«Ех, ви, суми, чому ви родились
на світ божий, як родяться діти?..»
(Іван КОВАЧ)
Лежав горілиць, мертвотно-блідий і німий, зі стуленими вустами, лежав і тремтів, мов лист кленовий на вітрі. В її ліжку лежав, відкинувши ліву ногу, «Так само як і...» – прогнала думку, «Бо, навіщо спогадувати?.. А люди?.. Що скажут люди?.. Що насилу... Та чого вони не взяли його, а лишили серед толоки, як пса?.. Убили словом і лишили... Айбо, має маму скажут!.. Та чім йому допоможе бідна зкаламучена?.. Хай лежит, одужає – і хто знає... Любила його, ой як любила!.. Але він... Василину... Звия, казатимуть, на силу затягла, ади другі жони ждуть своїх з фронту, а вона?.. Та кого вже мені ждати, як отримала повістку?.. Хай лежит!.. Сеї ночі стогнав, Василину кликав, та хай кличе... одужає – і хто знає...»
* * *
– Васили-и-и’... – ледве простогнав. – Де я, Васили’?..
І знову вибухали бомби, свистіли осколки й кулі, ревіли мотори, іржали коні, тріщали, перекидаючись, вози, кричали поранені...
«Як тобі, небоже, казати?.. ти з фронту, а Василина...» – неперестанно дренчав голос хромого.
«Та в потоці ловлю рибку,
а в кирниці рака...
не люби ня, файна душко,
аж ти не є дяка...
Гоп, гоп, гопа-гоп...»
Чому вони не перестають кружляти, і Григорій з ними, а Василина... де ба ци Василина?..
– Васили-и-и’, де я?..
А смерть прямо в очі дивиться, а земля застелена трупами та шматками тіл...
«... ти з фронту, а Василина...»
– Де, я Васили-и-и?..
«Аж ня любиш файна душко,
любиня самого,
та не люби попри мене –
товариша мого...
Гоп, гоп, гопа-гоп...»
«Йой!» – розскакується челяд, а з верб Іван Бурсук, з балтинкою в руках – прямо на Григорія,...
«Ой-о-ой подивися-а-а хо-о-оть на Андрі’ка-а-а, аж на мене-е-е не хо-о-оч! Ой, бо
любив єс го-о-о дуже-е-е...»
«Як тобі, небоже, казати?.. ти з фронту, а Василина...»
– Васили-и-и... де я?..
* * *
«Знову її кличе, та хай кличе... одужає – і хто знає?.. А люди говоритимуть: затягла звия чоловіка насилу! Та чого вони його не тягли, а лишили на потале серед толоки?.. Має маму!.. Та чим бідна зкаламучена допоможе йому?.. А він хай лежить, одужає і хто знає?.. Бо любила-м його, йой, як любила... а він Василину... та і тепер її кличе... та хай кличе, одужає і хто знає?..»
