Тиша якось дуже довго нишкне. Надто довго. Зовсім довго. Я лежу на канапі й нащось дивлюся на стіл. На столі папір і цукорниця. Цукру мало. З ложку. Навіть вставати заради нього не хочеться. В кухні увесь час хтось умивається. Я згадую бегемотів у зоопарку. Вони теж так пирхають. Сусіди, наприклад, не бегемоти. Певно, люди. Зливають заварку. Чути, як жаліється тоненька чорна цівка. Чай! Вони всі п’ють чай. Навіть саму заварку. Навіть частіше, ніж умиваються. П’ють, як мухи. Обхоплять отако чашку сухими лапками, присьорбують та „дзизь-дзизь”. Їм є про що дзижчати. Чоловіка, наприклад, вбили. Одного. В дворі. Тепер балачок!.. Балачок їм тільки й треба. Смакують. Попоїсти, чи що?.. Та-а-а… ось мати скоро прийде. Прийде, поливатиме квіти і гладитиме кота. І садовитиме його, паскуду, собі на спідницю. Любить жирних котів… Все жде свого, отого. А він хитрий. Як жив у нас, то гроші в чемодан ховав. У футлярчик від окулярів. Розумник. А окуляри в целофані мацькав. Добро! Целофановий кульочок випере й повісить на шворочку. А він оселедцями все одно смердить. Шелестить і кривиться, як морда його погана. „Анатолій Борисович спить. Тихше, Сашко…”, - це мати. І очі злякані-злякані, як дві верховодки на піску. Я тоді навмисне знімаю зі стіни велосипеда, гуркочу з ним униз, і чую, як мати зітхає за спиною. Потрібен мені той велосипед! Аякже! Дванадцять уже, слава богу! На спортивному ганяв би оце… а цей брухт я сусідському Юркові ремонтую. Ремонтую, щойно Анатолій Борисович спати лягають. Поремонтую хвилин п’ять та й тягну назад. Прокидайтеся, мовляв, Анатолію Борисовичу! Нічого даром вилежуватись… Е-ее-е-ее-ехх…. Сушить та парить. Тільки не спати. Давлю собі очі. Вони якось дивно чвакають і темніють. Часто тепер темніють. А-ві-та-мі-ноз! Е-е-е, лежи старий та чухай лисину… О, мати йде! То вона так іде. Приглушено якось. Немов боїться полякати тіні в коридорі. Пішла на кухню. Хліб виклада. Завжди в кухню зразу зайде, до кота говорить, кіт стриба на спідницю!.. От вона сідає на канапу. Канапа ледь зарипіла. Сусіди сідають не так. Гепають! А мати – ні. увесь час боїться когось злякати. Кого б то? Себе саму. Поправляє волосся набряклими руками, годинник шкрябає щоку. Золотий! Батько подарував. Подарував і пішов. Хтозна куди. Я питав тоді – чого ж пішов од нас батько? Сердиться. Ат! Знаю я й без неї. Голосний якийсь батько був. А мати тиха. Рвучкий, нетерплячий. „Несамовитий”, - казала. І великий. Йому було мало тихого щастя. Наприклад, пожежа була. Він кота витяг – живого. З тих пір мати його боялась, а котів полюбила. „Спокійні вони”, - каже. Їй аби тихо. От і пішов батько. Не витримав. Йому в нашій хаті було мало кисню. Вікна зимою відчиняв. Мати боялась, що я застуджуся. Я жодного разу не застудився. А вона все одно боялась. А коли він пішов, заспокоїлась. А я почав боятися. Часто кидався ночами, відкидав од себе гадюк, яких не було. Кричав. Мати плакала, цілувала мені спітнілий лоб, лоскотала волоссям і сльозами. Я заспокоювався, але потім знову кричав уві сні. Марилося, що злодії стукають у вікна. Мати тоді казала, що то не злодії, а зорі цокають, у хату просяться. Мені це подобалось, і я засинав. А вранці розповідав хлопцям у дворі, що до нас у вікно сю ніч просилися зорі. А сусід, Стасило гепаний, підслухав і сміявся: „Хі-хі-хі, зорі!.. Хі-хі-хі, зорі!” Ще й пузо в нього дрижало, а щокатий пуп сміявся як миша з ями. Я більше хлопцям про зорі мовчав. А сам вірив. І завжди вірив, що батько ще повернеться. Батько так і не вернувся. Балакали тітки, одвертаючись у кутки, на нашій кухні, що „Славко на путях погиб як стрєлки розводив.” І шу-шу-шу, шу-шу-шу… Мати чистила картоплю і плакала. Масні сльози капали в каструлю. А ще шепотіла ледь чутно „вже не вер… неться.. все… не верн…” Батько справді не вернувся. Батько загинув на путях. Сусідки плели, що п’яний був, та я не вірю. Я знаю, що мій татко загинув як герой! Рятував маленьку дівчинку. Або маленьку собачку, наприклад. І не вернувся. Зате прийшов Анатолій Борисович. Товстий, у капелюсі, і з чемоданом. Я його відразу зненавидів і прозвав пластиліновим. Хлопці підхопили. Брр! Він морду голив раз на тиждень, квацяв по ній кремом, розмазував по товстих щоках, і ялозив тупою бритвою. Щоб безпечніше. І наспівував щось неприємне. „Не позабудь былыыыые увлечення-а-а.» Пху! Татко завжди співав „Чуєш, брате мій?” Ех, тату… О, мати встає з дивана. „Іди, кицько, йди… киць-киць.”
- Ну як ти сам?
- Скучно…
- А телевізор?
- Набридло.
- А-а-а… скоро їсти будемо.
Ото й уся балачка. Вона й узагалі до розмов так, не дуже, а тут ще й Анатолія Борисовича нема. Пішов і сказав, щоб не ждала, і що з такими дітьми, як у неї, ні один мужчина в хаті не вдержиться. Діти – це я. А він – мужчина. Він як пішов, мати заплкала й мовила: „В тобі, Сашко, якась гризачка сидить.” Хай і гризачка. Добре що він пішов. Так вертається ж сто разів! Щойно чемодани розкладе, ганчір’я порозпиха, як знову я не вгодив. Один раз прийшов, приніс мені банку персиків. Ті-і-ільки но розклався, як я йому в чемодан мишу вкинув. Білу! Зовсім не дику! Він увечері поліз по окуляри, та й… ох і вереску було! А тоді знов зібрав усе своє, і персики недоїдені не забув. А я йому ще й кістки у вікно на голову викинув. Потрібні мені твої персики. Мразь… Мати рубає м’ясо. Розмахується так, мов голову кому хоче одрубать. А гепне – толку ніякого. Схилиться на стіл і зітхає. І не бачить, що весь халат уже в червоних бризках. Завжди вона так без нього. Я б і сам порубав, так сьогодні не хочу. Настрій не той… Анатолій Борисович їй колись допомагав. Собі по пальцю гепнув. Соплів і крові по всій хаті було. Мене ту кров мати витерти попросила. Я потім півгодини блював у ванній. Гидота. Мати його жаліла, і мені навіть трохи жаль було. Поросятко порізалось, божечки!.. Мати жде його. Чого жінки такі дурні? Казала мені якось сусідка тьотя Надя, що трудно матері без мужика. Так татко ж усе одно не вернеться. А то хіба мужик? То ж опецьок якийсь, бухгалтер недоношений. Татко хоч залізничником був. Ну пив трохи. Так хіба ж це горе? Не бився ж і грошей усіх не пропивав. Я бачив як цей гад квіти мамі колись купував. Хвилин десять торгувався з бабцею за гривню. У неї й руки трусилися, коли в нього гроші брала. Ні-і-і-і… Мій татко б за квіти не торгувався і грошей в чемодан не ховав би. А цей…А мати все одно без нього сохне і якось стоїть на місці, мов кисляк у банці. Сама. Невже так і зостанеться са… Ой, хоч би вже скоріше ті бебехи знову прийшли. Хоч ненадовго. Зі мною дуже довго не вдержиться. А хай уже й прийде, бо мати ж плаче, дума, що він любить її. Я їй колись сказав, що любить він не її, а кров’янку з гречкою, та вона… фартуха жмакала і дивилась на мене в повні очі, сльози ледь стримувала, а тоді зітхнула і вийшла. Я потім чув як у ванній вода шуміла. Плакати пішла… відтоді ми про нього не говоримо. Вона тільки часто зітхає. Прийди вже, Пластилінчику! Чорт з тобою! Він прийде. Завжди приходить. Забарабанить жирними пальцямит по вікну. Він не стукає у вікно, а ялозить. Прийде вночі, бо од людей же сором. Крадучись. Нікчема. Постукає, а я спатиму, та почую. А мати зрадіє страшенно: накине халата, схопить помаду… А я постараюся остаточно не прокидатися, і вві сні надіятимусь, що то стукають злодії, чи зорі, чи… мій татко… наприклад.
