Шила насторожено принюхалась. У лісі пахло змінами. Пахло поганими, нікому не потрібними змінами. Щось наближалося.
Вона кинулась бігти – легесенька, наче тінь, і швидка, як вітер. Шила впевнено прямувала туди, де була необхідна її присутність. Вона ще могла все змінити. Духи попередили її вчасно.
Шила бігла і бігла, покидаючи рідні хащі – назустріч всім небезпекам, якій чигали на неї там, поблизу людських осель. Вона повинна була це зробити – так веліло її ка.
І ось, на краю залитої сонячним світлом просіки, вдовж якої можна було вийти ген до берега річки, вона побачила. Побачила жінку зі своїх снів. Якщо Шила не помилялася – а вона рідко помилялася в таких випадках – жінку звали Анною і вона перебувала під владою Темної Води. Проте Вода ще не остаточно здолала її, таку владу важко було контролювати на відстані – Шила знала це також. І тому вона мала шанс.
Але річка ніколи не здавалась малою ціною. Шила не хотіла з нею боротись. Краще б цей день ніколи не настав.
Анна – бо це справді була вона – йшла неквапом, понуривши голову. Її все ще додали сумніви. Рішення, виплекане упродовж стількох безсонних ночей, вислизало від неї тут, за крок до здійснення бажаного. Анна прислухалася до відголосків запеклої боротьби – боротьби поміж двома різними жінками, двома химерними сутностями, що дивним чином вживалося поряд всередині її тілесної оболонки. Боротьби поміж Анною «вчора-вже-усе-сталося» і Анною «завтра-можливо-щось-зміниться».
– Давай, зроби це, і все скінчиться, – наполягало її розчароване, ображене на цілий світ «вчора». – Ти ж знаєш, що далі буде тільки гірше – то навіщо затягувати цей процес?
І Анна слухняно кивала головою у відповідь.
– Ні, постривай. Не можна опускати руки. Ти ще така молода. Спробуй, дай собі ще один шанс, – тихенько шепотіло затуркане, майже розбите, але й досі сповнене ідіотського оптимізму «завтра». – Ти ж не хочеш покінчити зі мною, правда?
– Не будь дурепою. Нарешті ти маєш нагоду здійснити вчинок, гідний хоч-якоїсь поваги. Давай, покажи їм усім.
Анна гірко всміхнулася – вона знала, що усім насправді давно байдуже до неї.
– Ну то й що. У тебе є ти сама – і це найголовніше, – не бажало здаватися «завтра», адже йому загрожувала загибель.
– Ну досить. Адже ти все вирішила. Пам’ятаєш? Хоч раз у житті – іди до кінця.
– Так. Ходи до мене, – додався новий голос. Певності не було – але, ймовірно, то промовляла до Анни Бистриця – річка, яка звикла отримувати обіцяне.
– Ходи до мене, любонько. Тобі буде добре – ще раз повторив голос, і Анна пішла.
Крок за кроком. Все далі від села, вздовж тінистого узлісся, порослого квітучими анемонами і рястом. Крок за кроком – наближалася вона до берегу дивної річки, котра могла розмовляти. А Бистриця чекала – хоча потроху й починала втрачати терпіння.
Шила також чула ці голоси. Чула – хоча й не розуміла усього. Вона просто не знала, як можна було у здоровому розумі послухатись поклику Темної Води. Там, у її глибинах, чатувало щось, значно страшніше за смерть. Воно було там дуже давно – було там вже у ті часи, коли пращури Шили прийшли і оселилися на цих крутосхилах, виривши перші нори у корінні смерек. Річка тоді була іншою, русло її декілька разів міняло свій шлях відтоді – але Темна Вода залишалася тією самою. Особливо навесні.
Жінка підходила все ближче. Вона залишала на траві погані сліди – сліди людини, якої нікому шукати.
