Ранок на Покрову видався славний. Золоті бані урочисто виблискували на сонці, різноголосо виспівували дзвони; скликали парафіян до церкви. І люди йшли – потоками тягнулися до Бога, торкаючись чола хресним знаменням. А він стояв осторонь і тужливо дивився у небо. [Йому до храму не можна… Він – відступник… Там, нагорі, його молитву ніхто не почує…]. Раптом відчув на собі чийсь погляд. Маленька дівчинка розглядала його і несподівано запитала в мами: «Мамусю, а чому чортик плаче?». «На Бога, дитино, що ти таке кажеш?» – схвильовано прошепотіла жінка, озираючись. Довкола – нікого… Лише маленький вихор закрутив в обіймах осінні листочки, поніс їх до неба… Збиралося на дощ…
