Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46475
Рецензій: 90674

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Шила

© Уляна Галич (Консуело), 21-10-2011
                                                                     * * * * * *
Крок за кроком – вперед. Крок за кроком. Треба йти. Анна відчувала, як розхитується під ногами її всесвіт. Вона з останніх сил вчепилась у пошерхлу від часу й негоди дротяну линву, що правила тут за перило. Шкіра на долонях пекла й потроху починала сочитись кров’ю, проте жінка на це не зважала. Вона мусила дістатись іншого берега. Мусила – та й вибору особливого не мала, бо повертати назад уже було пізно.
Анна рухалася вкрай обережно, заощаджуючи енергію. Насуплене небо над головою віщувало наближення грози. Окрім того, щось лихе прямувало здалеку – підповзало до Анни. Кілька переляканих ворон з тужливим гамором поспішали до своїх гніздовищ.
Пориви шквального вітру шарпали старенький міст, і його заржавілі конструкції тривожно рипіли, передчуваючи катастрофу. Дошки дерев’яного настилу подекуди зовсім прогнили й світили щербатими дірами, наче посмішка старця. Доводилось переступати їх – легесенько, скрадливо, тамуючи подих. Від страху й напруження ноги попід колінами злегка тремтіли. В одному місці провалля було особливо широким, і Анна була вимушена спинитись. Порожнеча під ногами ставила їй запитання, на яке жінка поки що не мала відповіді. Порожнеча була зовсім чорною  – бо чорними і в’язкими, як топлена смола, були хвилі річки, що протікала внизу. Річка брала початок в горах – відтак течія була нестримною і рвучкою, води її пінились та клекотіли, і дивитись на це згори було страшно.
Діти з навколишніх сіл боялись цієї річки. Казали, кожної весни вона забирає собі стільки людського життя, скільки може дістати – і перетворює його на каміння, що сірими брилами стримить на її мілинах. Каміння лежатиме там аж до Страшного суду – а потім повстане сотнями неприкаяних мерців з порожніми очницями – бо очі потопельників зазвичай виїдає риба та різні річкові істоти. Істоти, які часом не мають навіть імені. Очі потрібні їм, бо в них можна спіймати людську душу. Анна теж знала ці історії. Вона добре знала, що не можна занадто довго вдивлятись у підступну гладінь річки, навіть коли та зовсім спокійна. Тим паче – в таку погоду, як зараз. Не можна було цього робити в жодному разі.
Втім, Анна вже не боялась. Атож – навіть хотіла дивитись. А може, й торкнутись рукою до поверхні цієї глибокої чорноти, відчути шкірою її вологу сутність, спочатку кінчиками пальців, потім – пересохлими від спраги вустами, потім тугими білими грудьми, що ніколи не знали радощів материнства і зберегли всю свою молоду силу для цієї весняної води… А потім, врешті, зануритись у неї всім тілом, впустити її всередину – наче найніжнішу з можливих коханок, розчинитись у ній і щезнути. Чи не цього їй хотілося найбільше – спокійного забуття і тиші? Бо там, у глибині, було тихо-тихо – Анна це знала.  
Вона відчула, як сила духу покидає її. Чорна вода кликала до себе – і Анна більше не могла, та й не хотіла опиратись її поклику. Все втратило сенс. Ця божевільна весна врешті наздогнала її, і це трапилось саме тут, як і мало бути. Зненацька вона зрозуміла, що ніякого іншого берегу не існує. Є тільки цей міст, якого їй не здолати ніколи. Анна глибоко зітхнула, востаннє глянула вниз…  й ступила в провалля. Вона так і не помітила, що з іншого берега за нею весь цей час спостерігала пара блискучих розумних очиць.
Очиць, переповнених болем і співчуттям.
                                                                             * * * * * *
Шила прокинулась у своїй норі в кореневищі старої смереки, і не відразу змогла втамувати нервовий трем у кінцівках. Все її тіло дрібно трусило, наче в пропасниці. Шила знервовано чхнула, випростала передні лапи – спершу ліву, потім праву. Прислухалась до своїх відчуттів – зараз не могло бути далі полудня. Лисиці ніколи не виходили надвір так рано – хіба що за крайньої потреби. Найкраще полювання було в сутінках – усі це знали, а Шила була чудовим мисливцем. Проте заснути вона більше не могла, навіть якщо й захотіла б. Ці сни її зовсім змучили. Сни… Вони переслідували її вже якийсь час. Якщо так триватиме й далі, від безсоння в неї почнуться різні болячки. І, що найгірше, пропаде молоко. А воно зараз їй було дуже потрібним. Шила мусила мати стільки молока, як ніколи раніше.
І справа була не у вісьмох ненажерливих малюках, що кумедним клубочком скрутились під її боком й тихенько посапували. Власних діток вона б ще змогла якось прогодувати, навіть напівживою. Шила позіхнула і злегка посунулась, вмощуючись зручніше на теплому листяному лежаку. Зненацька з самої середини пухнатого сплетіння маленьких тілець до неї долинув придушений писк. Шила збагнула, що дитинча прокинулось і хоче їсти. Або, можливо, чогось іще. Своїм вогким загостреним носиком вона розштовхала власних малюків, добираючись до знайди. Дитинча розплющило очі. Зелені-зелені, схожі на очі самої Шили. Воно відчуло її порух, інстинктивно потягнулося до гарячої рожевої плоті налитого молоком соска, обхопило його м’якими губенятами і вдячно заплямкало. Назагал Шила ніколи не любила людей – від них були самі тільки клопоти, – проте це маля, що якось відразу прижилося тут, у їхньому підземному сховку, викликало в лисиці приязні почуття.