Лисиця завмерла в очікуванні. Їй було вкрай важко підпускати до себе людину так близько – проте вона відчувала, що боятися нічого. Жінка нізащо б її не скривдила.
Коли Анна опинилася на відстані двох-трьох хороших стрибків, Шила нарешті зважилась і виступила на дорогу. Жінка остовпіла від несподіванки. Шилу така реакція навіть потішила – здається, Анна ніколи до цього не бачила живої лисиці – та ще й так зблизька.
Якусь мить вони обидві просто стояли і дивились одна на одну. Потім жінка неквапливо зрушила з місця, якось боком, не намагаючись наблизитись до Шили.
– Не хоче мене налякати,– здогадалася та.
Лисиця так само неквапом рушила вслід за Анною. Жінка стривожено озирнулась. Щось химерне було в цій тварині. Її очі… ніколи б не подумала, що в лисиці може бути такий осмислений, глибокий погляд. Шила позатим не зводила свої зеленаво-карих очиць із жінки. Може, їм обом трохи пощастить і Анна її почує?
– Може, вона скажена? – промайнула стурбована думка у Анни. – Хіба здорова лисиця буде поводитись так дивно?
– Та вона мене боїться, – Шила завжди відчувала запах людського страху.
– Нерви зовсім розхитались… Що вона може мені вдіяти? Це ж тільки лисиця. Крім того – це може бути звичайний глюк, мила моя. Ти ж чуєш дещо – то чому не можеш і бачити? – подумала Анна і зібралася продовжити свій шлях.
Проте Шила не могла їй цього дозволити.
Рудою блискавкою кинулася вона навперейми жінці. Анна злякано скрикнула. Шила опинилась просто у неї під ногами, загороджуючи стежку. Але, попри очікування, тварина не вишкірила зуби у хижому гарчанні та й взагалі виглядала миролюбно.
– Що ж ти хочеш, лисичко? – пропри все, Анна неабияк зацікавилась дивною проявою. Може, лисиця була ручною? Анні траплялось читати, як тварини намагалися встановити контакт з людьми, аби передати їм щось, чи покликати на допомогу. Але щоб отак – посеред лісу, в напівдиких горах якась лисиця чіплялася до людини? Навряд чи хтось про таке чув коли-небудь.
– Що ти в мене хочеш? – ще раз повторила жінка. Голоси в її голові на якийсь час притихли – чи, може, вона перестала їх слухати?
Як би там не було, Шила зітхнула з полегшенням. Ці голоси заважали їй діяти, не давали зосередитись. Необхідно було скористатись хвилькою перепочинку, яку вона отримала. Темна Вода ніколи надовго не випускала своїх жертв із хижих м’яких обіймів.
І Шила вирішила більше не зволікати. Вони і так витратили чимало часу, якого в них було обмаль.
Дуже повільно, обережно вона витягнула свою гостровуху голову, майже торкнувшись носом одежі Анни. Потім, ще більш неквапливо – як же важко їй було переборювати власну природу – Шила вхопила зубами крайчик рукава Анни – вона була у тонкому вельветовому жакеті – й тихцем потягнула на себе.
Зачудована Анна геть розгубилася. Лисиця, вочевидь, намагалася щось їй сказати. Страху більше не було.
– Ти хочеш, аби я пішла за тобою?
Шила злегка кивнула, не випускаючи із щелеп рукав пальто. Вона мусила впевнитись, що жінка її зрозуміла. Тіні Чорної Води густо залягли у неї попід очима – тож боротися доводилось не тільки з Анною.
Але удача, схоже, була на боці Шили.
– Добре, давай погуляємо, – сказала Анна.
Шила відпустила її і забігла трохи вбік, запрошуючи слідувати за собою. Анна кивнула у відповідь на її німе запитання. І вони рушили вперед. Крок за кроком, дуже повільно – як у снах Шили.
Йти довелося довго. Дороги не було – зате було багато корінняччя під ногами, гострого каміння, крутосхилів і підступних виярків. Анна декілька разів уже зовсім збиралася повернути назад, – усе це скидалося на божевілля,а, крім того,час від часу голоси починали кликати її назад, до берегів темноводої річки. Проте Шила була насторожі – і кожен такий момент відчувала заздалегідь. Тоді вона підбігала до Анни, тицяла вогким носом в її руку, зазирала в очі своїм пронизливим, благальним поглядом – і жінка скорялась. Звісно, Анна не могла знати, наскільки виснажує Шилу кожне таке зусилля над собою.
Проте чим далі вони заглиблювались в лісову хащу, тим легше ставало йти. Так, ноги боліли все дужче – зате яснішала свідомість, наче розсіювалось якесь гіпнотичне марево. Анна з насолодою дихала терпкуватим повітрям, пропахлим хвоєю, очікуванням грози і травневим гірським буйноцвіттям. Вона довірливо простувала вслід за свою рудохвостою провідницею, і навіть не завважувала, що рухаються вони чимраз швидше. А Шила вже не могла стримуватись, вона поривалась бігти, і Анна ледь встигала за нею.
– Я втомилась. Давай перепочинемо, лисичко…
– Немає часу на відпочинок. Нам треба поквапитись – лишилося ще зовсім трохи.
– Боже… ну і чому я повинна тебе слухатись?
– Тому що сьогодні нас звело Ка, і я – твій поводир.
– Он як? І що таке це твоє ка – скажи будь ласка?
– Розумієш, Ка… –- Шила обірвала себе на половині думки і пильно глянула в очі Анни.
До них обох воднораз дійшло, що вони розмовляють одна з одною – подумки, але цілком злагоджено ведуть діалог.
– Шила. Мене звати Шила. Відтепер – ми разом.
Цього разу Анна нічого не сказала, тільки мовчки кивнула.
І ось, у розпалі гонитви, в черговий раз випірнувши із стіни колючого живоплоту, вони опинились посеред затишної улоговини. Краї сховку були вкриті густим чагарником, який робив цю місцину майже непомітною для стороннього ока. На схилах виярку тут і там проступали тугі сплетіння древніх кореневищ – смереки, які виросли на цій землі, були одними із найстаріших в горах. Багато з них встигло уже й повсихати, і зараз тільки поскрипували мертвими кронами, осудливо киваючи Анні:
– Ну що, втеклааа? Не осмілиласссь… скрип-скрип… Сором тобі, сссором.
Шила почула шепіт мертвих смерек, невдоволено скривилась. Але хвилюватись не було чого – Анна більше не хотіла їх слухати. Значно приємніше було дихати чистим повітрям і милуватись красою весняного лісу. Темна Вода відступила, забравши з собою рештки дохлої риби і вирвані з коренем водорості. Залишилося хіба що трохи грузького намулу.
Втім, це не означало, що Анна не повернеться на береги Бистриці. Просто вона вирішила дати собі перепочинок.
Крім того, жінка помітила дещо цікаве. В глибині виярку, ледь помітна у корінні прекрасної живої смереки, зяяла темним ходом лисяча нора.
– Це твоя домівка? – спитала Анна.
Шила не відповіла – вона сторожко озиралась, нагостривши всі свої відчуття. Проте ніякої біди, схоже, не трапилось. Попереду все було спокійно. Лисиця трохи заспокоїлась.
– Ходімо, – врешті кивнула вона жінці.
Не особливо скрадаючись, вони перетнули улоговину. З ближчої відстані стало чутно якісь звуки – схожі на радісний, грайливий писк малих звірят впереміж із… дитячим сміхом? Шила невдоволено насупилась – вона ж веліла їм сидіти тихо. От бешкетники…
Втім, Анна не чула нічого – вона лише відчувала дивну цікавість.
Біля входу в нору Шила промовисто подивилась у вічі Анні.
– Я почекаю. Іди,– промовила жінка. Шила щезла у вузькому земляному проході.
Якусь мить Анна просто чекала, насолоджуючись навколишнім спокоєм. Наближалася та солодка, млосна пора надвечір’я, коли все навкруги полишало денні клопоти і могло віддатись короткій хвилі перепочинку. Ліс жив і дихав – переповнений любов’ю, тишею, таємницею нових народжень.
Через деякий час, трохи віддалік, із зарості лапатого ялівцю, до Анни долинув шурхіт і дивне сопіння. У кожній лисячій домівці зазвичай буває два виходи – Шила була змушена суттєво розкопати запасну лазівку до своєї нори, ще давніше, коли принесла дитину, і це її дещо хвилювало. Шила не любила відчувати себе незахищеною.
Анна підійшла ближче і притихла в напруженому очікуванні. Лисиця щосили шкребла кігтями пирхала, – здається, прохід все одно став завузьким. Але врешті справа пішла на лад. Мить – і Шила нарешті вистрибнула з нори, дуже обережно, аби не пошкодити тендітний вантаж.
Втім, тендітний – то, мабуть, було не зовсім те слово. Радше – неповороткий. Опецькуватий. Величезний – порівняно з розмірами самої лисиці. Рожевий і беззубий. Лисиця обережно поклала ношу на землю, зовсім близько до ніг Анни, і присіла поряд, пильно вдивляючись у вираз її обличчя.
Жінка тим часом поволі приходила до тями, оговтуючись після побаченого. Щойно на її очах, просто з підземних глибин, наче з містичного лона матері-землі, з’явилося людське дитя. Втім, Шила зовсім не переймалася врочистістю моменту. ЇЇ цікавило зовсім інше.
– Ну, візьми ж його, не бійся.
– Я… в мене ніколи не було дітей. Я не вмію з ними.
– Та припини. Всі жінки це вміють. Це ж так просто. Тобі треба лише довіритись пам’яті.
Перевівши подих, Анна інстинктивно потягнулась рукою до малої, безпомічної істоти, котра тим часом почала тихенько вовтузитись і мугикати щось своєю немовлячою мовою. Істоти, єдиною рідною душею якої на цілому світі, схоже, була звичайна руда лисиця.
Шила ніяк не відреагувала на порух Анни. Вона вичікувала.
А немовля, позатим, подібною терплячістю не відрізнялося. Мить – і Анна отямитись не встигла, як її вказівний палець опинився у полоні теплої долоньки.
– А тепер візьми його, – скомандувала Шила, і Анна послухалась.
Пригорнула немовля до грудей, ніжно-ніжно, але водночас і насторожено – а що, як дитинка запхинькає, почне вередувати? Що, як нова знайома малюку не сподобається? Проте всі побоювання Анни були марними. Дитя, схоже, було всім задоволене – воно прийняло увагу Анни, як належне. Хвиля досі невідомого, аж нереального відчуття якоїсь причетності затопила жіноче єство Анни. Ось він був – сенс усього її подальшого життя. І нехай здобула його Анна найдивнішим з можливих шляхів – але хіба такі дрібниці могли важити бодай щось?
Тепер нарешті Шила могла зітхнути з полегкістю. Якби вона мислила людськими категоріями – то мусила б сказати, що відчуває певні ревнощі, і навіть смуток. Маленький знайда мусив покинути її. Тепер ця жінка буде ним опікуватись. Жінка, яку Шила відібрала у Темної Води – тож віднині могла розпоряджатися її долею на власний розсуд.
Проте Шила не була людиною – і це було її великим щастям. Вона просто сиділа і спостерігала, як Анна призвичаюється до малюка, а він – до неї. Шила знала, що вчинила вірно – вчинила так, як веліли їй Великі духи. І цього знання з неї було достатньо.
Тим часом з нори, розтривожені всім цим гармидером, почали виповзати її власні малюки. Вони вже втратили зворушливу безпомічність перших тижнів життя – натомість набули граційності, швидкості, кмітливості – усіх тих рис, які були необхідними кожному хижаку. Шила мимоволі замилувалась дітьми. Як же сильно вони відрізнялись від людського дитинчати… Добре, що воно тепер житиме з Анною. Шила знала, що не змогла б правильно виховати його. Навіть, якби віддала йому всю любов, на яку було здатне її маленьке лисяче серце.
Лисенята, що веселою ватагою висипали надвір, запримітивши чужинку, принишкли і всі, як один, втупились у матір, чекаючи вказівок.
– Це людина, мамо? – насмілився врешті її найстарший. З нього виросте чудовий, сильний лис, думала Шила.
– Так.
– Хіба ти не вчила нас,що люди – то вороги?
– Так. Окрім неї.
– Вона забере нашого братика?
– Сподіваюся. З нею йому буде краще.
Найстарший замовк. Шила теж мовчала. Малюки заспокоїлись і повернулися до власних справ – заходились гасати одне за одним, ловити мух, гратися у хованки… як завжди, моментально забувши про сторонню присутність. Адже мати була спокійною – отже, все було гаразд.
– У тебе чудові діти, – сказала Анна.
– Так. І в тебе тепер буде дитинка… Повертайся додо…
Спалах тривожного, гострого, наче мисливський ніж, відчуття, урвав Шилу посеред думки, огорнув її свідомість яскравим світлом. Світло мало багряний відтінок і віщувало біду.
І біда не забарилась.
Хрипке, голодне гарчання, що долинало звідкись згори, стало першим його провісником.
Потім Шила завважила темні, масні пасма, подібні до мацаків якоїсь хижої істоти, що тягнулися до улоговини з глибини лісової хащі. Недарма її духи замовкли.
А далі все відбувалось зі швидкістю блискавки.
Дві величезні, кудлаті постаті метнулися смертоносним ривком до беззахисного, веселого товариства, що зібралось у виярку.
– Собаки,– майнуло у мозку Шили, – прийшли нашими слідами.
А наступної миті вона вже стала грудьми супроти одного з нападників, чорного, наче вугіль, з рудими підпалинами. Собаки були навдивовижу великі, вгодовані, спритні – мало подібні на місцевих безпритульних пожирачів сміття. В їхніх чорних очиськах зяяла порожнеча.
Шила була утроє, навіть вчетверо меншою за напасника – проте сила материнства прийшла їй на допомогу. Але духи… духи її древнього лісу вперше в житті покинули маленьку Шилу.
Собака не розрахував сили стрибка – наткнувшись на Шилу, він втратив рівновагу і покотився вниз, по схилу. Але останньої миті він устиг добряче полоснути зубами її передпліччя. З рани бризнула кров. Шила навіть не здригнулася. Вона кинулась до своїх малюків, які від несподіванки просто закам’яніли на місцях.
– Мерщій, мерщій у нору, – Шила металася поміж ними,наче ошаліла, заганяючи в безпечний прихисток домівки. Втім, наскільки безпечним він був? Шила відчула – Темна Вода не пробачила їй. І тепер мстить. Як інакше могло статися, що вона, така обережна зазвичай, не помітили наближення небезпеки?
Коли останнє лисеня щезло у сутінках тунелю, Шила нарешті озирнулась. Її ворог саме оговтався на дні виярку після удару до великої твердої коріняки і готувався зробити новий стрибок. Цього разу вона так дешево не відбудеться. Краєм ока Шила встигла помітити другого собаку, який…
Анна, побачивши, як мчить на неї волохате, чорне страховисько з палаючими очима і роззявленою зубатою пащекою, першої миті остовпіла. Жінка інстинктивно притиснула до себе дитину, аж вона тихо писнула від болю – проте на якісь рішучіші дії навряд чи б спромоглася. Це була навіть не паніка – а якийсь мертвий незрушний ступор.
– А ми жжжшшшш казали… – прошипіли угорі скрипучі смереки.
