«Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри?»
Григорій Савич Сковорода
Сьогодні день видався веселим та метушливим.
Малюк дзвонив…хвилювався…
Все йому мій анабазис Країною не до шмиги.
- Ю, - каже – ти ж знаєш, що найкраща прогулянка - це прогулянка
перед власним ганком…
- Знаю, знаю - кажу – Друже, все знаю. Про диван,
і про коханку, і про каву в постііль зранку.
- Н-є-є… каву виливати в постіль, навіть зранку – то не наш метод,
краще вже цідити на коханку ...
- Малюк, а ти підозріло добре обізнаний із місцевими звичаями.
Чи може ти також подався слідом за… ?
- Н-є-а., - Малюк засопів від радості та приготувався видати чергові
дотепи і жарти його традиційного стьобу.
Та мені сьогодні не хотілося губити останні години екскурсії на тривалі зубошкірики із цілком сумирним, але дуже вже набридливим друзякою.
Пригадалося чомусь - «Тінь яблуні не заважає.». Дотепно Сковорода вшкварив треба згодитися.
До речі, Малюк, такий афоризм зазвичай формулює, приблизно так:
«Куди нік зі мотикопом, туди і кар зі юшнеком».
Воістину, як казав ЛілліГуль – «Чим менші громадяни, тим більшою здається імперія»
Але то все дурня і суєта…
Бо як жартував фон Отто – «Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і до виборів, (sic) а також після добрячої екскурсії».
Тому мені доведеться пристойно напружити фантазію, щоб якщо й не вразити, то принаймні, хоча б не розчарувати своїх друзів.
- Коханий - пролунав ніжний голос моєї чи то дружини, чи то коханки із темряви глибин алькову…
- Юрі, дорогесенький, - пролунав голос Малюка в слухалі, - дозволь хоч краєм ока глипнути на твого монстрика-кохайстрика. Прошу тебе, о старий, безсоромний збоченцю – покажи це чудо природи, на яке ти так запросто проміняв наше променисте товариство.
Взагалі-то, мені ті усі сюсюкання та компли Малюка до лампи Яблочкова, але не в даному випадку...Як не як, а мені страшенно кортіло похизуватися власними перверзіями перед щирим та безпосереднім Малюком.
Тому я розвернув апарат і покрокував углиб спальні.
Там на широченному дивані розкинулася краля небаченої вроди (хоча ради справедливості треба зазначити - краси лише за місцевими стандартами, які від наших із Малюком відрізняються як Арктур від Денеба..)
Від оглядин дівчини Малюк завив від захвату, як Басаврюк на червону шапочку, чи може як вовк на червону свитку (щось мі в глові покренціло)….
- О-ООО! Ні фіга собі. Ну ти й дав !! Ти навіть не збоч – ні, ти крутий ЗБОЧЕРИСЬКО!!! – Малюк ревів як Ніагарський водоспад у пармезанському унітазі.
Я повернув апарат і провів ним вздовж своєї фігури демонструючи також і свій прикид…
Малюк не переставав захоплено йойкати…
- Ну Ю, ти і крутий. Ти викапаний чужак із сторонніх…Жахіття нереальне…Твій прикид бездоганний, то вищий пілотаж … Щиро заздрю .
Ти часом моя подруга життя розплющила величезні зелені очиська і впірилася поглядом у мою постать із мобільником.
Ідеальний ротик. В міру припухлі губенята.
Зубки абсолютної білизни та пропорцій Леонардо.
Вогненно-руде волосся і розум сімдесятирічної жінки при зовнішності невинної юнки – ця гримуча суміш навіть на мене робила певне враження.
Коротше, мізансцена ідилічно-романтична.
Кльово-прикльово ! Піпець, як кльово !!
Уявіть, інтер’єр пізнього рококо густо помішаний з трипільським спартанством.
Картини Гогена та Катерини Білокур, скульптури Родена та Ернста невідомого.
Отож-бо. Зацінили ?! Малюк також впав на дупцю, чи що там йому її заміняє.
Одним словом, чудове кубельце для реальної екскурсії в Країну…
Мить зупинися ! стоп машина! А тут гоп і антиностальгія скосила мене, як текіла з агави.
Шкода, дуже шкода.
Ти часом красунька-тубілка вдерлася в мою ідилію.
Червоний ротик зарухався, і простір кімнати виповнився обертонами самки-власниці.
- Коханий, - з притиском вимовило створіння.
- Досить витріщатися на мене. У тебе такий вигляд наче ти рідкісного звірика демонструєш… , - вона злегка похнюпила носика і трохи випнула губи, ну дуже простий жест, але як у неї це класно вийшло ! Актриса-а-а.
Малюк відчув, що у нас має бути інтимна розмова і тактовно вимкнувся.
- Коханий, - дєвчонка несподівано скочила на рівні ноги. Невже вже скоро…, - із острахом сказала вона.
- Так. – відповів я відчуваючи незрозумілий дискомфорт.
- Як скоро – місяць, день…- вона замовкла врубаючись все швидше.
- Ще півтори години. - намагався я спокійно відповісти, але чомусь голос мій тремтів. Дуже дивне почуття, скажу я вам.
Юнка кинулася на мене, неначе дикий мисливець на замріяного вепра і стиснула в обійсах сильніше ніж Лаокона з синами.
- Милий, я з тобою. - промантрила юна самочка традиційну пургу.
- Ніяк не можна, ти ж знаєш – ти у нас не маєш форми. Тому давай поговоримо спокійно. – я намагався вести себе, як розважливий і добрий самарянин, але чомусь почувався якимось Барабасом.
Вона замовкла і на своєму плечі я відчув теплі сльози.
Я ще не бачив як плачуть від горя реальні дівчата, і тому природна делікатність відступила перед природньою цікавістю. Я взяв у свої руки її розпашіле личко і відсторонивши від себе пильно подивився прямо в її вологі очі.
Видовище було казкове.
Знаючи з путівника, що сльози солоні від хлориду натрію - я почав цілувати заплакані очі, одночасно пробуючи їх на смак.
Сльози були солонуваті і пахли лізоцимом.
Просто і доцільно.
То було супер. Вершина.
Дівчина почала ридати ще більше, бризкаючи сльозами сильніше, ніж вуличний клоуна на Французькій Рів’єрі..
Прощання вступило в фазу ендшпілю…
І як зазвичай - час із монстриком промайнув непомітно.
А коли екскурсійний сигнал прозвучав - я тільки-но і встиг прокричати –
- Hasta la vista, muchacha…
… Танучи у зворотному шляху…
*
Малюк чекав мене на нашому камені під червоним гігантом Бетельгейзе.
Я урочисто підповз до нього і потис чотири його вітальні мацаки…
Думкообрази моїх екскурсійних пригод передавались Малюку і він тремтів всіма вакуолями, змінював структуру шкіри і забарвлення, видаючи коливання в діапазоні від інфразвуку до ультразвуку.
А хвалитися було чим.
Як не як, сім років - екскурсія вдалась на славу, хоча я й заслуговував на значно тривалішу.
- Так Малюче, ти скоро також поїдеш. Моя парна структуроформа на цій планеті мене дочекається, бо я зміцнив її структуру та продовжив традиційне існування на практично невизначений термін. Ти гарантовано знайдеш собі який-небудь підходящий матеріал, оскільки вибір особин там практично невичерпний…
**
Наталка стояла в самотній спальні, яка була захаращена різноманітними унікальними раритетами та відверто халтурними виробами і намагалася привести свої думки у лад.
Ще ніби вчора, а вже минуло сім років, як дивний випадок змінив її життя. І хоча
все це явно не пішло на зле, але й на цілковите добро воно ну зовсім не було схоже.
Цікаво, а хто я була для нього. Галатеєю. Коханкою. Дружиною.
Ні, напевне скоріше просто супутницею в екзотичній екскурсії на Землю. Шкода…Але хоч як би там не було, а таки прикольно було побувати на усіх контитентах, відвідати всі найцікавіші, найчарівніші та найжахливіші місця нашої незрівнянньої планети.
Наталка і незчулася, як стала експертом у всьому від історичної кулінарії до квантової хронодинаміки. Менше було діалектів на яких вона не розмовляла, ніж мов якими Наталка спілкувлася вільно.
А ідеальне, незнищенне тіло. А абсолютне здоров’я. А неземна врода.
А дев’ть чуттів !!!
Це само по-собі вже достатньо вагомо.
Наталка пригадала, як до неї, розбитої паралічем шісдесятитрирічної, покинутої світом жінки у психоневралогічному диспансері на Кульпаркові підійшов високий, чарівний мужчина зростом під два метри. Уважно оглянув і нахилившись виразно промовив:
- Хочете щоб я був вашим коханцем. – і запитально та довірливо глянув їй в очі…
Наталка ніколи не забуде, як їй стало смішно, а потім образливо.
ЇЇ лице скривилося і вона вже приготувалося, щоб розкричатися на незнайомця.
Однак щось у ньому було такого особливого, що вона зненацька замовкла і завмерла.
Мужчина знову заговорив:
- Вибачте, будь-ласка. Я не врахував ваших релігійних та моральних принципів. Даруйте мені, будь-ласка за мою нетактовність. Ще раз вибачте, я мушу виправитися і тому на цей раз уклінно прошу Вас прийняти мене за свого чоловіка…
То було щось.
Наталка хотіла нагримати на нечему, але коли він поклав свою руку на її плечі, вона відчула як радикуліт десь дівся, біль щезла повністю. А коли він провів рукою по її обличчю вона замість розмитих плям побачила прекрасний осінній парк та неземної краси мужчину – тоді їй здалося, що він не більше і не менше як ангел.
Та ангелом він вочевидь не був, хоча і прийшов із далеких небес.
Сім казкових років із зміненим тілом та в товаристві дивного прибульця.
Деколи він був нетактовний і надміру настирливим та невгомонним.
Його цікавило геть-чисто все.
Все було йому внові.
Він дивно говорив і ще дивніше мислив.
Наталка потиху призвичаїлась. І до постійних переїздів і до постійних ментальних експериментів.
Оглядаючись на всі проведені разом роки вона ніяк не могла себе класифікувати.
Є знаєте такі люди, які за матеріальні блага готові на все і з будь-ким…
Одначе те, що прибулець дав Наталці, неможливо було досягти звичайній людині.
І при цьому він завжди був чуйним, толерантним та добрим, хоча і препарував людські почуття як різник м’ясо…
Він не був людською істотою – можливо тому і не мав звички обманювати.
Він вивчав людство, щедро даруючи своє знання та толеранцію…
***
Я прокинувся від дивного почуття…
Наче хтось розглядав мене та оцінював моє життя хоча й доброзичливо та із явним гумором…
Малюк. Ну хто ще так нахабно будить друзів думкогуками - Вставай Країно !!!
Диво-дивне… вже надцять років мотається хлопчина Галактикою…
А все йому реліктові фантомні ідеї в голові…чи там ще в чому зараз десь у нього інтелект зависає…тьху
Зв’язався з ним…дивлюся…що за фігня…
Хай йому грець-терпець - всі оті мережі-безмежі…Помилка-контактилка…замість констельнути…за інерцією скайпанув до такого ж самого чудика - тілько не з Центавра, а зі Штатів…
Також Країну, блін …піднімає…Сміхота…
…Макнутися можна… паше такий собі дивачок-насмішничок десь на смітярних астероїдах…доробиться до відпустки - телепортнеться на Місячну перевалку десь біля кратера Де Вріза, зміняє тоті всі зароблені галакто на земне бабло… і як там у Гадзюкіних…
…на фіру сість і швидко вйо до сусіднього села…
…
Ну нарешті…є контакт:
- Привіт Малюк ! Як там пармезійські муцлі вже відсепулилися…
Ая,…бачу..бачу… який глибокий парматний колір …Заздрю…
Зненацька сигнал почав перериватися і зображення затремтіло і пішло брижами….
Малюк розізлився:
- Все ці кляті Земляни з їх дитячими забавками. Невже в нас перестали діяти закони і дітям дозволяють пустувати та псувати галактичний зв’язок.
- Та не парся ти з тим Гадронним Коляйдером, ти ж знаєш, що це ним генеруються перешкоди зв’язку і він має таке саме відношення до реальної науки, як середньовічний флогістон…Будь толерантним… дивись…бачиш – то Львів з сетеліта…
Бачиш хатки кризових українців…бачиш автівки…
Тут і депутату ясно – що того всього з Гамерик-Європ аж ніяк не настягати…
Прикинь - у рік на Землі не дораховуються мільйонів людей…
Щораз більші кількості людей щезають (точніше випадають з обороту праці) …
Навіть приблизне число їх Міжнародний червоний хрест БОЇТЬСЯ (?!) оприлюднити…
Малюк здивовано замахав мацаками.
Я ж продовжив…
- Малюче, а ти знаєш кого ми залишили на Землі.
Отож бо і є – мій парний симбіонт….
Малюче, ця дєвчонка зажигає не по детскі…
Мало того, що вже організувала обмежену іміграцію з планети. Так вона ще на 12.12.2012 приготувала Земним правителям такий собі, як вони там кажуть флеш-моб.
Прикинь, прокинуться в цей прекрасний день місцеві керманичі…а людей нема…
ВСІХ заберуть три гігантських транспортники…
Малюк скрутився у позу цілковиттого захвату та радості.
Я продовжив:
- Малюк, а ти знаєш, а я таки насправді горджуся тим, що підготував таку непересічну особистість. Навіть якщо мені припишуть доведене втручання у чужопланетні справи….
Друже, ти тільки заціни, як ті всі президенти, королики і горе-бізнеснюки будуть собі давати раду САМОСТІЙНО І СВОЇМИ РУЦЯМИ …
А ми тоту дурню – «Останні королі-Сезон 2012-2014. Як вижити самостійно»– будем по інтергалакті лукати в барчиках і кнайпиках ….
КАЙФ!!!
****
Наталка тільки-но закінчила сеанс галакто зв’язку з Центурійськими кораблями.
Все було Ок.
Настав час починати готувати людство…
Та раптом вона почула голос.
Він їшов ніби зсередини.
- Мамо, не хвилюйся. Це я – твій синочок, а може і донечка. Це вже як тобі більше сподобається. Так от, я народжуся десь за тиждень.
Як ти думаєш, татко дуже зрадіє, коли я його покличу на свій день народження ?..