– Будеш моїм синочком, – вкотре подумала Шила й легесенько торкнулась його ніжного тіла шорстким язиком.
Вона вже знала, що принесла в своє житло маленького хлопчика. Саме з таких от хлопчиків потім виростали дорослі кремезні чоловіки, які приходили в ліс зі своїми рушницями й галасливими собаками, і поряд із ними йшла неминуча загибель. Шила два рази втрачала дітей під час таких мисливських облав – ці рани досі не загоїлись.
Врешті, вона зовсім не була певною, що чинить вірно. Її діями керували навіть не інстинкти чи досвід – а якесь набагато давніше, глибше знання. Знання, що приходило їй на допомогу не раз і не двічі за її непростого лисячого життя. Але іноді – треба визнати – воно таки добряче псувало їй кров. Ось і зараз… Ця дивна, безпорадна істота, що трапилась на її шляху. Шила підібрала її – бо не могла інакше. Не могла залишити це створіння напризволяще – на милість підступної травневої ночі, теплої, але такої кровожерної… та голодних безпритульних псів, які шастали довкола, пожираючи на своєму шляху все, що втрапляло в око і не могло опиратись. Коли вона побачила малого там, на купі смердючого сміття, то спершу й не зрозуміла, що дитина ще дихає. Шила й узагалі не хотіла наближатись до знахідки – але щось, сильніше за неї, штовхнуло лисицю вперед.
Хоча, можливо, малому судилося загинути? Може, то було його ка, у розмірений плин якого так недоречно втрутилась Шила? Якби вона не була особливою лисицею – ще з самого дитинства – то, звісно ж, покинула б малюка там, на звалищі під селом. Але все склалося інакше.
Лапи й поперек боліли весь наступний день після того, як Шила приволокла дитинча додому. І ще один день. І ще один. Шлях її був дуже довгим – а ноша нелегкою. Врешті, вона була просто лисицею, нехай і сильною – а дитина важила не набагато менше, аніж сама Шила. Кілька разів їй здавалося, що сили ось-ось відмовлять. Щелепи судомило від того, що вона постійно стискала ними шийку немовляти – дуже легко, майже невідчутно для дитини – хоча сліди від її зубів на благенькій шкірі все одно залишились.
Проте цього разу Шилу не покинули наодинці з непосильним тягарем. Вона відчувала незриму підтримку духів її лісу – Шила сама якоюсь мірою  була маленьким хвостатим духом, добрим і нещасним, бо приреченим боротися з тим, що подолати неможливо.

Дитинча врешті втамувало голод і притихло. Натомість прокинулись рідні діти Шили, розтривожені шумом. Вони швидко поїли і почали свої забави – радісно вовтузились навколо матері, ганяли за кінчиком її хвоста, просто одне за одним, дуріли. Для них уже скоро мала прийти пора скуштувати першого м'яса – проте Шила не знала, як має вчинити з приймаком, що тихенько посапував в куточку, не зважаючи на гамір чотирилапих приятелів.
Вона сумнівалася, що це добра ідея – годувати його задушеними полівками і мишами. Шила не пожаліла б для хлопчика навіть кращого шматка украденої в селян курки – проте людській дитині не годилося куштувати сиру кров. Так говорило її знання – а воно було для Шили понад усе. Якщо б так трапилось – все змінилося б раз і назавжди. Замість малої людини у її норі з’явився б іще один звір. І то звір, страшніший за усіх лисиць цього лісу, разом узятих. Страшніший навіть за усіх безпритульних тутешніх псів, якщо вже на те пішло. Шила не могла допустити цього. Яким би не було ка цієї дитини – вона мала залишитись собою, перед усім.
Крім того, було дещо іще… Шила знову відчула приступ гострої тривоги, яка переслідувала її останніми днями. Тривоги, що незмінно приходила опісля тих снів.
Залишатися в норі більше не було змоги. Цитьнувши наостанок малим, Шила вистрибнула надвір, у світ весняного лісу, переповненого запахами, шурхотом, життям.

