Жила-була одна руда жінка. І був у неї щасливий шлюб, затишний дім, спільні з чоловіком уподобання, взаєморозуміння з півпогляду, півдумки (це коли один про щось подумав, а інший те саме озвучив). Усе було в них гаразд . Лиш одного бракувало – найголовнішого: в такій ось, ніби то гармонійній, розкоші чомусь не народжувались діти…
Чоловік давно погодився з їхньою відсутністю ( «змирився» - казати не хочеться, бо він же ніколи й не бунтував). Нащадок був потрібен хіба «для людей» – щоб на них з дружиною пальцями ніхто не тицяв…
Вона завжди й у всьому погоджувалася з чоловіком. А свої материнські інстинкти задовольняла, бавлячись із племінниками. Молодша сестра, озираючись на сестрине бездітне життя, ще студенткою народила дівчинку, а рівно через рік – другу. Академічної відпустки не брала, бо зігрівав надійний тил: бездітна тітонька не тямилася від щастя, беручи до рук то одну, то іншу крихітку!.. І яким же гірким було тітчине розчарування, коли вона, граючись у маму, зрозуміла: немовлята на диво добре обізнані – хто є хто! Ти присвяти їм хоч усю добу: носи – годуй – колиши – співай - сюсюкай – песть – голуб – пеленай – купай – пери і прасуй…Та коли вечірнім двором промайне знайома тінь – утомлена, голодна, з перезрілими від застояного молока грудьми, – маленькі «зрадники» цураються вірної няньки і щосили ревуть за рідною мамою! На думку тітки - за «чужинкою», яка бачила їх лиш на світанку… Отак дійшла невтішного висновку: як би ти для них не старалася - тваринний інстинкт у дітей спрацьовує чітко. Немов цуценята, вони своє на нюх впізнавали, бо жовтаві молочні кірочки, засохлі на маминій блузці, так солоденько пахнуть!
Кілька разів заводила розмову про всиновлення. Благовірний і слухати не схотів, отака от у них «гармонія»: йому не довелося шукати додаткових аргументів «проти», їй же було рятувальним виправданням перед цікавими знайомими: «Я б і не проти, так чоловік не хоче…».
Та якось у їхніх відшліфованих взаєминах стався несподіваний збій. А все через колишню дружинину однокласницю. Вона дала сміливого копняка жіночим сумнівам та невпевненості. Давно трудилась акушеркою в пологовому будинку, і їй не набридало з любов’ю говорити про свою роботу… Як немає рідного малюка – треба полюбити чужого. І про що тут довго думати?! Краще, каже, давай поміркуємо, як «нормального» малого собі вхопити! Бо серед «зозульок» буває, трапляються ще й відносно «порядні»: ну, хоч би ті, що не п’ють і не колються…
Гіпотетична «матуся» вислухала детальну інструкцію: як вести себе в пологовому відділенні, кому і скільки за дитину… заплатити… тобто віддячити… Як, нарешті, хоч раз у житті повестися по-своєму, а не по-чоловіковому!
Наступного дня акушерка радісно повідомила: уявляєш?! – твій уже народився! Дитина – із звичайної сім’ї, в якій уже ростуть двоє розумників: хлопчик і дівчинка. А ось найменшому тут не стало міcця. Хлоп’я знайшлося у розвідної жінки… від «вільного» кохання. Вона своїх старших таки забезпечує: фрукти - одяг – іграшки – секції – гуртки…Та, на її думку, сімейні статки «потягнуть» лише двох. «Законних». А «випадковому» - зась!То ж третьому доля тепер отака – випасти з родинного гнізда… А нам, подруго, підбадьорювала акушерка, тільки цього й бажати, бо «порядних зозульок» ще пошукати треба! То ж лишається одне - бігти, не роздумуючи, поки трапився «безалкогольний» варіант!Хоч, звичайно, є на світі добрі жінки-відчайдухи, які заради жаданого материнства згодні на все – і на «проблемних» прийомних дітей, і на їх незавидний генетичний «посаг»… У таких Жінок з великої букви - багато серця, душі та духу, аби щиро полюбити! Як он та героїчна білявка, що викупила… маля у п’яної породіллі. Прямісінько у пологовому відділенні. Прийшла відвідати родичку, почула про страшні умови життя у п’яниці на прізвисько «Грозна», поговорила з нею, дала купюру, яка в той момент була в кишені…Похмільна породілля затисла в дрижачій руці аж сто гривень. Покидаючи лікарню, переможно зиркнула в бік медперсоналу, бовкнувши: не ви цього разу «підробилися» - я сама собі «продюсер»!.. Щодо матеріальної «подяки», то за дитину «Грозної» хто б ризикнув правити хоч якісь гроші?.. Лікарі з медсестрами байдуже відвернулись від особи з «грізним поганялом», та щиро поспівчували новоспеченій прийомній матері, адже здоров’ю «купленого» дитяти не позаздриш…
