Затишне кафе у старому місті приязно відчинило свої двері. "Заходьте, гості дорогі! Почастую! Нагодую! Напою! Вишукано!"
У куточку наче сховався круглий столик − делікатна серветка, протягнута через посріблене кільце, білосніжна порцеляна, блискучі прибори. Всміхнений солодко кельнер, через руку білий рушничок − стоїть напоготові, щоб прийняти замовлення.
Красива книжечка-меню в оливкових тонах − вибирай, чого душа бажає!
Вино червоне − терпкувате, зі смородиновим присмаком, що здатне творити чудеса після першого келиху; вино біле − легке, летке, солодкувате на язиці, збуджує апетит; вино ігристе − іскристе, сповнене енергії, крутить голову і звеселяє серце!
Салати − свіжі, із соковитих овочів та фруктів, заправлені оливою, чи кисло-солодким соусом, стікають соками, пощипують прянощами, пахнуть травами.
Основні страви − риба, м’ясо... рожеве філе лосося апетитно примостилося на тарелі, в міру солоне, в міру грильоване, злегка здобрене лимонним соком − на один зубок; м’ясо − молоде, ніжне, запашне, тане у роті, смакує прекрасно у парі з хроном − проковтнете за мить. Десерти − на усі смаки, тістечка кремові, пиріжки печені, млинці смажені, морозиво вкрите шоколадною стружкою, ніжно-повітряне суфле.
Все ще усміхнений кельнер радо робить крок і невловимим рухом дістає блокнотик й олівець. Швидко, як стенографістка, занотовує замовлення, додаючи поперемінно − Чудовий вибір! Радив би те саме! Якнайшвидше!
За кілька хвилин на столі з’являється високий келих з шампанським вином − дрібні бульбашки весело скачуть всередині і немов граючись швидко розносять по судинах нестримну радість і розливаються по тілу приємністю... самою приємністю. Аж ось, час гарячої, ситної страви! На порцеляновій тарілці – втілення смаку – шматочки риби, червонясто красується відварений рак і так апетитно розляглися креветки. Все це потопає у сирному соусі, що блаженно розливається, по усіх куточках смакових рецепторів. Його хочеться довго смакувати, і навіть прицмокувати, байдуже, що то не пристойно! Овва, тільки взято виделку до рук, а тарілка вже порожня.
Нізвідки вискочив кельнер і прибрав все чисто, готуючи стіл до наступної трапезної дії – десерту. Їде на скляному столику дві таці з дивами – вишневий штрудель, італійський тірамісу та невеличкий чайничок з чаєм. Акуратно маленька десертна виделка пронизує штрудля – аромат виривається п’янкої вишні, цукрова пудра магічним пилком притрушує кожен шматочок – ходи сюди, мій розкішний, з’їм тебе, завмерши в естетичному екстазі. Повний вже, повний, та не можу відсунути тарілку, смакова залежність не відпускає. Перерва на чай, що м’ятою розливається, втамовує інстинкти, та годі, тірамісу зачекався. Зануривши ложку у м’якіть розуміння приходить, що це не божественне творіння, бо така спокуса тільки від одного сходить, та пізно вже – ложка у роті. Вирують емоції, блаженно-шалені. Насолода нестримна і невимовна, а кельнер медово питає – як Вам смакує? Чи ще додати?
Насилу відкинуто серветку, задоволено, наповнено по самі вінця мене! Чи прийду ще – питають, прийду, обов’язково!
Аж ось і рахунок! Виписую щиро чек на енну суму. Кельнер і сам задоволено схиляється в подячному поклоні, та просить про малу-дрібну-дрібниченьку – поставити підпис на чекові.
Кров’ю!
«За вишукану їжу, пане, і платять вишукано» – блиснув лукаво очима кельнер…