                                                                    * * * * * *
Цієї весни Анна випила стільки алкоголю, скільки не подужала напевно, за все своє попереднє життя. Вона пила пиво, міцне солодке вино, коньяк, навіть горілку – пила у товаристві й наодинці, після роботи й на вікендах, пила – аби хоч трохи полегшити біль, котрий немилосердно гриз її зсередини кожного Божого дня. Ні – алкогольної залежності в неї не з’явилося. Принаймні, поки що. Зате Анна майже постійно перебувала трішечки напідпитку – в такі моменти її свідомість яснішала, в очах стрибали бісики, посмішка сяяла, наче нова копійка. І життя не здавалося стовідсотковим паскудством. Натомість, коли дурман розсіювався і кров звільнялася від хмелю, Анна знову починала думати. Думати про Бистрицю. У тверезому стані вона майже постійно про неї думала. Про дивну річку з красивою назвою – Анна переїжджала її усього декілька разів, і то мимохідь. Проте забути, викинути з голови чомусь не могла.
Якби Анна раптом вирішила покінчити врешті з усім цим – то кращого місця, аніж темні води цієї річки, для пошуку забуття було годі й вигадати. Досить далеко від рідних країв  – тут її вже напевно ніхто б не став шукати. Красиві місця – непогано було б зробити це у такому місці. Крім того – вона не вміла плавати, але вода завжди містичним чином впливала на її психіку. Це було б добрим рішенням, добрим для всіх – але Анні бракувало відваги. Тож залишалися думки… і порожні пляшки за диваном. Друзі й близькі не помічали, що з нею коїться щось лихе – чи, радше, не хотіли помічати. Декілька добрих порад штибу «все минеться, просто повір у себе» і час, аби оговтатись  – на їхню думку, це було все, чого потребувала Анна. Депресія… врешті, це було закономірно у її становищі.
І так могло тривати хтозна скільки часу, якби не ота остання крапля. Завжди буває остання крапля, що переповнить чашу, і вино проллється на білу скатертину, залишаючи огидну криваву пляму. Незугарну пляму, яку насправді вже нічим не виведеш, скільки б дорогої хімії до неї не застосувала.

– Знаєш, твого бачили в центрі. З якоюсь фіфою, – зберігаючи утаємничено-печальний вираз обличчя, повідомила їй одного прекрасного дня Мирослава – завзята пліткарка й перша інтриганка їхнього офісу.
– Он як? – Анна намагалася не показувати свою цікавість, проте від прискіпливого погляду Миросі важко було щось приховати.
– Угу. Леся розповідала – це вона їх зустріла, гуляли на бульварі Шевченка. Попід ручку. І вгадай що? – нестерпна руда проноза витримала театральну паузу, перш ніж продовжити.
Вона, можливо, чекала від Анни якоїсь виразнішої реакції, проте жінка лише запитально кивнула.
– Та фіфа – уже добряче пузата. На сьомому або восьмому місяці. Ти розумієш,що це означає?
Анна розуміла.
Вона знала, що у Віталія хтось є. Знала, хоча він попервах божився, що все це лише її фантазії. Знала – бо відчувала присутність іншої жінки скрізь у своєму домі – а найбільше, у погляді власного чоловіка. У його замріяній посмішці. І, звісно, у їхньому подружньому ліжку.
Так, Анна знала. І байдуже, що навіть під час розлучного процесу він так і не зізнався у зраді. Сказав просто – я перестав любити свою дружину, а вона – довіряти мені. В той момент Анна ще думала, що якесь диво може урятувати їхній шлюб. Ні, не змогло.
Та й не повинно було – адже, як виявилось – та, інша жінка з її ревнивих нічних кошмарів, уже носила його, Віталія, дитину. Дитину, яку Анна не змогла б народити ніколи.
Але останньою краплею стало не це.
І навіть не поламаний холодильник, який несподівано розморозився посеред ночі, і затопив усю кухню, створивши Анні купу додаткових неприємностей.