…Після дзвінка подруги-акушерки бездітна не йшла, а бігла! Бо треба ж було добігти до пологового першою - щоб не випередили власні сумніви…
Чітка інструкція акушерки не передбачила тільки одного: як повестися, коли обставини підступно зрадять? Коли ніякісінькі докази (слова чи гроші) не переконають ту дурепу, яка, бачте, вже «отямилася» (у неї теж знайшлася рятівна «соломинка» – в особі небайдужої подруги… Як мало потрібно людині для щастя: тільки б хтось у скрутну хвилину простяг свою долоньку!). На ранок після третьої «одказної» ночі, заревана мамця-невдаха забрала свою дурну заяву, і тепер просто сяяла від усвідомлення правильного вчинку. До неї дійшло, нарешті, мов до жирафи – на третю добу…
Нині жінка інколи зустрічає свого хлопчика на вулиці. При зустрічі вона думає про нього як про сина, що так і не відбувся... Потай ним пишається – так, ніби має до нього хоч якийсь стосунок.
…Спочатку удар від розбитої, й без того слабкої, мрії не був надто відчутним. Ну, не сталося, що ж… Треба тепер за ті гроші обновки на зиму придбати… Та коли малюк підріс (а жінка від самого початку знала, що мешкає він на сусідній вулиці), душевного спокою ставало все менше. Інколи снилося, що вона – мама-інкубатор, і що саме вона те хлоп’я народила, а потім його силоміць відібрали, та й віддали одній тупій «жирафі»…
Одного разу несподівана радість приклеїла жінку до асфальту. Кудись терміново бігла, і раптом не змогла ступити й кроку: на маршрутній зупинці стояв її малюк, уже першокласник! А та, що є його мамою, міцно тримала його за руку. Бездітна підійшла, стала поруч. Взялася безцеремонно розглядати чужу дитину. Мати хлопчика й не уявляла, хто ця нахаба… А «нахабу» вразило власне відкриття: цей хлопчик… не схожий на ту, що його народила! З близької відстані помітила, що на голівці… ясніють руді пасмечка! Точнісінько… як у неї! Байдуже, що навколо вереснева спека, і в багатьох дітлахів після літа волосся набуває пшеничного відтінку…
Раптом стало так легко: прийшла рятівна думка, що своїм вчинком, який так і не відбувся, вона таки допомогла дитині. Бо якби не поспішила до лікарні, то до тієї «довгошийої», певно, ніколи б нічого й не дійшло! Тоді проговорилася сама акушерка, необачно дорікнувши «одказниці», що та бачить свою дитину востаннє… Дивлячись на чужого сина, бездітна раптом згадала свою давню подругу, яка й досі приймала пологи, і досі при зустрічах, з молодечим запалом та оптимістичними натяками, скоромовкою торохтіла про нових покинутих немовлят… Ось був у нас один – руденький (точнісінько як ти, чуєш?..). У нашому відділенні він так нікому й не знадобився, а тепер живе в дитячій лікарні, бо ж «одказного» паперу на нього нема – рідна «мамаша» й цього для дитини не спромоглася зробити: втекла через годину після пологів… Тепер нашому «рудому» в будинку маляти місця нема - через відсутність документів… А він, кажуть дівчата з педіатрії, дарма, що ніким не голублений, ласкавим словом не поніжений, ніким, ніколи, нічому не навчений – у свої півроку взяв і самостійно сів! Сидить, усміхається своїм чарівним крихітним тризубчиком, та й чекає: перед ким би то своїм умінням похвалитися?..
Сіла й вона. Ноги підкосилися. Добре, що на маршрутній зупинці є лавка… Глибоко вдихнула, ніби ковтнула бентежні думки. А видихнула з такою полегкістю!.. Ще раз упіймала поглядом чуже руденьке пасмечко. Оте, яке їй не судилося. Іди, дитино, іди. Щастя тобі! Я більше тебе не турбуватиму… Рости і знай, що я тебе ще тоді любила… і тепер люблю!
Майбутня мама піднялася і спокійно, упевнено, пішла до дитячої лікарні. Їй більше не потрібно поспішати. Вона точно знає, що не передумає!
