Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2682
Творів: 50901
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 31, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.235.145.108')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

СКОТОМОГИЛЬНИК (Частина 2)

© Олексій Спейсер Кацай, 20-04-2005
Лерка знизав плечима:
-Вам, воно, звісно, видніше. - І по короткій паузі додав: - А вашого ми нічого не брали, не привчені, - та й кинув для чогось швидкий погляд на намет, під яким були бережно упаковані його сьогоднішні знахідки. - Нам би, - закінчив, - своє увезти.
-Це те своє, яке ви у Конячій Могилі поцупили? - блискавично зиркнула на нього бабка.
І лише зараз Валера зрозумів, що її чорні очі дуже нагадують очі загиблого шашличника. Вкарбовані у зморшкувате, наче печене яблуко, обличчя, вони здавались неприродними до штучності.
-Що... що поцупили? - забелькотів було Лерка, але бабка вже махнула на нього рукою і дрібненькими кроками потупотіла до хати. Хлопець кинувся за нею навздогін. - Нічого ни ме цупляли! - ламаючи слова, кинув віну згорблену спину.
Та баба Ксана не звернула на нього жодної уваги. Спочатку вона пройшлася по усім кімнатам, позазирала до усіх закутків, і лишень потім обернулась до Валерки, який, наче тінь, так і дибав слідом за нею.
-Нічого, кажеш, не поцупили? - кинула насмішкувато і покрученим старечим пальцем штрикнула у поверхню величезного столу, що стояв посередині кімнати. - А це?
Валерка спрямував свій погляд слідом за пальцем і здригнувся. На столешниці, в бляклому світлі, що точився через замаленькі для цього приміщення вікна, похмуро завмерла рукоять зламаного меча-акинака, до якої був вкарбований великий камінь смарагдового вигляду. Але то був не смарагд. Бо ще раніше Лерка таки роздивився, що всередині його було замуроване якесь, бурштинового кольору, залізяччя - коло, покреслене двома діаметрами, що пересікалися під прямим кутом. Точнісінько, як астрологічний знак Землі. І ще Лерка міг заприсягнутися, що хвилину назад нічого на столі не було. Чи таки було?
Вклякши, він дивився на цей антикваріат, який - все ж таки, він був певний цього! - десь із годину тому був особисто ним обгорнутий ганчір'ям і покладений на самісіньке дно багажника Дьониної "копійки".  Як він знову тут опинився?!?
А баба Ксана вже свердлила хлопчину чорнющими очима загиблого шашличника і совала костуром по підлозі, чекаючи від нього чіткої відповіді. Але, що міг відповісти їй Валерій?
-Та... та... - спробував він зібрати до купи свої думки, - та це... А, це. Мабуть, і не наше зовсім. А це, мабуть, ми і не бачили ніколи. А, може, це ваше, бабо Ксано? - несподівано для самого себе, якось вже зовсім по хлопчачому, вигукнув він.
-Моє? - задумливо мовила бабця. - А, може, й моє. Зовсім стара стала. Склероз клятий замучив. А ось коли дівкою була, то усе пам'ятала. А особливо те, що до Конячої Могили без дозволу мого дядька Гаврила - він в нас відьмаком та знахарем був - нікому ходити не можна. А пам'яті моїй усі односельці дивувалися. А ще потім, коли я сама ворожити та знахарювати розпочала, то... Але це зовсім інша історія, - раптом перебила вона саму себе і знову спитала когось, хто невидимо знаходився у кімнаті, окрім них двох: - Моє?..
Зітхнула, не дочекавшись відповіді, і, знявши з голови велику шерстяну хустину, у яку була закутана, не дивлячись на літній день, і залишившись у легенькій білій хустці, що була під нею, розклала першу на столі та й розпочала обережно обгортати нею стародавню, як і вона сама, річ.
-Моє-моє-моє... - чулося від столу її шамкотіння, а Валера, наче зачаклований, не міг не то, що поворушитися, а й видати жодного звуку.
Раптом шамкотіння припинилось, згорблена спина бабки скам'яніла, а сама вона зиркнула через плече на Лерку.
-Ну, чого стоїш? - кинула. - Гроші давай. І щоб до вечора не було вас тут!
А потому знову обернулась до столу.
-Щоб не було вас тут, щоб не було вас тут, - декілька хвилин слухав її слинявий шепіт Валера, а потім тремтячими руками поліз за гаманцем. А ще потім...
Коли він відкрив гаманець, то там щось заворушилося. Підстрибнувши ледь не до стелі, Валерка кинув його на підлогу а потім скам'янів, спостерігаючи за тим, як з нього, немов величезний прямокутний брунатний слимак виповзає десятигривенний папірець. Ось папірець на мить завмер, а потім швидко, немов його протяг за собою потягнув, заковзав по долівці у напрямку баби Ксани. Біля ніг старої він знову завмер, а потім рвучко майнув угору і зник десь у складках її широкої сукні. За цим папірцем таку ж путь проробив і другий. Потім третій, четвертий... Рівно ті п'ятдесят гривень, які вони з Дьонею ще мали віддати бабці.
-Ап... ап... - пробував ковтнути грудку в горлянці Валерій.
І ніяк не міг цього зробити.
А баб Ксана не звертала на нього жодної уваги.
-Нікого щоб не було, нікого щоб не було, - шамкотіла вона біля столу. - Не можна, не можна. От дивні люди, от дивні. То в піраміди єгипетські лізуть, то Тамерлан-хана могилу розкопують, то кургани оріянські давні... А того не розуміють, що не землю вони риють, а час у боки лопатами штрикають. Тобто, самих себе без дозволу та розуміння. Душу - лопатами!.. А душа, вона залізяччя не любить. Для неї інші ахрегати потрібні...
Оті "ахрегати", врешті решт, і вивели Валеру зі стану прострації.
-Та що тут відбувається! Ви мені ці фокуси припиніть!- спробував було загорлати він, та відразу знов осікся, пронизаний строгим поглядом бабки, що враз обернулась до нього.
Вона притисла однією рукою до грудей саморобний пакунок із залишками скіфської зброї, другою сперлася на клюку та й почимчикувала до виходу з хати.
-Я тобі дам - фокуси! - посварилась вона на хлопця вже на порозі. - Краще забирай друга свого та й уїздіть звідси. Щоб нічого більш поганого не трапилось. Щоб я оце, - трохи здійняла вона пакунок, - куди треба не пред'явила.
Обернулась і зникла за дверима. Немов примара. Валера ще декілька хвилин дивився на зачинені двері, а потім, наче щось згадавши, кинувся до них, по широкій дузі обігнувши гаманець, що так і лежав долі.
Бабка вже зникала за пагорбом.
-Бабо Ксано, бабо Ксано! - щосили гукнув до неї Валерка. - А прізвище як ваше буде?
Не дивлячись на таке дурнувате запитання, стара зупинилась і ледве чутно, через відстань, гукнула у відповідь:
-Так Нестеренки ми. З діду-прадіду Нестеренки...
І раптом зареготала. Якимсь механічним реготом. А потім розвернулась і повільно почалапала далі.
Лерка затупцював на місці. Потім смикнувся було слідом за бабкою, але враз рвучко зупинився, ще трохи потупцював, і, прийнявши якесь рішення, щодуху майнув у бік Конячої Могили. "Копійка" з відкритим багажником нагадувала прапервісного жовтого бегемота, котрий як колись роззявив свою пащу на моріжку бабиної садиби, то так і скам'янів на мільйони років, не встигнувши її закрити.
Коли Валера злетів на гребінь розкопу, Денис вовтузився з чимось на самому його дні, не звертаючи уваги на оточуюче довкілля. Певною мірою, Лерці, відсапуючись, прийшлось два рази гукнути друга перед тим, як той, врешті решт, повернув до нього своє, якесь ошелешене, обличчя. І це відразу насторожило Валеру, який ще й досі не відійшов від спілкування зі старою відьмачкою.
Придивившись уважніше до розкопу, Лерка зрозумів, що Дьоня, замість того, щоб ретельно заметати сліди їхнього археологічного бандитизму, ще більше заглибився у надра Конячої Могили, зменшивши саму площу розкопок майже до межі. Більше того, пройшовши шар із залишками прадавньої скіфської сечі, він дійшов до іншого шару. Який майже повністю був подібний до попереднього, якби не знаходився у породах - Лерка визначив це навмання - вік яких складав десь із п'ятнадцять-двадцять тисяч років.
Але зараз його це не цікавило.
-Тобі, що, - визвірився Валерій, - робити нема чого! Уїздити ж треба!!! Бо про наші подвиги вже, мабуть, усі Китовраси знають! Бабка... Господарка - Господи прости! - приходила, по хаті нишпорила, а я, виявляється, рукоять від акинаку не сховав...
І тут Валерка згадав, що він так і не перевірив наявність цієї знахідки у багажнику "копійки".
-Чи сховав? - збився він на невпевнений тон.
-Сховав - не сховав, - передражнив його Денис, повертаючись до друга усім корпусом. - Ти краще сюди подивись, що я знайшов, -і він штрикнув пальцем убік.
Але Валерка не міг відірвати погляду від його грудей. На них, на якийсь дешевій мотузці, витягнутої з одежини, теліпався, ледь фосфоресціюючи у легких сутінках, що поступово спускалися на курган, великий смарагдовий камінь із бурштиновим, перекресленим навхрест, колом, вкарбованим у нього. Точнісінько такий же, який був вроблений в рукоять стародавнього меча, знайденого Леркою.
-Це... - у свою чергу штрикнув Валера пальцем у напрямку каменю, не звертаючи уваги на подібний жест Дениса. - Це звідки в тебе?
Той кинув на свої груди, на диво неуважний, погляд.
-Це?! А-а-а... Цікава цяцька. Їх тут багатенько. Вони, здається, на кожному кістяку є... Та ти ось туди, туди подивись! - раптом аж закричав Дьоня, відчайдушно жестикулюючи і явно чогось очікуючи від Лерки.
І той подивився... У напрямку найближчої стінки розкопу... Спочатку йому здалося, що Денис втрапив на поховання, яке наче провалилося крізь час з років голодомору. Ті ж людські кістяки упереміш з кістяками... Корів? Але рогатих черепів не спостерігалося. Кістяки, подібні до коров'ячих або конячих були, але черепи... Усі вони були явно людськими зі скам'янілими моторошними посмішками і... Я деякі з них були ледь видовженими, наче щось усереднене між людськими черепами та кінськими. А посеред їхніх, неприродно величезних очниць чорніли ще якісь незрозумілі отвори. На кульові вони схожі не були, бо мали декілька граней. Рівно стільки, скільки...
По розширених очах Валери Денис зрозумів, що той, нарешті, помітив те, що він хотів, і тому обережно торкнувся плеча друга:
-Ти ось до тих черепів придивись...
На дальній піщаній стіні розкопу, що вже майже повністю занурилася в ультрафіолет сутінок і частина якої обвалилася долі, вже тисячі років поспіль один на одного мертвими знавіснілими поглядами дивилися два черепи - один достеменно людський, а другий - незрозуміло видовжений. Посеред очниць видовженого похмуро виблискував зелений камінь з жовтим перекресленим колом. Камінь був вкарбований прямо у лобову кість. Інший камінь, нерухомо завмер зеленкуватими гранями під людським черепом і було зрозуміло, що майже два десятки тисяч років тому він бовтався на шиї свого господаря, як оце зараз його близнюк бовтається на шиї Дениса.
Валерка рвучко обернувся до друга і тільки зараз зрозумів, що обличчя в того не ошелешене, а... А... А якесь божевільне, чи що.
-Що то є, Дьоню? - тихо спитав, пробуючи не звертати уваги на стан товариша.
-Придивись ще уважніше, - чомусь шепотом попрохав той, - до того черепа, що укорочений кінський нагадує. - Там, під ним частину кістяка видно.
Валера знову повернувся до стіни розкопу й примружив очі. А потім зробив крок навзадки, немов злякавшись чогось. Під довгастим черепом була видна частина грудної клітки, яка плавно переходила... Ні, не у хребет, не у пласкі кістки тазу, а... А в кістяк загиблого коня, що підігнув під себе одну передню ногу із скам'янілим копитом, яким вона закінчувалася.
Лерка перевів погляд лівіше. На череп людини, під яким вгадувалися обриси моторошного у присмерку, але нормального людського кістяка, пронизаного чимось, що тримав рукою... Кінь?.. Кентавр?!?
Злісно сплюнувши собі під ноги, Валерій знову повернувся до Дениса й засичав:
-Ну, чого ти і себе, й мене лякаєш! Чого??? Звичайна гра випадку і...
Тут Валерка затнувся. Бо й дійсно, чого це була гра - випадку чи природи - достеменно було незрозуміло. Тому він лише змахнув рукою і продовжив:
-Поки ти тут сам собі загадки задаєш та камінці з землі виколупуєш... - тут він знову ледь не збився, бо каміння, вкарбоване в черепи й дійсно виглядало загадково. Але зараз було не до таємниць давніх дикунських традицій і тому Валерій з останніх сил спробував взяти себе в руки. - Загалом, бабка до нас приходила... Знаєш, не подобається мені все це. Давай не будемо його закидати. Бог з ним, з розкопом. Я вже бабці і гроші віддав.  Кидай все та поїхали звідси!
Погляд Дениса раптом став не просто божевільним, а вкрай божевільним. Очі його налилися кров'ю і чимось відразу нагадали Лерці очі покійного Нестора, коли той кинувся на нього не березі Псла. Валерка аж убік від Дьоні сахнувся. А той вже горлав, здіймаючи вгору і трусячи у повітрі своїми величезними кулаками:
-Поїхали?!? Поїхали, кажеш? Та ми тут таке відрили-відкрили, від чого увесь світ здригнеться у захваті. Тут, братухо, вже не грошима пахне, а відомістю, славою! Чуєш, славою!!!
Зелений камінець на дешевій мотузці стрибав на його грудях, гіпнотично впливаючи на завмерлого Лерку. Ось він ледве зміг відірвати погляд від цього амулету невідомої природи.
-Та стули ти пельку! - вигукнув, немов легені з грудей видер. - Слави йому захотілося! Баба Ксана тобі влаштує славу. Завтра же. Якщо не поїдемо. Вона, здається, знає, що ми Конячу Могилу розколупали і... І один наш камінець в якості, мабуть, речового доказу забрала.
