю: зустріч з мудрими людьми, щирі серця повні добра і любові дають мені натхнення до творчості. У долоню падають вірші, на папір стелиться слово, а трояндовий жаль розквітає солодким болем. Якщо падаю, то тільки в долоні землі. Вона завжди стелить мені зелену мураву а жайвір забирає ностальгію на крила і я знову лечу до небес!!! Наповнена теплом родинного гнізда, усміхами синів і примхами онуків – я живу.
Моя лебедина пісня заховалася далеко у хмарах…
Ще не час…
