Вчителька стомлено подивилася у дзеркало: сьогодні один мужчина назвав її… «людиною»! Ага, отак і сказав: «Яка мила людина!». А їй же так хотілося почути: «жінка»! З його вуст це прозвучало, наче: «Який милий «гомо сапієнс»! - невідомої статі»…
О, ця нестерпна школа!.. «Шпіцрутени» в руках у юних безжальних солдатів… Чи не щоденне проходження «крізь стрій»… З тією різницею, що в давні часи рекрути мусили служити у війську цілих двадцять п’ять років, а нинішні «новобранці» призвані до школи лише на дев’ять - одинадцять… Діточки бажають розважитися – от і «проганяють крізь стрій» свого класного керівника: хтось – ніби тільки за цим і прийшов до школи, хтось - за інерцією, а дехто просто змушений, бо - за «компанію»!…
Їй не місце в школі – вчителька знає це напевне. Здається,такої ж думки й усі навколо, - лиш не зізнаються про це в обличчя…
Напередодні відбувся шкільний передноворічний вечір. Перед тим її десятий «Б» усамітнився у класній кімнаті. Ніхто не спитав у неї дозволу – як, власне, ніхто й не запросив її з собою. Старшокласники закрилися зсередини, та «класна» встигла таки туди заскочити . На неї поглянули без ентузіазму, але вигнати не посміли… Натомість нагло, не ховаючись і не соромлячись, витягли перед її очі «святкові» запаси: вино, горілку, банани, ковбасу… Вчителька отетеріла; чомусь затерпла ліва рука (жінка злякалася за серце)… Мужньо витримала зухвалі погляди, що констатували факт: за мить тут відбудеться добряча п’янка…
Підійшов один з хлопців – той, що нерідко влаштовував учительці моральні «тортури». Чомусь опустила очі на підлогу… Не раз, і не три самій доводилося власноруч прибирати ту огидну, засмічену підлогу! Ніхто з десятикласників давно до класного керівника не дослухався, вона вже й не вимагала… Директриса часто картала невдаху-педагога: за постійний безлад у класі, за відсутність у вихованців шкільної форми, за байдужість підлітків до власної успішності… Та причин вистачало.
В кутку, за обідраною ширмою, стояло зашмульгане відро для миття підлоги. Десь до кінця третього уроку воно зазвичай перетворювалось на сміттєву урну: дно рябіло яблучними огризками, банановими шкірками та різнокаліберними недопалками… О, яка ганьба - цей безкінечний шлях: пустим коридором, «перебіжками, перебіжками» : поки йде урок - швидше до шкільної «офіційної» урни!.. Тільки б директор не побачив, що вчитель несе з кабінету брудну цеберку...
Давно пора подати заяву про звільнення. Бо ніяка «криза», ніяке безробіття – ніщо не варте отакого приниження!
Якось класний керівник поділилася своїм болем з мамою одного учня. Діяла необачно, бо ота жінка, замість «поспівчувати», жахнулася… та й мерщій до завуча – жалітися! Завуч не забруднила «честь педагогічного мундира», хоч він і так уже був з «душком»… Шкільна адміністраторка «відрубала» стурбованій скаржниці: «Не заважайте вчительці… доробити до пенсії! І взагалі (аргумент був убивчий), документація у неї… в порядку!». Матуся ж, захоплена праведним гнівом, ніяк не вгавала, та все обурювалась, твердячи, що такий педагог своєю безхарактерністю «псує» довірених йому дітей!
…Отже, шкільна передноворічна пиятика. Юний кривдник, з пляшкою і пластиковим стаканчиком у руках, впритул підійшов до «класної», подивився прямо у вічі, і, не відводячи погляду, вправним рухом налив горілку. Простяг їй гіркого гостинця… Мовчки спалахнула: ні! Боялася підвищувати голос, ба – навіть тихо зауважити не ризикнула: все одно ж не послухають… Переляк не минав: а ну, як на шум завітає директор?! Постукає – доведеться впустити… А класна кімната невдовзі потоне в такому «шнеку», що ніякі пахучі банани вже не допоможуть…
Новорічне «свято» завершилося тим, що неповнолітні «собутильники» спустошили всі заготовлені алкогольні ємкості, чомусь швидко втратили інтерес одне до одного, та й поспішили додому. А от їхня керівниця… Хіба хто з цих нетверезих підлітків відгукнеться, коли вона щось там «блеятиме» про «рівненько поставлені стільці»?.. Їй нічого не лишалося, як, уже за відсутності «гуляк», самій порозставляти зсунуті до купи парти, власноруч визбирати зім’яту пластикову тару… Шморгнула носом від образи… і раптом посковзнулася на банальній банановій шкірці! Вся підпила компанія благополучно обминула ту «смакоту африканську» - ніхто не впав, а вона, твереза!.. Бідолаха-вчителька ніби тільки й шукала – чим би себе остаточно принизити, зганьбити?.. «Приземлилася» на п’яту точку, зробила глибокий вдих, щоб ковтнути сльози, а потім - видих: може, так швидше образи позбудеться … Аж тут полегшено зітхнула: з підлоги різко засмерділо спиртним – то хтось із дітей таки відмовився від налитого, не захотів більше пити! І тихенько зливав свої «дози» в порожні стаканчики…На підлозі, сховавшись за ніжкою парти, стояли дві пластикові посудинки, вщерть наповнені рожевою сумішшю - горілкою вкупі з вином…
Вчительці не забувся той передсвятковий принизливий вечір... А вчора, у свій вихідний, вона відвідала театр. Театр одного актора. «Штрик» називається. Там і актор, і режисер, і сценарист – усе в одній особі, і звати його Мелентій Меленик. Талановитий митець вправно гендлює глядацькою залою, випромінюючи при цьому абсолютну впевненість, що всі глядачі (а надто – жіночої статі) - то тільки його однодумці! Впродовж усієї вистави, а потім і після неї, митець вів публіку за собою. Ну чисто тобі пастир, з віртуозними професійними навиками - вголос розмірковувати, повчати… Нашу ж героїню, чия професія в основі своїй теж близька до пастирської, ніяк не покидало відчуття, що вона зараз – не в театрі, а… в рідній школі! Так, так, все побачене і почуте нагадує школу - місце, де знаходиться її трудова книжка, де вчителька заробляє оту кляту «пенсію»… По всьому видно, що Народний артист Меленик, він же - лауреат найважливішої Державної премії – не просто актор, сценарист і постановник; він – учитель, талановитий педагог, володар настрою! От тільки, зітхнула розчарована вчителька, педагогічні потуги цього «генія сцени» направлені на - неймовірно, неправдоподібно! - уважну та слухняну аудиторію… Та, напевно ж, публіка тому й має такі ось чесноти, бо педагог – талановитий... Ну от. Знову думки про роботу… Зіпсований вихідний…
Тікати, тікати! Рятуватися – від свого безталання, від дитячої неповаги, від директорського ока!..
Ах, пане Мелентію, народний ви наш та заслужений, та ви ж у нас такий… «лауреат-перелауреат»!.. Якось, на одній зі своїх «душпастирських» бесід, що традиційно проходили по закінченню вистави, митець прорік: «Я зрозумів – варто мені людей повести - і вони за мною підуть… як за месією!». Глядачі ще перебували під сильним враженням від побаченого на сцені, і тому продовжували благоговійно заглядати йому до рота… А що, коли й справді – підуть, подумала вчителька… а от прибирати слизькі бананові шкірки відмовляться – навіть якщо про це їх попросить сам «гуру»… Що б робив тоді талановитий митець: втлумачував про «необхідність», заохочував би «морально й матеріально», примусив би до необхідної дії, чи просто залякав?.. Чи витримав би він таку напругу… а наругу?.. Нерви у цієї «живої театральної легенди» – мов напнута тятива, а вчителька - сама тому свідок. І ось як це було.
…Якось класний керівник привела своїх вихованців на виставу театру «Штрик». Дуже тішилася, що ніхто з них не втік по дорозі: всі навдивовижу дружно погодилися на цей «культпохід», навіть на букет хризантем грошей нашкребли! Аж раптом сталося таке, що навіть їй – затюканій і неавторитетній вчительці - стало жаль своїх вихованців…
У театрі «Штрик» - мала зала: місць на двісті, не більше. Округла театральна сцена схожа на циркову арену: знаходиться десь там, унизу… Відчуття, ніби сидиш на цямрині і споглядаєш: а що там, у колодязі?..
…Підлітки розсілися по місцях, продовжуючи свої розмови; хтось хихотів, хтось шарудів… Притлумлене світло в залі нікому ні про що не натякнуло. Вчителька теж не второпала, що це вже початок вистави: вона, як і діти, відвідала тоді «Штрик» уперше, то ж звідки їй було знати, що перед початком вистави попереджувальних дзвінків тут не дають.
Під негучні розмови в залі на п’ятачок сцени вийшов зігнутий, неохайно вбраний чоловік. Узявся копирсатись палицею: перевертав пожовклі, зім’яті газети, що густо вкрили підлогу… Несвідомі глядачі вирішили: то технічний працівник за роботою, готує сцену до вистави.
Аж раптом… незнайомець у «бомжачому» одязі щосили жбурнув свою цибату палицю! Небезпека «просвистіла» прямісінько перед людьми з першого ряду! Добре, що той «божевільний» ні в кого не влучив…
- Ге-еть!!! – заволав незнайомець – Ге-еть усі! Йде вистава, я віддаю всі свої сили, а ви поводитеся, як свині! Як… Ге-еть!.. Усі!
Присутні заніміли. Аж тепер стало ясно, що вистава вже розпочалася, а на сцені – ніякий не техпрацівник, то ж головний герой! Точніше, поки що не «герой», а розлючений актор, який на мить вийшов «з образу» - аби прохрипіти своє істеричне «геть»… Виходить, він безжально виганяв із зали свою невтелепну публіку! Яка, до речі, заплатила за квитки! Глядачі виструнчилися. Ніхто нікуди не пішов. «Геть», як і очікував актор, зависло над сценою, наче випадкова муха... Далі передбачуване русло спектаклю полилося в ніким не потурбованому напрямку, захоплюючи у благородний «полон» безліч нових шанувальників…
…Та ковтнув би й він добряче, якби працював у звичайній школі, подумала вчителька. Рвав би нерви на стьожки – і собі, й учням! Он як розходився, коли, бачте, уваги йому забракло…
Ні, господар театру, звичайно, – беззаперечний талант. Після того грубого випаду юні «свині» й не поворухнулися! Ба - навіть плакали! У спеціально прописаних сценарієм місцях… Вчителька спостерігала, вражена: її повсякденні «мучителі» виявилися нормальними людьми – ранимими, чутливими, беззахисними… Беззастережно вірили всьому, про що їм втовкмачували зі сцени. Жаль, що в їхнього педагога, через немолодий вік та нелегкий життєвий досвід, вже не виходило видобути з себе довірливість…
Того вечора ставилася п’єса за мотивами творів Михайла Коцюбинського, але сюжет позаминулого століття автор постановки (він же єдиний актор) переніс у 2000-і роки. Мелентій Меленик тримав на собі всю нелегку виставу, надривався й страждав, доносячи публіці вражаючу історію… Головний герой – чоловік-невдаха, безробітний батько багатодітної родини. Його діти, звісно, потерпають від страшних нестатків. От рідна бабуся цієї малечі й придумала, як «полегшити» дітям існування: просить свого злиденного сина вивезти її до зимового лісу – помирати. Щоб, мовляв, не прийшлося об'їдати малолітніх онуків… Автор вистави знав, куди бив: юні глядачі аж слізьми обливалися, слухаючи все та споглядаючи… А їхня вихователька ніяк не могла відвертітися від думки, що тепер осиротілим без баби дітлахам стане зовсім непереливки – за відсутності в них мами та за наявності такого безнадійного татуся. Так, шановний постановнику, метафора ваша, звичайно, щемлива (ну, точнісінько, як у старому японському фільмі «Легенда про Нарайяму»!), але…нехай вже нужденні герої XIX століття залишаються в своєму часі! Тому що сучасним голодним дітям невелика бабина пенсія все ж стала б у більшій нагоді, ніж добровільна бабина смерть.
…Культпохід до театру зблизив учительку з дітьми, хай і ненадовго. Штрикнув тоді підлітків талановитий «Штрик» - під самісінькі ребра! А потім… знову почалося: глузування, непослух, перебалакування… Так, у цих підлітків – недолугий, поганий педагог. Точніше, взагалі… не педагог! Хоча предмет свій учителька мови та літератури знає блискуче!
Жінка ледве діждалася літа – не хотіла підводити директора, втікаючи з немилої роботи посеред навчального року.
Нова робота знайшлася у хлібному кіоску, неподалік від школи. Тепер колишня вчителька щодня вчиняла собі нові тортури: ну й нехай учні бачать її тут, серед запашних хлібців і булочок! Нехай купують у неї товар! Буде привід вкотре поглузувати з невдахи…
І раптом… сталося неочікуване! Спочатку дівчата, а потім і хлопці, нині вже випускники школи, після уроків зачастили до її хлібного кіоску. Стояли осторонь, скромно чекали, поки розійдуться інші покупці… А потім…почали вимагати до себе уваги: віталися, розпитували про справи, ділилися шкільними новинами… Якось одна з дівчаток попросила… почитати їм поезії! Колишню вчительку це прохання не те щоб збентежило… Просто цвяхами прибило до прилавка! Вона більше не очікувала в своєму житті бесід про поезію: знала, що на новому місці роботи це виключено…Але… почалося! Учні приходили мало не щодня.
Реалізаторка хліба (з дипломом філолога) знала безліч поезій напам’ять. Бувало, стоячи за прилавком, з-поміж інших віршів читала й свої власні (не називаючи, правда, автора). Та діти інтуїтивно вгадували її авторство; мабуть, упізнавали стиль, бо вірші колишньої вчительки їм були знайомі давно: неодноразово чули на шкільних заходах, на «п’ятихвилинках відпочинку», що проводились нею в кінці уроку…
Отак, несподівано, неподалік школи, запрацював незвичайний хлібний кіоск. До нього потяглися й учні інших класів… Навіть шкільна директриса особисто відвідала цей скромний заклад, підозріло оглянула охайну територію навколо кіоску. Купила свіжу паляницю, черкнула кількома уїдливими фразами, на зразок: «Ну, то як, тут краще?..» (не дивлячись на помилки й прорахунки в роботі колеги, директорка завжди була проти звільнення її з роботи).
…Одного разу вчителька запросила колишніх вихованців до себе додому. Мешкала вона одна, син-студент навчався в іншому місті… Ще зранку придбала (сама в себе!) кульок пахучих пряників та булочок. Знадобиться до чаю – для юної компанії.
Прийшли всі, як один! Спочатку наче соромились, потім осміліли, почали сипати жартами… Знову відбулася імпровізована година поезії – як ото, бувало, під кіоском. Тільки цього разу слухачі зручно вмостилися – хто на дивані, хто на килимку. В гостях у дивної колишньої «училки» вони почувалися затишно.
Так минули вересень із жовтнем. А на осінніх канікулах підлітки попросили вчительку… повернутися до школи. Ще й обіцяли «бути людьми»… Тільки з умовою: години поезії… не відміняти! Проводити їх у класі і… хай і нечасто, у неї вдома. Бо їм дуже сподобалось!
Розчулена жінка ризикнула - і погодилась. Було приємно - і боязко водночас. А ще трохи соромно перед доброю директрисою, хоч та й пораділа щиро її поверненню…
Новонароджені, тендітні, дружні стосунки з одинадцятим «Б» мали подальше дивовижне продовження: відновилися відвідини різних театрів. Разом зі своїм педагогом хлопці та дівчата знову побували у знаменитому театрі «Штрик»…
«Дякую тобі, шановний «Штрику»! Дякую вам, усі поети світу! - вчителька подумки згадувала своїх рятівників. – Дорогий Мелентію Меленик, прошу: вигадуйте й надалі свої талановиті, неправдоподібні метафори – тільки б людські душі не покрилися іржею!».