-Як забрала?!
-Мовчки.
-Наш камінець?!? - здавалося, гнійно-червоні очі Дьоні зараз виваляться з орбіт.
-Ну, може, й не наш... - здав назад Лерка. - Може, якийсь інший, я не перевіряв, але...
-Знає? - не слухаючи його, ворочав знавіснілими очами Дьоня. - Про розкоп знає? Треба її попередити, щоб нікому нічого не казала. Хоча б пару діб. І камінець забрати, бо це наш, наш, наш...
Останнє він белькотів, вже видираючись на гребень розкопу і щезаючи за ним. А вкрай розгублений Лерка ніяк, ніяк не міг прийти до тями від поведінки Дениса, зовсім невластивої тому. По боках мовчазно шкірились черепи прадавніх істот. Вгорі вечірнім смерком хмурилося небо. Серце у грудях Валерки колотилося швидко й нерівно.
-Гей, гей! - врешті решт, вийшов він з заціпеніння і щодуху майнув за другом. - Ти куди!? Почекай, Дьоню, почекай! Ця бабка - відьма якась: вона гроші без рук пересуває!!!
Але Денис його не чув. Чи робив вигляд, що не чув. В будь-якому разі, коли Валерка майже підбігав до садиби, жовта "копійка" вже розверталась в напрямку Китоврасів, хижо гарчачи й блимаючи габаритами.
-Стій, стій, щоб тебе! - аж завищав Лерка, кидаючись їй навперейми.
Але машина, не зупиняючись, посунула прямо на нього і лише в останню мить, зрозумівши, що зупинятись вона й не буде, Лерка кинувся убік. Через щось перечепився і впав прямісінько спиною на землю, встигнувши, щоправда, замортизувати це падіння руками, виставивши їх позаду себе.
-Дьоню! - у відчаї вигукнув услід "копійці". - Дьоню, а ну згадай, яке в тебе прізвище! Згадай!..
Дивно, але якимось чином Денис, врешті решт, почув Лерку. Бо "копійка" раптом рвучко загальмувала, а потом, ревонувши, здала назад, майже впритул до впалого Валери. Дверцята її відчинилися і звідти висунулось бліде, якесь безживно-воскове, обличчя Дениса.
-Моє. Прізвище. Не-сте-рів, - роздільно мовило обличчя і дверцята, грюкнувши, зачинилися.
"Копійка" крутонула колесами прямо на місці - Лерку обсипало грудками землі і жмуттям вирваної з корінням трави, - а потім, миттєво набравши швидкість, загуркотіла в напрямку Китоврасів.
-Ч-чорт! - видихнув Лерка, сидячи на землі, а по тому схопився на рівні і кинувся слідом за машиною. - А діда божевільного Нестором звали! - кричав він. - А міліціонера - Нестерчуком, а шашличника - Нестерком! А в баби Ксани - Нестеренко прізвище, Нестеренко!..
Тут він знову спіткнувся і впав обличчям у гірку траву, яка пахла саме так і вчора, і позавчора, і тисячі років тому, коли магія була лише одним з найпримітивніших знарядь пізнання цього великого таємничого світу. А потім, крекчучи, знявся на ноги і, розмазуючи по щоках липкий бруд, почвалав до розкопу: бо ж замітати сліди їхньої піратської акції все одне було конче потрібно. Бо ж щось казало йому, що ось закидає він воринку, зроблену ними у кургані, і все стане на свої усталені місця. Недолугі, банальні й прагматичні, але такі ж звичні і безпечні місця. Приборкані. Хатні.
А Дьоня в цей час оскаженіло викручував кермо, стрибаючи разом з "копійкою", яка немов звідкись звичок набралася гарячих мустангів, по бездоріжжю сільських околиць. Та й саме село здавалося якимсь темним, здичавілим, вимерлим, наче покинутим його мешканцями багато років тому. Певною мірою, перед тим, як дістатися подвір'я баби Ксани, Денис не побачив на вулицях жодної людини. Чи й дійсно усі повимирали?
У темно-індигових сутінках, що вже щільно укутали навколишні краєвиди, надаючи їм моторошнуватої таємничості, тьмяне освітлене вікно бабиної хати здавалося прямокутним уламком бурштину, вкарбованого прямісінько в самий цей присмерк, а не в примарну, свіжовибілену, стіну хатини. Денису, що крадькома, мов злодій, підкрався до нього, вікно хрестом своєї рами чомусь нагадало дивний знак, вмурований в смарагдові камінці, знайдені у розкопі. Стараючись не думати про них, хлопець обережно припав обличчям до старого, каламутного від часу, скла.
В кімнаті нікого видно не було. На засланому клітчастою клейонкою столі горіла настільна лампа. Її жовтаве світло мерехтіло, неначе, вона живилась не електрикою, а забрудненим гасом. Або мала поганий контакт з електропроводкою, який ось-ось мав призвести до її цілковитого вимкнення. Але світло затято не згасало, хоча й оте очікування раптового настання непроникної темряви наповнило груди Дениса липким холодним змоторошінням.
Він змістив обличчя до лівого краю віконної рами і до полю його зору втрапили високі металеві бильця старого ліжка. В них майже впирались темно-брунатні босі старечі ноги. З випнутими венами і розплесканими роками та земним тяжінням пальцями. Ноги були нерухомі. Дьоня вже до краю вивернув своє обличчя, але зміг побачити лише окраєць сукні, що вкривала ноги ледь вище кісточок щиколоток.
-Гей, - обережно постукав він до вікна, - бабо Ксано, гей! Відчинить. Це я - Денис. Пожилець ваш.
Але хоча останні слова він вже майже вигукував, а стук розпочав нагадувати тривожне дріботіння дикунського тамтама, ноги бабки навіть не ворухнулися.
-От, стерво стара! - злісно сплюнув Денис. - І кінець світу проспить!
А потім пішов до вхідних дверей, аби грюкнути у них на повному серйозі.
Але... Але двері прочинилися від першого ж його доторку і легко, не дивлячись на грубезні дошки, з яких були сколочені, ковзнули, відкриваючи чорний прохід до хати.
-Гей! - обережно просунув голову досередини Денис. - Бабо Ксано, вставай! Розмова є.
Хата відповіла йому могильною тишею. Дьоня, увесь внутрішньо наїжачившись, ступив на її територію. І перше ж, що йому кинулося в око вже у кімнаті, це ті самі старечі ноги, що, як і раніше, впирались у бильця ліжка, до якого він наближався, але здавалися тепер чомусь неприродно величезними.
По мірі того, як Денис все ближче й ближче підходив до цих ніг, вони разом з ліжком розверталися у просторі і здавалося, що це не хлопець рухається по кімнаті, а сама кімната повільно й безгучно обертається навколо нього.
Баба Ксана лежала на спині, склавши на грудях свої спрацьовані руки, в яких був стиснутий, схожий зараз на розп'яття, уламок рукояті скіфського меча. А на зморшкуватому обличчі старої з величезної бородавкою на лівій щоці, на місці її очей... На місці її очей зяяли дві чорні дірки. Денис здригнувся усім тілом і лише за хвилину зрозумів, що це - не дірки, що це - відкриті очі бабки, в яких, втім, не відображалося жодної жеврини світла. Очі дивилися просто у стелю.
-Бабцю, - ще обережніше, ніж за весь час до того, простяг Дьоня руку до неї, - еге, бабо Ксано, вставайте! - і, врешті решт, торкнувся її.
І враз сахнувся назад, наче зміюку зненацька вхопив. Втім, рука баби Ксани і дійсно нагадувала зміюку. Температурою. Така ж холодна і така ж протиприродна для такої теплокровної та теплолюбної істоти, якою є людина.
Дьоня відчув, як волосся на його голові стає дибки. Затремтіла долоня сама було потягнулася перехреститися, але робити цього Дьоня не став: він усе своє свідоме життя був затятим атеїстом. Тому він просто сплеснув руками і швидко замахав ними перед собою, немов відганяючи набридливого дворового собаку.
-Боже мій, вмерла! - лепетів він. - Померла, бабка, щоб її!..
І раптом лампа, що стояла на столі, сліпуче спалахнула, від чого уся кімната здалася немовбито відображеною на фотонегативі, а потім остаточно згасла, щосили кинувши цей тісний хатній всесвіт у прірву небуття. І в цій темряві зеленою зіркою світився камінь на грудях старої, а крізь нього спливало назовні бурштинове коло, перекреслене таким же за кольором хрестом.
"Цяцьки? - подумав Дьоня. - Їх у розкопі багато?.." І раптом зрозумів, що це - не цяцьки, не дешеві брязкальця, а саме те, що збагатить і його, і Валерку, і родини їхні на багато років уперед.  Втім, він знав, відчував і розумів це вже давно, але пробував не звертати на це знання, відчуття і розуміння аж ніякої уваги. Не на часі тоді це було. Не на часі. Бо ж слава! Бо ж відомість!..Та й зараз... Але він не міг, не мав права, залишати вмерлій відьмі навіть порошинки їхнього скарбу!
Виламуючи себе з м'ясом з цупкої крижини жаху, Денис спробував найпершим ділом відірвати погляд від дорогоцінного каменю і перевести його, тобто погляд, трохи вбік, туди, де знаходилося обличчя баби Ксани. І відчув, що ота крижина раптом затремтіла. Дрібно-дрібно. Разом з його напруженим тілом, яке перетворилося на живий перфоратор, що намагався розтрощити усе довкілля та й провалитися разом із ним в інший, потойбічний світ. Більш безпечний і більш затишний. Бо на місці бабиних очей фосфоресціювали дві чорні безодні, неначе два річкових вира у ніч молодика.  І хто знав, які потвори ворушилися в їхній глибині.
Видавши якийсь поросячий виск, Денис зненацька кинувся в їхній бік і обома руками ухопився за облуду зеленкуватої скам'янілої зірки, а потім рвучко потяг її на себе. Вона піддалася напрочуд легко. Дьоня навіть поточився, вирвавши рукоять з каменем з холодних закляклих рук. А потім крутонувся на місці і буквально вивалився на двір.
Припав плечем до дверної укосини, пробуючи ухопити ротом якнайбільше повітря та заспокоїти серце, що оскаженіло хилиталося у грудній клітці.
-Тук-тук-тук... - стукотіло у скронях.
-Цок-цок-цок... - наче відлуння, чулося звідкись з-за хати.
-Тук-тук... цок-цок... тук-тук... цок...
Повільний цокіт раптом увірвався і лише зараз Денис зрозумів, що він йому не ввижався, а чувся насправді. Обережно, дуже обережно, до рипу у здерев'янілій шиї, Дьоня повернув голову і скосив очі у куток двору, де у баби Ксани розташувався низенький імпровізований курятник. Над ним, примарно колишучись у темряві світлим одягом, завмерла чиясь постать. Неначе то людина встала на якусь булигу та й визирала тепер з-за даху невисокої будівлі.
-Ви ще тут? Обидва? -спитала постать.
З ледве вловимим акцентом. Чи то просто їй було важко розмовляти? Адже нижня щелепа незнайомця, обрамлена довгими козацькими вусами, була якоюсь аж занадто завеликою для звичайного людського обличчя. Навіть прикритого по самі брови сріблястою, легкою на вигляд, каскою, по боках якої стирчало якесь зовсім дурне пір'я.
-Драсьте, - пискнув Дьоня, теж по-дурному смикаючи головою. - А я... А ми оце...
Людина важко дивилась на Дениса, що ніяк не міг приборкати повне сум'яття думок, почуттів та тіла.
-Ми оце... - продовжував белькотіти Дьоня. - А там...
І він змахнув навзадки правицею, із затиснутим у ній рукояттю меча. Похмуро зблиснув зелений камінець. А у такт йому мигнув і другий, що на мить з'явився у проймі розхристаної сорочки Дениса.
-Цікаво, - раптово, і ледь  презирливо, як здалося Дьоні, порушила постать нетривалу паузу, - а якби оце пані Оксана вдало не вирушила б на Нестірдамус, ви вбили б її?..
Денис не зрозумів, від чого у нього пішли лоскоти по шкірі: чи то від самого запитання, чи то від тону, яким воно було поставлене, чи то від невловимого, але якогось моторошного, акценту чужинця. Хлопець лихоманково розпочав шукати слів, аби сформулювати гідну відповідь.  Але вона не стала в нагоді.
Постать гойднулась і кинула:
-Йшли б ви звідси. Уїздили. Бо це вже стає небезпечним для вас особисто. Вам же краще буде. Якщо, звісно, вже не пізно.
І, повернувшись у профіль до Дениса, дивно підстрибуючи, посунула вздовж даху курятника за ріг бабчиної хати. А Дьоня до межі роззявив рота та й вкляк, не в змозі вимовити жодного слову. Бо завелика щелепа незнайомця й дійсно виявилася такою завеликою, що значно висувалась уперед, перетворюючи його обличчя на подобу кінської пики. А пір'я, що стирчали по боках сріблястої каски, виявилися насправді величезними вухами, що були простромлені крізь, спеціально для цього зроблені, отвори.
-Цок... цок... цок... - донеслося з-за сарайчика і постать зникла за рогом хати.
-Гик, - глитнув Денис грудку у горлі, а потім, сам вражаючись власній сміливості, наче півень, злетів на дах курятника, і, відчуваючи, як той розпочинає потріскувати під його ногами, зазирнув за хату.
Обережно ступаючи поміж грядками городу, що розташувався на тій ділянці, до околиці села йшов... Їхав... Та ні, таки йшов!.. Хтось четвероногий, з кінським тілом, вкритим сріблястою попоною з безліччю якихось кишень, та з чоловічим торсом, з якого, наче просторий плащ, і спливала ця сама попона.
-Стій, - хрипким шепотом мовив Денис. - Стій! - сказав трохи голосніше. - Сті-і-ій!!! - загорлав, врешті решт, на все горло, розмахуючи, немов хрестом, рукояттю меча і зовсім не боячись побудити сусідів баби Ксани.