Останньою краплею стало вчорашнє побачення. Побачення, організоване однією подругою для бідної, нерозважливої Анни, котра помалу зводить себе зі світу цією безкінечною депресією.
Спершу Анні навіть припала до вподоби ця ідея – як і симпатичний, цілком адекватний на вигляд молодик років тридцяти двох, який галантно розчинив перед Анною дверцята автівки і повіз вечеряти у хороший ресторан.  Та все змінилося, як тільки вони сіли за столик і зробили замовлення. Замість того, аби розпочати дружню, невимушену балачку на якусь із тих цілком лояльних і пристойних тем, які дають змогу людям трохи ближче познайомитись й крадькома роздивитись одне одного – новий знайомий зненацька заповзявся виливати Анні свою тендітну чоловічу душу. Після двогодинних одкровень, суть яких зводилась до того, як він любив ЇЇ, і якою ВОНА виявилася сукою, Анна відчула себе емоційно розчавленою.
А Славко – здається, його звали Славко, – не вгавав.
– Ти розумієш, як подумаю, що вона тими губами торкалася цього грошовитого пенька, який за її батьків наполовину старший, а потім приходила до мене – блювати хочеться. Я ж знаю, що вона уміла робити. Ти розумієш мене? Вона казала – я люблю комфорт, мені на місяць потрібно не менше десяти штук. Зможеш забезпечити це – буду тільки з тобою. А їй же недавно тільки двадцятка стукнула. Студентка ще взагалі. Як тобі таке стерво?
Анна відчула, що кілька хвилин – і блюватиме вона сама. Але, замість того, щоб висловити свої враження Ярославу, просто попросила відвезти її додому.
– Ой, а що трапилось? Тобі нудно зі мною? – його турбота, здається, навіть була щирою.
– Ні, що ти. Просто голова розболілась.

Того ж вечора Анна нарешті зважилась. Кинула все і сіла на останній автобусний рейс, маршрут якого провадив її ледь не на береги Бистриці. Попереду було два дні вихідних, тож вона отримувала суттєву фору. До понеділка нікого не тривожитиме її відсутність. Телефон Анна вимкнула і кинула в смітник ще вдома.
На світанку автобус прибув до місця призначення – невеличкого провінційного міста.  Анна взяла на вокзалі таксі й дременула в якесь глухе село, вибране навмання з переліку, запропонованого водієм. Головне, що воно знаходилось неподалік річки. Анна хотіла забратись якнайдалі від спокусливих вигод цивілізації, від гамору великого міста, від власних нав’язливих ідей.
Вибір було зроблено – проте Анна мусила переконатись, що справді готова до нього.
– Приїхали папороть шукати? – сміявся таксист, поки віз її у Верходоли – сільце, про існування котрого Анна раніше й не здогадувалась. – Так рано іще. На Купайла вам треба…
Молода, симпатична жіночка викликала у нього недвозначний інтерес. Але Анна навіть не посміхнулась у відповідь  на ці кволі спроби зав’язати знайомство.
Привертати увагу жінка не збиралася, тож навіть думати про якусь кімнату чи готель не було рації. Проте давалася взнаки втома і безсонна ніч, проведена на жорсткому автобусному сидінні, у скорченій позі. Вона попросила таксиста зупинитися біля придорожнього генделика, на в’їзді у село. Таксист розчаровано подивився їй услід.
Назустріч Анні з дверей заїзду вийшла кумедна, загорнута у теплу не по погоді вовняну хустку, бабуся.
– У вас можна випити кави? – спитала Анна.
– Кави, донцю? Звичайно, можна. – Бабуня була цілком інтелігентною, і не скидалась на корінну жительку цих напівдиких країв.
Анна якийсь час посиділа за столиком у гостинному закладі, трохи погомоніла зі старенькою.
– Ти до нас надовго? – спитала бабуня. Від її пильного погляду не сховалася повна відсутність у Анни будь-яких речей.
– Мабуть, ні. Я ще не знаю, – мовила Анна, і відчула, як тисне на серце тягар не виказаного жалю. Проте зараз було не місце й не час плакатись на життя. Анна знала – повернення назад немає. Розплатилася за каву і почала прощатись.
– Якщо тобі потрібен нічліг, можеш зупинитися в мене.
Анна вдячно глянула на стареньку. Все-таки, в її житті траплялись і такі люди – світлі, щиросерді. Шкода, що їх було надто мало. Чи, може, то Анна не вміла їх помічати? Вона підвелася з-за столика і попрямувала до виходу. Старенька провела її, тамуючи зітхання. Все мусило йти так, як мусило. Анна повинна була зробити свій вибір сама.
– Я, напевно, трохи прогуляюся. Красиві у вас місця, – глухо прошепотіла молода жінка.
Старша приречено кивнула їй у відповідь.
– Так, місця хороші…  Тільки на  річку не ходи, дитино. Нема чого тобі там робити в такій порі. Ліпше погуляй понад лісом, подихай смерековим духом.
Анна неуважно кивнула бабуні. Вона пішла, не озираючись, і, звісно ж, не помітила, як старенька у хустці посилає їй услід хресне знамення.

(Завершення буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Ракута, 21-10-2011

Дихнути важко.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Ворон, 21-10-2011

О-хо-хо...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 21-10-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 21-10-2011

Ваша містична річка Бистриця мене захопила!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Слава, 21-10-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.92130613327026 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …