Сашко Деркач не міг відрубати голову півневі. Або курці. У їхніх очах він завжди бачив тінь передсмертного страху, а іноді навіть і благальну сльозу. А відтак – безпорадно кидав сокиру, тихо лаявся крізь зуби, проклинаючи себе за малодушність, і… гукав дружину. Ніхто ніколи не називав його Олександром і по-батькові. Для всіх він був просто Сашком. Добрим, спокійним тюхтієм, що не скривдить і мухи. Коли дружина несподівано покинула його і пішла жити до м’ясника Григорія, Сашко довго і голосно кричав. [Сусіди чули]. А потім порубав у хліві всю птицю. Там, серед пташиного пір’я і скривавлених голів, він сів і вперше, по-дитячому, заплакав.