А сріблястий кентавр вдалині навіть не здригнувся, продовжуючи свій монотонний крок у бік висохлої Китоврані. Денис же, проваливши таки дах курятника, під яким вже давно галасували обурені кури, зістрибнув на землю й кинувся з двору до своєї "копійки", що сторожко завмерла у нічній темряві. І лише тут звернув увагу на те, що ані його галас, ані гучне, у напівсела, кудикання курей, ані трохи не збурили це саме село. Наче вимерло воно. Навіть жодний собака не збрехав. Наче почорнілі, немовбито спалені, хати, живоплоти й дерева стали мовчазними декораціями моторошної вистави у стилі "хоррор".
Втім, аналізувати цю дивовижу Денисові було ніколи. З розбігу стрибнувши за кермо і кинувши, нарешті, рукоять меча на заднє сидіння, він погнав машину по темний і безлюдній сцені, захаращеній закрутистими провулками Китоврасів.
Коли вилетів на околицю, кентавр вже занурювався у балку, де колись божевільний Нестір ловив свою примарну рибу. Гранично вчавивши у долівку авто педаль газу, ледь не випадаючи з салону на купинах і байраках, Денис кинувся навпростець до опівнічного гостя покійної - царство їй небесне?!? - баби Ксани. Той, не обертаючись, дивним чином зрозумів, що відбувається за його спиною, і спокійно, впевнено та потужно розпочав пришвидшувати свій рух, переходячи на розмашистий галоп.
Іноді срібляста істота виразно з'являлась у світлі фар, іноді зникала з нього, але Денисові було вже зрозуміло, що направляється вона до Псла, приблизно до того району річкової бережини, де ще зовсім недавно був розташований їхній з Леркою "маскувальний" табір. "Копійка", мабуть, все ж таки наздогнала б втікача, але тоді, коли  той вже майже досяг лінії берегових дерев і стишив свою ходу, машина переднім колесом втрапила у якусь вирву, водночас б'ючись буфером об пеньок колись поваленої осики.
Автомобіль розвернуло на місці градусів на сорок п'ять, а Дениса шпарко кинуло уперед - по тріснутому лобовому склу  розмазало кров з розбитого обличчя, - і вбік: плече, що вибухнуло нападом гострого болю, вибило скло лобових дверцят. Денис, мабуть, на якусь хвилину таки знепритомнів. Бо коли він розплющив очі, то кентавра вже не було видно. Лише у темних прибережних заростях зникало примарне сріблясте світло.
Застогнавши, Дьоня вивалився з перекособоченої машини і, шкутильгаючи та розмазуючи кров по подряпаних щоках, кинувся слідом за зникаючим світлом. Все ж таки авантюрної вдачі був цей гременецький хлопець, Денис Нестерів!
Вже на бігу він помітив, що в нього, окрім обличчя, розбита й рука, кров з якої крапає прямо на чорну траву. Дьоня скреготнув зубами, але бігу не спинив. Трохи стишити його довелося лише у самому лісі, де невидимі віти розпочали болюче хльоскати його по обличчю. Одна, найбільш товста й пружна, навіть схопила його за розхристану сорочку і явно не хотіла пускати далі. Вилаявшись, Денис скинув оту легеньку одежину, яка білим прапором залишилася майоріти на деревині, а сам уперто посунув далі.
Ще одна гілка, вже на самому березі, смикнула мотузку камінця, що й досі бовтався на шиї Дениса, та й розірвала гниле ниття, кинувши амулет на вогкий прибережний пісок. Але хлопець не звернув на це жодної уваги. Бо трохи збоку від нього почувся якийсь шерех, який здався хлопцеві гучнішим за близьке громовисько. Хтось ще видряпувався на пустельний беріг Псла.
Сахнувшись, Дьоня присів серед заростей карликової акації, зовсім не відчуваючи укусів болючих жал шипів, що відразу уп'ялися у його тіло. А людина, яка вийшла на берег, зупинилась біля впалого смарагдового камінця, бережно підняла його і подивилася у бік Дениса. Той знав, що у темені лісу не можна нічогісінько роздивитись, але відчув, що погляд глибоко посаджених очей просвердлює його наскрізь. Якщо, звісно, взагалі можна просвердлити найтвердіше каміння, у яке перетворилось тіло Дениса. Адже на нього дивився... На нього дивився... Дивився...
Покійний Нестір, якого Денис власноруч закопував метрах у двохстах від цього місця, поклав камінець до кишені своїх благеньких штанів і дістав звідти щось, чого вражений Дьоня не зміг відразу визначити. А потім підійшов до кентавра, який у своїй сріблястій попоні завмер біля самої води, пильно вдивляючись в непроникну чорноту іншого берега Псла. Підійшов і мовчки завмер поряд з ним.
Ось кентавр обережно підняв руку і зсунув на потилицю свою каску. Скам'янілий Денис побачив у нього в лобі зеленкуватий смарагд, вкарбований туди. Ось той розпочав потроху світитися, і якось пульсувати: проблиск-проблиск... пауза... проблиск-проблиск... пауза... проблиск... Ось на ньому чітко вирізнилося бурштинове перекреслене коло. Ось воно раптом розпочало проектуватися на темряву протилежного берега річки. Водночас Нестір - чи людина схожа на нього? чи взагалі не людина? - підняла обидві руки і, нарешті, Денис розрізнив у них маленькі палички-маячки, якими користується персонал авіаносців для коригування посадки літаків на палубу корабля. Людина схрестила маячки у піднятих над головою руках, а на протилежному березі, у перехресті спроектованого бурштинова кола, з'явилась якась цятка, що розпочала потроху розгоратися і збільшуватися у розмірах. А ще за хвилину стало зрозуміло, що це - ...летюча тарілка. Класичного вигляду. Саме такого, яким її описують навіжені уфологи.
Кентавр не робив жодного поруху. Людина повільно вимахувала маячками. Тарілка, увійшовши точно до бурштинового кола, розпочала перехилятися, перехилятися, і, врешті решт, стала на ребро, ідеально уписавшись у жовту окружність. І стало видно, що вгорі вона теж покреслена діаметрами, які, у свою чергу, теж ідеально наклались на спроектовані кентавром.
Ось привид Нестора в останній раз вітально махнувши маячками, рвучко розвів руки в боки, а потім сховав своє причандалля до кишень штанів. Ось чотири частини, на які було поділене коло летючої тарілки, що стала на ребро, розпочали угинатися досередини, утворюючи отвір, крізь яке на лискучу антрацитову чорноту Псла полилося примарне світло.
Ось воно, це світло, протягнулося на кшталт місячної стежини до самих копит передніх ніг кентавра, ледь змочених річковою водою. Ось Нестір легко, підстрибнувши, осідлав двине створіння та й завмер на його спині, неначе незграбна статуя. А сама істота, врешті решт, ворухнулась, знову на мить завмерла і, обережно ступивши на світлову стежку, повільно пішло по ній до кола тарілки, поступово зникаючи у світлі, що точилося звідти.
-М-мене... - ворухнув Денис розбитими губами. - І я... мен-не... Кам-м... Кам-мінець віддайте...
А потім, коли постать кентавра з наїзником на спині вже майже повністю розчинилася у бурштиновому колі, видряпався з заростів акації і обережно, точнісінько, як дивна істота перед тим, ступив на світлову стежку. А ще потім зробив несміливий крок... Потім - ще один... І ще... Ще...
Дивне це було відчуття: неначе йдеш по повітрю, що пружньо коливається в тебе під ногами. Це було відчуття величезної висоти, від якого завмирає серце і з'являється переконаність у повсякденній необхідності крил за спиною. Це було відчуття величезної зосередженості. Неначе у канатохідця, який не може розпорошувати свою увагу ані на що інше, окрім тремтливої линви, натягнутої поміж двома світами. Світом життя і світом смерті.
І, можливо, саме ця гранична зосередженість, яка не мала права реагувати ні на що інше, окрім балансування на промені, і зіграла з Денисом поганий жарт. Бо він не бачив, як зникає, немов розчиняється в пітьмі, світлове коло, як тьмяніє, набуваючи свого звичайного вигляду, річкова гладінь, як його ноги поступово розпочинають все більше і більше занурюватись у воду. Денис Нестерів був повністю зосереджений на своєму тілі, на невагомості ніг, на опорі середовища, яке чомусь усе грузкішало, грузкішало, грузкішало...
Коли світлове коло з перехрестям діаметрів остаточно згасло, перед тим спалахнувши на мить сліпучою точкою, чорна прапервісна вода Псла безгучно зімкнулась над головою Дениса. А він навіть нічого не відчув, наче розчинився у тій непроникній одвічній темряві, яка остаточно огорнула його. І лише якась ляклива хвилька хлюпнула на низький піщаний беріг і знову злякано відштовхнулась від нього.
Та ще, хіба що, Валера, який в цей час сидів навпочіпки у розкопі на схилі Конячої Могили, наче почув цей плюскіт, лякливо відриваючи погляд від того, що надибав, спустившись ще трохи по напластуванням часу. В принципі, нічого страшного під ногами Лерки не було. Просто пружна, присипана ще не зовсім розгорнутим піском, площина, під якою вгадувалась якась порожнина. Але чомусь ця порожнина навіювала на Валеру таку моторош, якої він не відчував, навіть проходячи крізь шар... Крізь шар проламаних черепів.
Ні, він зовсім не хотів діставатися до нього. Бачив Бог, що добігши до кургану опісля того, як Дьоня майнув до Китоврасів, Валерка відразу, навіть не спускаючись до розкопу, а просто з гребеню воринки, розпочав закидати його, ледь вологим від вечірньої роси, грунтом. Але потім вронив лопату. Випадково. І поліз за нею. Цілеспрямовано. А там вирішив трохи перепочити. І для чогось заглибитись вниз ще на пару штиків. Потім - ще на пару... І ще...
Коротше, десь за метр він надибав перший кістяк з довгастим проламаним черепом і вже зі звичною ограненою діромахою посеред лобу. Потім був ще один подібний кістяк... Потім - ще... І пішло - поїхало...  Валерка вже впевнився в правоті Дениса і бачив на власні очі, що цей - чи останній? - шар був напхом напханий кістяками дивних тварин, що нагадували казкових кентаврів. Втім, чи тварин? Бо на декількох були помітні явні залишки чогось, що нагадувало просторий одяг з великою кількістю якихось кишень і чимось, що явно було схоже на сучасні застібки-блискавки. Це було вже зовсім незрозумілим. Адже за традиційними уявленнями навіть людина у ті часи ще не зовсім скинула з себе одежину у вигляді шкур забитих тварин. А ще, вже не незрозумілим, а просто жахливо незрозумілим, здавалося те, що усі кістяки, за нечастими виключеннями, мали проломлені черепи і явно були накидані тут у якомусь божевільному лихоманковому безладі.
Таким чином, дійшовши до таємничої площини, об яку зашкреблась було його лопата, Валерій вже майже впевнився в тому, що за сивої давнини тут відбулась страшна бійня. І трупи... "Кентаврів," - змусив він бодай подумки сказати себе... І трупи "кентаврів" з проламаних черепів котрих якісь прапервісні лиходії повиламували загадкові камені, були просто кинуті в цій могилі, до дна - ??? - якої він дістався.
Чи, все ж таки, не дістався? Лерка знову поглянув на площину біля своїх ніг. Потім провів по ній долонею і обережно поплескав пружну горизонталь. Під нею була явна порожнеча.
І в цей час щось хлюпнулось у його душі, наче ота слабенька хвилька на березі Псла. Валера схопився на рівні, ледь не перевернувши ліхтар, який стояв біля його ніг, і швидко зиркнув на годинника. Нічого собі!.. Майже час ночі! Оце так захопився!... Де ж Денис?..
І ось тут Лерка відчув, як не слабенька хвилька, а величезне й крижане цунамі тривоги ринуло на нього. І щоб не захлинутися у ньому, Валерій рвонув нагору, з розкопу, до бульбашок величезних бурштинових зірок, що нависли над самим курганом, дивним чином не падаючи на нього.
На гребені воринки було темно, свіжо й безмовно. Якась дивна тиша завмерла навкруги. Цупка й непроникна. Саме така, мабуть, як перед створенням світу. Валерка гранично напряг слух. Але нічого не почув. Зовсім нічого. Ані шереху віття річкових верб, ані шепоту вітру, що влаштував собі кубельце в травах кургану, ані далекої собачої брехні з невидимих Китоврасів.
Потім Валерка напряг зір. Окрім сузір'їв угорі та впалої зірки ліхтаря, забутого на дні розкопу, довкіл нічого видно не було. Втім... Лерка примружився. Десь біля Псла він розрізнив якесь нерухоме, наче мертве, світло. Вірніше, натяк на світло, яким воно здавалося з відстані Конячої Могили.
Напружувати думок Лерка не став. Просто він повільно, а потім пришвидшуючи крок, наче його тягнула до себе якась невідома сила, розпочав спускатися з кургану, аби у його підніжжя перейти вже на уповільнений біг. Втім, цей біг став доволі швидким, коли, наближаючись до джерела світла, Лерка зрозумів, що це - світло однієї нерозбитої фари перекособоченої "копійки".
-Дьоня? - невпевнено вигукнув Валерка і серце, розворохоблене нервовим бігом по нічній нерівній місцевості, перелякано заколотилося в грудях: "дьоня-дьоня-дьоня..."
-Денисе! - вже розуміючи, що у машині нікого немає, сунувся Валера до відчиненого салону і відразу на руці, якої він обіперся на дверцята, відчув доторк чогось липкого й холодного.
-Денисе? - повторив запитально, підносячи руку до очей.
На ній була кров. У невірному світлі, що долинав від тьмяної фари, кров здавалася чорною, неможливою для реального світу, кров'ю якоїсь потвори, що випірнула з нічної пітьми і, схопивши Дениса Нестеріва, утягла його у якесь моторошне потойбіччя.
-Дени-и-и-се!!! - щосили загорлав Лерка, сахнувшись від машини.
Але цей відчайдушний крик провалився у якусь бездонну прірву, нічого не ворухнувши у ній і від того став мертвим ще до того, як відірвався від живих вуст хлопця. І, жахнувшись того, сам цей хлопець позадкував, спромігшись лише на те, щоб прошепотіти до самого себе:
-Денисе, друже, куди ж ти подівся?..
Раптом його погляд впав на брунатну траву, яку освітлювала фара. На ній була помітна чорна кривава стежина, що тягнулась у темряву в напрямку Псла. "Ліхтарик!" - вибухнуло в мозку Валери. Йому потрібний ліхтарик! Колись він бачив його в бардачку салону.
Вже не звертаючи уваги ані на свій переляк, ані на кров на дверцятах, більше того, розмазуючи її разом з холодним потом по своєму обличчю, Лерка кинувся до "копійки". Де ж він, де?!? З бардачка вилітали якісь папірці, дріб'язковий непотріб, бланки документів. Навіть права самого Валерки тут знайшлися, але ліхтарика не було. Виклав його Денис, чи що?
Раптом Валерка, тримаючи в руках свої, випадково відкриті, права, скам'янів і відчув, як в нього на голові заворушилося волосся - маківки його голови торкнувся чийсь крижаний погляд. Наче холодне дуло пістолета до неї приставили. Обережно, дуже обережно, на виправляючи зігнуту спину, Валерка ворухнув зсудомленою шиєю, здіймаючи голову. І вкляк. З дзеркальця бокового огляду на нього пильно дивилося чиєсь похмуре, напружене і дуже знайоме обличчя.
І лише за одну нескінченно тривалу хвилину Валера зрозумів, що це - він сам.
-Тьху, ти! - сіпнувшись усім тілом, злісно сплюнув він і зненацька знову скам'янів: обличчя у дзеркалі навіть не ворухнулось.
Фотокартку його туди хтось приклеїв, чи що? Але було в тій фотокартці щось неприродне, щось таке, що до межі лякало хлопця. Очі, чи що? Бо ж вони у Лерці від народження були зеленкуватими, а тут - чорні-чорнющі, неначе у... У... І Лерка, щось зрозумівши, впритул наблизив свої обличчя до тьмяно освітленого світлом салону... Дзеркальця?.. Фотокартки?.. Зображення в ньому - на ній? - разом з відкритими правами на задньому плані, які так і тримав хлопець у руках, не ворушилось. І раптом...
-Ну, чого ти зиркаєш, нікчемо? - вишкірилося обличчя і Валерка враз відчув, як шкіра на його вилицях неначе прилипла до кісток, а волосся на голові набуло властивостей мідного дроту.
-Чого зиркаєш? - продовжувало між тим обличчя. - Кранти дружбану твоєму, повні кранти. І тобі теж саме буде, якщо ти зараз же не вшиєшся звідси. Ну, скільки ви тут будете на історію рефлексувати, скільки?!? Ні собі, ні нам покою не даєте!..
Дивно, але Валерка не злякався. Тому що, він не слухав його, не сприймав. Тому що зіниці його розширилися до межі, а самі очі враз розпочали нагадувати очі моторошного безтілесного зображення. А все через те... Через те... Через те, що, вперше за своє майже тридцятирічне життя, на правах, відображених у чаклунському дзеркалі, Валерка прочитав своє прізвище навпаки, розпочавши з останньої літери.
-А-а-а-а!!! - страшно-страшно, вивертаючи себе навиворіт, у напівгалактики, навислої над нічним Пслом, загорлав Валерій Окрестін, відкидаючи права, забуваючи про ліхтарик та вивалюючись на колючу, якусь неживу, траву Гременеччини.
Одним порухом відстрибнув він від машини на декілька метрів, позадкував, впав, хутко перевернувся і поплазував, схопився на рівні, побіг, знову впав і, обернувшись, знов таки здійнявся на руках, дивлячись на жахливий автомобіль. Той самітно кам'янів брунатною геометричною брилою метрах в двадцяти від нього. Не було чутно жодного звуку, окрім хрипкого нерівного дихання Окрестіна. Усе його тіло трусилося й тіпалося.
-С-с-пок-кійно, - спробував він узяти себе до рук, - спокійно, панове! - І раптом знову загорлав, криком, немов блювотою, пробуючи очистити від жаху свій організм. - Що тут відбувається, матері твоїй ковінька! Що відбувається?! Що за цирк на дроті, шляк би вас!.. Денисе, агов, Денисе! Ти чуєш мене? Тримайся! Тримайся, друже!..Зараз я тебе знайду, знайду тебе я зараз!..
Але для того, щоб знайти Дениса, необхідно було мати світло. А Валерка відчув, що ніякі на світі сили не змусять його зараз підійти до проклятої, вкритою кров'ю, машини, в дзеркалі якої живе обличчя без тіла, в десь салоні має бути загублений ліхтарик. Ліхтарик?!?
Валерій рвучко скочив на рівні. Та в нього ж є, є дуже добрий, потужний ліхтар, якого він залишив у розкопі! Ну, начувайтеся циркачі, ким би ви не були! Окрім ліхтаря у розкопі й лопата є, а в руках людини, що непогана знайома зі східними єдиноборствами, це - дуже небезпечна зброя. Начувайтесь, потвори!
І Лерка, відчуваючи, як його переляк загусає у холодно-крицеву, небезпечну для довкілля, лють, майнув крізь темінь до Конячої Могили. Коли він вбіг на його розритий схил, впала зірка забутого ліхтаря продовжувала тоскно світитися на дні розкопу. Спускатися до нього чомусь аж ніяк не хотілося і якби не тривога за зниклого Дениса... Валерка вилаявся крізь зуби і з усього розбігу жигонув у провалля, зовсім забувши про те, що це може бути небезпечним. І лише тоді, коли під його ногами почувся слабкий тріск, коли земна поверхня враз стала хиткою та ненадійною, коли вона розверзлася, кидаючи заціпеніле людське тіло в чорний липкий переляк, лише тоді Валера згадав про загадкову площину - поверхню зітлілої труни, чи що? - до якої він докопався опівночі.  
Разом з ожилим шурхотом піску, переляканим промінням ліхтаря та коротким розгубленим зойком, Лерка провалився у темряву, грузьку й непроникну, наче смола. І лише за декілька хвилин зрозумів, що це він просто міцно заплющив очі.
Не розплющуючи їх, Валерка обережно пошарудів долонями навколо себе: під пальцями відчувалась якась чергова поверхня, вкрита чимось, схожим на засохлу глину. Навіть, здається, з колючими соломинками, які колись втрапили до неї. Гранично задравши голову, Валера обережно розплющив очі: над ним, у дірці, яка утворилося внаслідок його падіння, було видно шматочок зоряного неба. Далекого-далекого. Наче хлопець дивився на нього з дна найглибшого колодязя у світі. І тільки потім, надивившись на це саме небо, Валерка опустив голову й сторожко роздивився по боках.
Невірне світло, так і не погаслого, ліхтаря висвітлювало якісь навскісні площини... Балки... Скрині... Неподалік застигла купа землі, що вивалилася з дірки і поверх якої лежав довгастий череп, що впав згори разом з нею і в якому дивним чином зберігся зеленкуватий камінь, не виламаний звідти прадавніми кіллерами. Валера носом втягнув до легенів повітря. Пахло застарілим пилом і, чомусь, чабрецем. Ч-чорт!.. Та це ж... Це ж... Як він міг сюди втрапити?!? Це божевілля якесь...
Але найвагомішим аргументом, який остаточно впевнив Валерку в тому, що, якимось дивним і незрозумілим чином, він звалився з Конячої Могили прямісінько на горище хати покійного брата баби Ксани була річ, освітлена прямовисним променем ліхтаря і на яку, врешті решт, упав його погляд. Старий міліцейський кашкет з ледь надщербленим козирком. Точнісінько такий самий, який був на дільничному Нестерчуку, коли він приходив до них шукати пропалого Нестора. І якого він забув, коли лазив на горище.
Окрестін обережно узяв кашкет негнучкими пальцями і побачив під ним розшарпану книжку старезного вигляду. "Персонажі слов'янської міфології", - можна було ледве розрізнити на обкладинці невизначеного кольору. Валерка відклав кашкет і, взявши книжку до рук, навмання відкрив її на першій-ліпшій сторінці. На нього поглянуло похмуре обличчя з довгими козацькими вусами, яке належало істоті, чий м'язистий торс плавно переходив у здиблене кінське тіло.
Майже впритул приклавши книжку до ліхтаря, Валерка прочитав під малюнком: "Китоврас - персонаж давньоруських книжкових легенд. Згадується у XIV столітті в рукописних текстах як чудовисько-кентавр, іноді - з крилами... В деяких варіантах наділений рисами перевертня - днем він править людьми, а вночі обертається на звіра і стає царем звірів".
З глухим стукотом книжка впала долі. Череп китовраса на купі землі похмуро виблискував бурштиновим перекресленим колом в тьмяному світлі ліхтаря. Небо в дірці здаленіло ще більше. Тіло Лерки теліпало важке тремтіння.
Він, мабуть, у тисячний раз за останню добу, спробував, врешті решт, взяти себе до рук. Прийти до тями. Вдатися до здорового глузду. Бо ж треба вибиратися звідси. Потім з усім цим розберемося. Зараз треба Дьоню знайти. А розберемось потім. Потім... Де тут ляда, на цьому бісовому горищі? Здається, ось у тому кутку. Долівка прогинається. Як там Нестерчук казав? Не лазьте, казав, на горище, бо слабке воно у баби Ксани зовсім. І дійсно - слабке. Де ж та ляда? Ага, ось...
Але, скільки хлопець не смикав грубезну, якусь наче дубову, площину, та навіть не ворухнулась. Дивно. Здається, ніхто до неї знизу завіси не чіпляв. Чи хтось тримає її там? Тут усього очікувати можна! І Валерка бухнувся прямо на черево, припавши оком до шпарини в цій, наче дубовій, ляді.
Спочатку він нічого не побачив. Внизу, в хаті, було темно. Але потім до полю зору Лерки втрапила якась нерухома жеврина. Потім - ще одна... Ще... І ще... Жеврини складалися у малюнок сузір'їв, мерехтіли й вигравали у незнайомому нічому небі. Валерка сахнувся від ляди і, розмазуючи пил горища по щоках, розпочав терти очі, які аж засльозилися від напруги. І треба ж такому привидітись! Але, в будь-якому разі, вибиратися з горища на свіже повітря було конче необхідно. Не до ранку ж тут сидіти! Та й вранці... Коли ж то ще люди завітають до цього хутору!
Валерка обережно, намагаючись випадково не провалити слабку стелю, посунув до отвору, який утворив у даху - ??? - хати, впавши сюди. На мить завмер, збираючись із силами, а потім підстрибнув, намагаючись ухопитися за краї дірки.
Йому це майже вдалося, але раптом він відчув, як грузько, наче океан ртуті, усіма своїми часами та відстанями, ворухнувся Всесвіт і, спочатку знехотя, а потім впевненіше й впевненіше, посунув на нього усією своєю вагою. Грунт Конячої Могили зрушився у розкопі, знайшов отвір на його дні та й посипався крізь нього, потрапляючи, чомусь, не в належне за усією геологією з фізикою місце, а на горище баби Ксани, перетворюючи його на чергову могилу та й живцем ховаючи у ній Валерія Окрестіна.
Віг вже не кричав. Не галасував. Він тихесенько гарчав, хрипів, відпльовувався, намагаючись зробити бодай один ковток живлющого повітря і відчуваючи, як на криваві клапті розпочинає рватися його оскаженіле серце. Шерех піску... Рип балок... Гупання серця... Тріск під ногами... Чи кісток ніг?.. І раптом настала тиша.
Серце у грудях Валерки теж перестало битися якось раптом, немов, врешті решт, випурхнуло на волю з грудної клітки. Він не відчував свого тіла. Чи це тіло не відчувало його?.. Обережний порух вій... Сльоза на брудній щоці... Непевний погляд з напівзаплющених вій... І, зненацька -  широко, у напівобличчя, розплющені очі.
У цих очах відобразились мільйони зірок величезної, такої, що на божевільному крені ковзала у глибини Всесвіту, близької галактики. А сам Валерка разом з мікроскопічною темною туманністю піску, що невідь як разом із ним опинилася тут і в нетрях якої вгадувалися обриси кентаврового черепу, повільно обертався навколо власної осі на околицях зоряного острову. Найближча зірка галактики чомусь здавалось розміром із невеличке яблуко. Хоча було до неї не менше декількох парсеків.
Валерка рвучко затамував подих. Але враз зрозумів, що дихати йому не хочеться. Більше того: він не відчуває у цьому потреби. Як не відчуває потреби й у своєму перемазюканому одязі, а не те що у міцному скафандрі, не дивлячись на те, що опинився у відкритому - до самого свого центру відкритому! - космосі. Було тепло, легко й запаморочливо. І, чомусь, спокійно. Може тому, що відпала, врешті решт, потреба "рефлексій на історію", як висловилося обличчя, чий космос обмежувався краями маленького дзеркальця в Дьониній "копійці", і прийшло розуміння чого іншого. Може, самої цієї історії?.. Чи того, що будь-яке життя є реакцією - а зовсім не рефлексією! - на смерть.
"Філософ!" - всміхнувся до самого себе Валерка і розкинув руки, наче крила, якими хотів обійняти усю цю дивну галактику, увесь цей всесвіт, разом з усіма їхніми зірками, планетами, зорельотами, у вигляді чи то примітивних земних ракет, чи то наворочених "літаючих тарілок", диски яких, при погляді згори, можуть здаватися колами, перекресленими своїми діаметрами. А головне, він хотів обійняти увесь цей світ разом з усіма його істотами, людьми, кентаврами, або ще якимись, без різниці, які колись обов'язково зрозуміють одне одного. І, найголовніше, самих себе.
Валерка знову посміхнувся і спробував зайняти у своїй невагомості іншу позу, таку, щоб галактика висіла над його обличчям. Бо думати краще тоді, коли усі світи знаходяться віч-на-віч з тобою і думають пазом з тобою в унісон. Особливо тоді, коли часу для цього унісону та резонансу - хоч завались. Бо летіти йому до найближчої яблуневої зірки, летіти спокійно та не торопко ("Гідно", - третього разу посміхнувся Валерка) не менше, ніж декілька тисяч років. Тобто, час і дійсно є.
А не віддалік від Лерки, серед хмарки піску, повільно обертався череп кентавра, інколи спалахуючи зеленкуватим смарагдовим світлом. Якось тривожно й метрономно. Немов малесенький маячок. Проблиск-проблиск... Пауза... Проблиск-проблиск... Пауза... Проблиск...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

попадання в яблучко

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© koka cherkaskij, 12-03-2006

Кентавраси

© Академія, 13-05-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78259897232056 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …