Пролог 2.
Денис з Христиною зустрічався вже майже рік. Христина подумувала про заміжжя, але її коханий не спішив, адже, як його мати казала: одружуватися ніколи не пізно. Вони вчилися в одному університеті і кохали одне одного. Але раптово, як то казав сам дядюшка Ленін... ви мабуть і самі знаєте (не хочеться псувати текст матюками . Не буду розповідати про всі пригоди, що пережили Денис з Христею, адже їх було немало. Деякі хороші, деякі – погані. Основне, те що сталося того сонячного весняного дня...
Десь навесні 2006 року...
Стояв сонячний весняний день. Сонце гріло на диво тепло. Була велика перерва і я, сидячи на парі, переписувався СМСками з Христею. Мені вже остогиділо те навчання, хотілося літа, тепла і відпочинку. Відпочинок цього літа планувався ще задовго до початку весни. Я відкладав кошти, щоб разом з коханою дівчиною і ще компанією однокурсників та друзів поїхати знову ж таки в ту саму Рибаківку, на ту саму базу “Лісотехнік” і класно там відпочити. Закінчивши комп’ютерну академію я мав спеціальність веб-дизайнера. Працював я спочатку на двох роботах. На першій – це в своєї сестри Наталі, проводив соціологічні опитування, різного роду анкетування і ще якусь нікому не потрібну (як я вважав) “чухню”. Заробляв я престижно і не скаржився. Але якось одного разу, шукаючи роботу в Інтернеті я наткнувся на цікавий проект. Там пропонували заробіток веб-дизайнерам і я вирішив відіслати їм по електронній пошті своє резюме. На той час в мене вже було трохи досвіду роботи веб-дизайнером і разом з резюме їм було відіслані адреси сайтів, які власне я і розробив. Через пару днів прийшла позитивна відповідь і мені дали пробний термін: один середній проект на розробку програмного забезпечення для майбутнього сайту однієї середньої компанії. Так і почалася мою робота ще й у всесвітній мережі. Гроші почали литися великими сумами і за пару місяців я повністю зробив євроремонт в квартирі. Мати не могла мною нарадуватись, адже тепер в нашій сім’ї усі діти заробляли в декілька разів більше ніж їх батьки. Тепер мати могла не працювати, а батько міг повернутися до рідної країни і працювати тут. Я трохи відволікся від теми. Отже ми з Христею домовилися на великій перерві зустрітися біля Західно-українського вузу, що був розташований через дорогу від “скляного” корпусу Лісотеху , так як мені треба було зустрітися там з одною людиною я передати йому готовий проект.
Одразу після пари я попрямував до кіоску і купив пляшку пива, а тоді направився до ЗУЦа, де і зустрів Толіка, якому передав компакт-диск з проектом. Ми потисли одне одному руки і він пішов, а я продовжував стояти біля дороги, чекаючи на Христю і повільними ковтками попивати пиво. Душа раділа. Начальство з фірми “С-Design”, дуже серйозно мене оцінювало і мало надати мені, в якості премії, поїздку на двох до Парижа. Цією чудової новиною мені і кортіло поділитися з Христею.
Епізод 1.
Ось я вже побачив, як Христина наче пливе по сходах і посміхається. В той момент в серці наче ойкнуло, відчув, що наближається якась небезпека. Щось погане. Щось мало статися. Я іще не зрозумів що. Все відбувалося наче в сповільненій зйомці.... кадр за кадром... Христина наближається і посміхається, щось говорить, але я її не чую. В голові пролетів гуркіт машини... сигнал... Пляшка з пивом вилітає в мене з рук і повільно, наче листок восени, падає на асфальт. Уламки скла...пиво забризкує мені штани.... я кричу: “Ні!!! НІ !!! ааааАААххх Ні... Христя!!!! Христя”. Водій не встигає загальмувати і Христина опиняється на машині, все так само повільно перелітає по її даху і падає на асфальт. Водій вилітає на зустрічну і врізається у виринувшу із-за пагорба “дев’ятку”. Страшенний вибух при зіткненні. Але я його не чую... підбігаю до Христинки і не знаючи що робити починаю кричати. На асфальті біля її голови з’являється тонесенька стрічка темно червоної рідини... Потроху починає збігатися натовп. Хтось дзвонить з мобільного в швидку та міліцію. Повторюю дороге мені ім’я... я плачу. Вперше за останні 3 роки я плачу. Обережно беру її руку і кладу у свою. Навіть не доторкаючись до її волосся, гладжу її по голові. Спробував її пульс, але не зміг його знайти... пройшло ще 5-8 хвилин і приїхала швидка. Почав кричати їм щоб вони щось зробили, щоб вони врятували мою жінку. Так ЖІНКУ! КОХАНУ! На днях я купив обручку і збирався запросити її сьогодні в ресторан і запропонувати. Я не хотів іти в якийсь дешевий бар, а в справжній ресторан... а в якості подарунку мала бути романтична подорож в Париж – місто закоханих... Щось кричу. Повторюю її ім’я. Якийсь лікар каже, щоб мене забрали звідти і ще двоє підходять і просять, щоб я відійшов. До мене долунають викрики лікаря: “Немає пульсу! Швидко електрошок сюди! Заряд. Раз, два, три. Розряд. Нічого. Ще раз. Заряд. Раз, два, три. Розряд. Пульсу нема... Дайте на 50 вольт більше. Ііііі, ще раз. Заряд. Раз, два, три. Розряд. Нічого...” Тиша...
- Прошу занотувати, - говорить лікар, - час смерті: 14 година 51 хвилина”.
- - Ннніііі, - прориваюсь до коханої я відштовхую лікаря, - як там було? Заряд. Раз, два, три. Розряд.
Лікар помічає активність на приладах і кричить:
- Є пульс! Дуже слабий, але є! Швидко її в машину! Рухайтесь! В реанімацію!
Я хочу залізти разом з ними в машину швидкої, але якийсь високий “амбал-асистент” мене відштовхує. Вони закривають двері і їдуть. Лягаю на асфальт і починаю кричати. Підбігають Вадік, Саня і Юлька. Вони щось говорять мені, але я їх не чую, продовжую щось говорити, вимовляти її ім’я і плакати... Ноги в мене неначе ватні. Не можу встати. Друзі допомагають мені підвестись. Кажу, що мені треба сісти і сідаю на бардюр біля дороги. Приїжджає міліція і починають щось питати в водія “Опеля” що вбив мою кохану.. Вони і мене щось питали, але нічого не вибивши з мене, вирішили, мабуть, спитати пізнеш. Мені хотілося плакати... а ще.. ще я взяв недопиту Саніну пляшку пива, що стояла поруч і швидкою ходою направився до водія. Біля нього стояли “менти”. Вони мене не побачили. Мене бачили тільки мої друзі. Я тихо підійшов ззаду і, що є сили, вгатив по голові того виродка-водія. Менти мене зразу пов’язали і засадили, гади, в КПЗ.
Епізод 2.
На свій один дозволений телефонний дзвінок, я попросив подзвонити до Оксани Миколаївни.
- Добрий день.
- Доброго дня і тобі, Денисе. Щось у тебе голос дуже сумний...Щось сталося?
- Сталося, мамо, сталася біда...
- ...(шарудіння в трубці)
- Христина ааеее, - мій голос тремтів, я не знав що сказати, - Христя... Христину збила машина... ееее..., вона в реанімації.
- ЩО? Що ти кажеш? ...
- Ви правильно почули... біда...
- О Боже ти мій... як це? Як то сталося? Що з нею? Вона в порядку?
- Я не знаю. Сподіваюсь вона жива... сподіваюсь її врятують...
- Ти в лікарні? Де вона знаходиться? Я зараз же приїду.
- Ні... я зараз у в’язниці. Я пробив голову тому водію пляшкою з-під пива...
- О Господи! Денисе...
- Не кажіть нічого. Їдьте до Христинки... подзвоніть Сашкові, він вам допоможе.
- Все досить! Розмову закінчено, - почувся голос якогось продажного сміття.
- (короткі гудки)...
Саня подзвонив моїй мамі і та внесла заставу за мене. Через 2 дні мене випустили. А в камері я познайомився теж з одним хлопцем. Хорошим хлопцем. Його тримали за вбивство коханця своєї дружини. Він розповідав, що все було випадково.
Одразу, як мене випустили, я поїхав в лікарню, щоб поговорити з лікарем. Христина знаходилася в реанімації. Її стан був стабільний, але вона перебувала в комі. Лікар сказав, що шанси дуже мізерні, але я продовжував наполягати зробити хоча б щось... Тоді Остап Андрійович сказав, що можна зробити операцію, але він не дає ніяких гарантій і у Львові немає такого лікаря, що би міг взятися за таку складну операцію. Що там у Львові! Взагалі в цілій країні немає такого лікаря... Ще він додав:
- ... в мене є один знайомий хірург. Він зараз працює в Канаді. Ми з ним колись зустрічались на конференції в Києві. Він дуже хороший спеціаліст. І тільки він би міг піти на таку серйозну операцію. Але ви самі розумієте, що це буде дуже дуже дорого коштувати.
- Я знайду гроші, душу продам дияволу, але гроші знайду.
- Я дам вам його номер.
Я записав номер Ніка Виноградного. Приїхавши додому я навіть не слухав маму. Я не чув, що вона мені говорила. Я намагався додзвонитися в Канаду. Коли нарешті я сказав: “Доброго дня. Це Нікіта Виноградний?” То у відповідь почув лиш якесь здивування. А потім:
- Так. А ви хто?
- Вибачте, що Вас турбую, але мені потрібна Ваша допомога. Ваш номер мені дав Ваш знайомий Остап Андрійович.
- Остап Андрійович... хм... так, так, пам’ятаю такого. А що Вам потрібно від мене.
- Моя жінка... – тут мій голос – .. її збила машина і потрібна операція.
- І що ви пропонуєте?
- Тільки Ви зможете провести цю операцію.
- Я розумію. Судячи з мови, ви знаходитесь зараз в Україні. Де саме?
- Львів. Я оплачу вам всі затрати на дорогу та проживання. Будь-ласка погодьтесь!
- Вибачте, але я не можу відмовитись від своєї роботи тут. Я не зможу вам допомогти.
- ... сьогодні я хотів запропонувати її вийти за мене заміж...
- Вибачте, мені дуже шкода.
- В мене є деякі заощадження. Назвіть Вашу ціну.
- Я не думаю, що це можливо.
- Годі Вам! В мене кохана помирає. Вона зараз в комі. Я Вас прошу як людину: підіть мені на зустріч. Назвіть Вашу ціну.
Декілька моментів він вагався. В ньому боролося два відчуття: совість і реальність.
- Добре, але я не можу сказати ціну зараз. Давайте я запишу Ваші координати і передзвоню Вам через півгодини.
- Записуйте: номер телефон +3806700000 та домашній +380322222222.
- Добре. Чекайте мого дзвінка. Постараюсь щось придумати.
- Дуже Вам вдячний...чекаю, - остання сказана мною фраза була від щирого серця.
Через півгодини Нікіта передзвонив і назвав число. В мене були заощадження, але це число перевищувало їх, як мінімум в два рази. Ноги підкосилися і щоб не впасти, я сів на диван. Я погодився і ми домовились, як можна провернути усе в крайній термін. Я побіг в банк і перерахував гроші: 700 доларів - білет на літак в одну сторону. В мене на рахунку було близько 11 тисяч американської валюти. Ціна названа Нікітою Олександровичем була жорстока: 25 тисяч.
Епізод 3.
Я погодився. Я не знав де візьму ці гроші, але вибору в мене не було. Через 6 годин в аеропорту зустрів лікаря з Канади. Благо, новий президент Віктор Андрійович зробив в’їзд канадцям в Україну без віз. Ми потиснули одне одному руки і поїхали в лікарню, де Нікіта Олександрович в першу чергу взнав поточний стан Христини Анатолівни Кондратюк. Він відвів мене в сторону і наказав присісти. Саме наказав. В його голосі це було відчутно. Він сказав, що операція дуже ризикована і не оправдана. Він не може навіть на 10 відсотків гарантувати успіх. Мені стало погано. Я ледве не впав, але падати було нікуди. Тихо, але твердо заявив, що мені все-рівно, але спробувати він повинен. Протягнув йому звичайний поліетиленовий кульок в якому було 5 пачок з 20-ма купюрами, номіналом по 100 доларів і одна пачка з 20 купюрами, загалом - 12 тисяч зелених. Ще тисячу я взяв в матері. Я сказав що це аванс. А решту я дістану через 5 годин. Нікіта Олександрович попередив мене, щоб не гаяв час марно, бо через 12 годин Христина може вже померти. Лишив гроші і сказав що за 5 годин буду тут з рештою 13-ма тисячами. В першу чергу я поїхав до сестри. Я не міг їхати на маршрутці, бо це було занадто довго, тому викликав таксі. Була вже 22 година. Сестра змогла виписати мені чек на 5 тисяч і ще 2 тисячі дати готівкою. Я дуже подякував і пообіцяв віддати, як тільки буду мати. Сестру я любив і вона любила мене, а коли взнала про нещастя, то довго не говорила. Лише вони порадились з чоловіком, як вона вийшла на кухню з чеком в руках і ключем від сейфу. Подзвонивши від неї до брата я розповів ситуацію. Брат теж погодився мене виручити, але в нього не було стільки грошей, тому він дав мені тільки 2 тисячі. До брата було далеко. Сімдесят кілометрів в Жидачів. Домовився з таксистом, щоб він мене звозив. Лишалося 4 тисячі. Я поїхав по друзям і знайомим просити гроші... Саня з Юлькою дали мені ще тисячу і ще 500 баксів накинула Мар’яна. Вадік жив в общазі, тому грошей при собі не мав. Але він подзвонив до батьків і ті пообіцяли на ранок покласти йому на карточку ще 100 баксів. Оксана Миколаївна з Христиною жили бідно. Мали двохкімнатну квартирку в старому панельному будинку. Вона теж їздила і ходила по друзям і знайомим, просила гроші, але зі всіх друзів, тільки двоє позичили їй по 150 доларів. Лишалось зовсім трохи: дві тисячі і сто доларів. Я не знав, що робити. В мене вдома в 2 годині ночі зібралися дуже багато народу: моя мати та бабця Марія, Оксана Миколаївна, моя сестра Наталя з чоловіком Любчиком, мої найкращі друзі Саня і Юлька, Вадік і Мар’яна... ми думали... думали де в 2 годині ночі можна дістати ще 2100 доларів. Тут хтось висунув дуже цікаву ідею, що можна здати якісь цінні речі в Ломбард. Він працює цілодобово. Взявши свій ноутбук і ще різне золото та ювелірні вироби, що були в наявності, ми з Сашком і Любчиком пішли...так де там, - побігли в Ломбард. Там я нарешті отримав потрібну суму.
Передзвонив додому і повідомив про це решту, сказав, щоб вони брали ті гроші, що є і їхали в лікарню і ми теж зараз туди під’їдемо. Юлька з Оксаною Миколаївною і моєю мамою приїхали в лікарню. Наталя з Любчиком і Мар’яна з Вадіком поїхали додому. Їхня присутність вже не була потрібна. Я їх відпустив і подякував за все. Ми принесли ще 13 тисяч баксів і лікар із своєю командою взявся за справу.
Епізод 4.
Ми всі сиділи ще десь 2 години в прийомній і чекали. Потім Юлька і Саня теж поїхали. Їм треба було відпочити. Я вмовляв свою мати та матір Христинки теж їхати, трохи поспати, але вони відмовились. Вони тихенько сиділи в кутку і розмовляли. Я сидів один. Тоді витягнув обручку і почав дивитися на неї, розглядаючи її так, наче бачу в перший раз. Оксана Миколаївна та Віолетта Петрівна це помітили. Я подивився на них і в їхніх очах побачив запитання, а потім одобрення.
- Я хотів сьогодні сказати їй..., - подумав вголос. Заплакав. Як мала дитина.
Ще ніколи в житті мені не було так сумно і погано, як зараз. “Ти ще встигнеш сказати їй”, - майже хором відповіли наші батьки. Пройшов ще деякий час і я подивився на годинник. На мобільному світився надпис: “05:13”. Я встав і підійшов до ікони Діви Марії, що висіла на стіні, став на коліна і почав читати молитву. Читав усі молитви, що знав і просив Діву Марію, Ісуса Христа і Господа Бога, щоб він врятував мою кохану, щоб не дав їй померти.
Епізод 5.
Десь близько 8 години ранку команда лікарів покинула місце бою. Бою за життя моєї коханої. Вони вийшли змучені, але щасливі. Їм вдалося врятувати бідну Христинку. Наші з нею мами позасинали на кріслах. Вони не витримали такого навантаження, а я наче обпалений вогнем метнувся до Нікіти Олександровича.
- Вона буде жити, - було його першою фразою.
- Дякую господи! Дякую!!!!!!
Я кричав так голосно, що матері попросиналися і теж підбігли до лікаря.
- Я не знаю як це можна логічно пояснити. Справа в тому, що ми її вже втратили. Ми вже записали час смерті, але раптом з’явився сильний пульс і серце забилося. Ми вже не надіялись ні на що. Всі стояли з відкритими ротами, але потім взялися за справу. Вона вийшла з коми, їй зробили анестезію. Раптово всі показники прийшли до норми і ми стабільно провели операцію. Це чудо! За 30 років моєї практики – це перший такий випадок.
- Що буде далі?
- Все буде гаразд. Вона житиме і радітиме життю як і раніше, - він посміхнувся.
Ми зітхнули з полегшенням. Відправивши батьків додому, я лишився в лікарні. Коли лікар вже ішов. Я спитав:
- Нікіта Олександрович, скажіть, а який час смерті ви зафіксували?
Він трохи дивакувато поглянув на мене, але відповів:
- Зараз подивлюсь...еее.. – він погортав якісь папери і промовив – п’ята година і дванадцять хвилин. А навіщо вам це?
- Та ні... просто цікаво. На моєму обличчі засяяла усмішка...
Автор: Денис (DeViL).
19 серпня 2005 р. 18:08
Львів.
Цієї розповіді не було б якби не:
1) Юнік зі своїми творами
2) Старий М1)
3) Сайт www.udaff.com
4) Мої друзі (всі друзі описані в творі - реальні)
5) Особлива дівчина Катріна (Катя) з якою я познайомився на морі в Рибаківці.