Якусь мить Анна думала, що більше ніколи не зможе поворухнутись.
Але потім – так само зненацька – трапилось щось дивне…. Наче клацнула кнопка перемикача і їй відразу попустило. Не те, щоб Анна почала діяти свідомо – просто мозок звільнився від гіпнотичного марева страху. У безтямі вона зробила кілька кроків назад, спіткнулася і впала, встигнувши притиснути дитину так, аби не завдати їй шкоди падінням. Шукаючи опори, жінка мимоволі витягнула руку назад – і наштовхнулась на міцну, вузлувату гілляку, занесену сюди хтозна яким буревієм. Звісно, Анна не могла цього знати – одначе основа гілляки були виламана саме таким чином, що нагадувала зазубрене вістря.
Коли собака стрибнув на неї, Анна тільки й устигла, що рвучко витягнути руку з гіллякою вперед, скориставшись нею, наче списом. За будь-яких інших обставин такий смішний самозахист лише розлютив би нападника – але склалося так, що кут стрибка тварини дивним чином співпав з траєкторією руху гілляки… і результатом цього збігу стала прохромлена горлянка напасника.
Собака завищав від болю, та вже за мить його виск перейшов на хрип. Игровые автоматы в Украине доступны на порталах похожих на MoneySlots.com.ua популярных интернет казино. В таких клубах гости могут развлекаться круглосуточно, выбирая азартные продукты известных производителей гемблинг софта. Широкий спектр аппаратов, представленных на этих онлайн платформах, сможет удовлетворить запросы даже самых искушенных и требовательных игроков.
Просто в обличчя Анни фонтаном хлинула густа, неприємна на запах кров, якій, здавалося не буде спину.
Кров потрапила й на личко дитині – але Анна цього не помітила.
Собака був іще живим – проте навряд чи надовго. Не випускаючи дитини з рук, Анна озирнулась в пошуках Шили. Скажене гарчання і поодинокі повискування долинали з чагарників. Пройшовши трохи вперед, Анна побачила рухомий чорно-рудий клубок переплетених тіл, які, звиваючись у шаленому пароксизмі взаємної ненависті, котилися схилом виярку. Кров і клапті шерсті летіли вусібіч, встеляючи шлях їхньої боротьби.
Перша думка жінки була про те, що вона може вдіяти за цих обставин? Кинутися вниз, навздогін? Допомогти Шилі? Можливо, це було непоганою ідеєю. Анна озирнулася в пошуках надійного місця, де можна було б залишити малого, зупинила свій вибір на затишному куточку під ялівцем – і остовпіла. Щось , понад її власними чуттями змусило Анну озирнутись. Її покійний – як вона думала – нападник уже оклигав і підвівся із закривавленої землі. Рана під горлом навіть перестала кровоточити. З пащеки капала піниста слина. Виглядав пес ще загрозливішим, аніж раніше. Анна зрозуміла – це кінець.
Собака рвонув до неї, цього разу впевнений у своїй перемозі. Останнім зусиллям Анна ще встигла відкинути від себе малюка. Потім вона відчула страшний удар у груди, вибух сліпучого болю, падіння довжиною в тисячоліття… і темрява. Темрява огорнула свідомість Анни, милосердно вирвавши її з фантасмагоричної реальності. На рубежі темряви вона встигла помітити ще щось… якийсь проблиск… проте мозок уже не встиг зафіксувати, що саме то було.
Отямилась Анна від дотику чогось вологого й шорсткого до свого обличчя. Дотики були приємними, і Анні хотілося сказати комусь, щоб не зупинявся, щоб продовжував цей заспокійливий масаж… але сказати не було кому, і це налякало Анну. Довкола була тільки темрява – тож їй довелося розплющити очі.
Вона лежала на землі, поблизу лігвища Шили, а лисиця примостилася поряд, і облизувала її закривавлене обличчя. Її зелені, гіпнотичні очі були так близько…
– Нам пощастило. Щось… відігнало їх. Я думала, що це мої духи – але то не вони.
– А хто ж?
– Не знаю. Але вони повернуться. Тепер вони неодмінно повернуться. Ти… мусиш піти за туманом. Він протримається якийсь час.
Тільки зараз Анна помітила, що все довкола оповите білою, напівпрозорою пеленою.
– А ти?
– Моє місце – тут. Якщо цього хочуть духи мого лісу – я не можу опиратись.
– Ні. Це неправильно.
– Поспіши. Ти маєш забрати сина. Тепер від тебе залежить його життя. Не забувай про це.
– А твої діти, Шило?
– Вони залишаться тут. Зі мною. Двом із них уже нікуди поспішати.
Лише зараз Анна помітила пару нерухомих тілець неподалік входу в нору. Одним із загиблих лисенят був найстарший син Шили – той, котрим вона потай найдужче пишалася.
– А якщо пси повернуться?
– Тоді таке наше Ка. Забирай дитину і йди звідси. Хутчіш, Анно. Темна Вода не вміє прощати.
– Я… не можу тебе залишити. Ти поранена.
– Ти теж. І ти не зможеш мені допомогти, навіть якщо зостанешся. Іди. Туман щезає.
Хтозна, як склалися б подальші події – але в цей момент малюк, забутий під ялівцевим кущем, зненацька заворушився і запхинькав.
– Бачиш? Ти потрібна йому. Рятуй дитину, – Шила говорила просто до серця Анни, оминаючи її логіку та тверезий розум. Десь, за межами рятівної білизни, раптово пролунало глухе, страхітливе гарчання, сповнене притамованої люті.
Не стримавши емоцій, Анна припала до рудої шиї напівживої лисиці, тіло якої було вкрите численними кривавими ранами. Навіть якщо пси й облишать її у спокої – навряд чи Шила доживе до наступного світанку. Востаннє кинувши погляд на лисячу нору, в якій віднині оселяться тільки смуток і жалоба, Анна підвелася на ноги і підхопила малюка.
– Прощавай, Шило. Дякую тобі. Якби не ти…
– Прощай, Анно. Нехай твій шлях знайде тебе.
Сріблясто-білий туман поступово сповзав зі схилу, і Анна зрозуміла, що справді мусить поквапитись. Вона сміливо ступила вперед – у пелену туману. Шила проводила її тужливим поглядом, але в цьому погляді була впевненість. І віра – віра у вищу мудрість Ка.
* * * * * *
Бистриця злісно сплеснула темними хвилями. Вона терпіти не могла відпускати своїх жертв. Це було несправедливо щодо неї. Річка завжди залишала останнє слово за собою.
Бабуня в одній із небагатьох осель глухого гірського села підвелася з колін, скинула святкову білу перемітку й квітчастий кептар, сховала їх у скриню і наостанок поклонилася образу Матері-Заступниці. Вона була майже знесиленою – та все ж їй це вдалося. Вдалося відвернути неминуче, бодай на трохи, хоча втручатися у справи Темної Води було вкрай небезпечно. Проте бабуня прожила вже досить довгий вік – набагато довший, аніж дехто міг би припустити – тому думка про помсту Бистриці зараз лякала її не так сильно, як раніше.
Анна тільки на мить зупинилася, опинившись на тому ж узліссі, звідки починався її шлях. А коли вона покинула ліс, разом із нею щезло останнє пасемце білого туману. Якийсь тихий, ледь чутний відголос зі сторони ріки почувся їй у посвистах вітру… але жінка проігнорувала цей поклик і продовжила свій шлях вперед. На її грудях, в міцних і теплих – тепер уже материнських – обіймах дрімало немовля. На його невинному личку блукала легка посмішка, і її не могли затьмарити навіть огидні червоно-бурі плями собачої крові, що потроху засихали і ставали дедалі непомітнішими.
