Тернопіль. Жовтневий вечір. Акім і його кращий дружбан Луцький йдуть центром, абсолютно тверезі й веселі. Дме легкий вітер, час – 19:37. Вулицями курсують пішоходи - хто повагом, хто поспішає, обганяючи інших. Біля пам’ятника Франку труться якісь малолітні угруповання.
- Дивись, - підійшовши ближче Луцький тицяє пальцем в напрямку чорноволосих, дивно вдягнених дітлахів - ці бабуїни в мене вчора закурити просили.
- Дав?, - цікавиться Акім.
- Дав, - ствердно хитає головою Луцький і витягує пачку «Winston». Він не розуміє в людині бунтарських настроїв і називає готів, гопів, емо, скінхедів, панків та інших представників субкультур не інакше як «бабуїни». І ще Луцький дуже не любить коли хтось просить в нього закурити.
Як тільки вони минають «Картопляну хату» зривається вітер. Проте Луцький продовжує свою розповідь не дивлячись ні на що. Виявляється, тиждень тому він перебував у затяжних гуляннях, під час яких переспав з Клавою (ім’я звісно змінено), п/п, яка тримає дитячий кафетерій. Її чоловік, за словами Луцького, така шафа, що просто стояти поруч – вже страшно. Пальцями ліщинові горіхи лущить. А ти кажеш…
І от Андрій з нею запив, причому серйозно. Знались вони давно, проте до близькості ніколи не доходило. А тут алкоголь, легкий натяк, згода, цілунок – ну і пішло-поїхало. В подробиці Андрій не вдавався, лиш сказав, що зранку вони пили вино на просторах її кухні з чітким наміром продовжити. Раптом несподіване - дзвінок в двері. Клава пішла глянути кого там принесло, але за якусь секунду влетіла назад вся бліда, нажахана, тільки лепече: «Альоша, Альоша приїхав». Коротше: класична ситуація з бородатих анекдотів.
Проте Луцький під алкоголем – це хтось інтелігентно-кмітливий. На нього гейби сходить прозріння, яке проявляється в майстерній акторській грі, в блискавичному мисленні, в фонтані веселощів врешті решт. Три людини в одному флаконі – це таки дар. Поєднання непоєднуваного в цій провінційній дірі відкриває перед Луцьким жирні перспективи. Проте він користається лише дармовою випивкою і сексом. Щаблі кар’єри його лякають. І це, на думку Акіма, зовсім не жарти, а справжня фобія. Та це вже інша історія, а кінцівка анекдоту «чоловік повернувся з відрядження» була все таки щасливою. Доки Клава ходила відчиняти двері і вони там спазматично обіймалися Альоші хтось подзвонив і він, поставивши сумку, побіг у справах. Вернувшись на кухню Клава округлила очі в німому зачудуванні – вино з бокалами щезло, на плиті грівся чайник, а Луцький копирсався викруткою в тостері. І можливо ця мізансцена у Альоші б не викликала підозри, бо Луцькому він довіряв, а тости просто обожнював. Але ж треба мати таке щастя…
- Давай зайдемо, - очима Луцький вказує на вивіску по Листопадовій, - недавно відкрились.
- Я думав ми йдемо Лігу чемпіонів дивитись.
- На ну її нафіг, знов наші програють…
- Ну… а що тоді?
- Нудно. Або сюди, або я їду додому.
- Ну пішли, - Акім погоджується на ультиматум.
Шарпнувши вхідні двері доводиться спускатись крутими сходами вниз, далі по коридору направо і тільки тоді вони благополучно дістаються самого залу. Акім сподівається побачити турнікети і когось схожого на міцну бабцю біля дверей, та власне на підземному розташуванні назва «Метро» вичерпується.
Обстановка з порогу вражає грошовитим оздобленням з присмаком помпезності. Натуральна шкіра, різьблене дерево, картини на стінах, крислаті вазони в горщиках, великі й маленькі ліхтарики, що висвічують в стилі «диви-диви, як круто». Та й публіка точно не з генделиків: всі при параді, їдять і випивають достойно. Ніхто не метушиться, не спить на ліктях за столом, не гарлапанить, потягнувши лишку. Ну чисто тобі оаза аристократії серед безкрайньої демократичної пустелі.
– Глянь, – каже Луцький, очима шукаючи вільний столик, - буржуа, буржуа повертайсь на Україну…
– Франсуа, – виправляє Акім. Недавно він відкрив для себе «Мертвого півня» і Андруховича.
Їм неймовірно таланить. Офіціант пропонує місця, які знаходяться в безпосередній близькості з двома дівчатами, які ведуть неспішну балачку. Кольорові коктейлі, дамські сигарети, попільничка – дуже схоже на дамський набір для полювання. Хлопці, як годиться вихованим людям вітаються. Хтось з дівчат (здається білявка) відповідає на «привіт», але якось мляво, без особливого інтересу. За плечима виростає елегантний офіціант з товстими, шкіряними меню в руках. Він занотовує їхнє замовлення і хутко зникає, щоб за якусь хвилину з’явитись з тацею в руках. “Два бокали Мартіні за сусідній столик”, – саме це Андрій дописує в їхнє замовлення. Офіціант швидкий, як комета.
Дівчата посміхаються, дякують за «Мартіні» і знайомство зі скрипом рушає від станції «А» до несвідомого. Луцький вправляється в гостроті і кмітливості. Йому вдається вистрілити кількома влучними дотепами і атмосфера їхнього закутка тепліє, набуває невимушеності. Дівчата сміються, відповідають на жарти і навіть погоджуються розбавити чоловічу компанію.
– Оля, – брюнетка ставить склянку з недопитим коктейлем на стіл і тягнеться за тоненькими сигаретами. Свою дивакувату торбу-сумочку вона вішає на стілець, вкинувши до її шлунка мобілку.
– Я - Іра, – чарівно всміхається білявка, перепитуючи Луцького, - що? Я не почула.
Офіціант міняє попільничку і всі троє, як по команді, закурюють. Дим огортає Акіма разом із маревом вродливої білявки і що далі – то дужче. Попри усілякі закони щодо куріння, кожен власник на власний розсуд вирішує дану проблему. В “Метро”, певно, існує негласне правило: “змирись, або не заходь». До того ж витяжка згодом всмоктує димову завісу, проте марево не зникає. Великі, сині очі гіпнотизують Акіма. Вони навіть не сині, а відтінку морської води проти сонця, що голубіє, наче якесь диво. Це незвичайний, автентичний колір. Реальність раптом здається нетривкою.
Ні, не коньячний спирт вдарив йому в голову, це щось незрозуміле, бо мозок тверезий, як шкельце, а знай собі малює схиблені картини. Можливо це близькість вищої істоти.
Що?
Ось вони йшли по Тараса Шевченка, за розмовами звернули на Сагайдачного, а на Листопадовій Луцький вмовив його не дивитись футбол, не дивитись на це витирання ніг об вболівальницьку душу. Вони вирішили культурно повечеряти, без криків: «бий, скот!», «офсайд! офсайд?!», «та він же відкритий, ох ти бик…». Минуло якихось пів години не більше, а він вже відірвався від кахляної підлоги і не хоче ні їсти ні пити, тільки щоб сидіти отак, підтакувати «тойво, ріспєкт мала», «та то тебе перло», і посміхатись кутиками губ.
Сонечко підіймається зранку і сідає ввечері, а серед дня воно бачить блакить, і я бачу, - думає Акім, - дві краплі, що кидають бісики. Такий погляд може змінити один голод на інший, вибухнути прямо в обличчя. Він говорить вмерти і ти слухаєш, як чемна дитина. Тут і зараз світ летить шкереберть, шитий білими нитками, а блакить все ллється в горло, разом з червоною помадою. Піднявши голову можна побачити гру світла, але воно тьмариться маленьким вогником сигарети в її пальцях. Вона курить. Погано коли дівчина курить, але ж то видовище! На котрому стадіоні серце настільки обертається в шал? Навіть єдиний рев натовпу не піднімає тебе настільки високо, як оте її куріння – спокійне і від того прекрасне, витончене.
Навколо продовжує вирувати життя, смішки й сигаретний дим, а четвертий елемент за столом, хлопець на ім’я Акім все ще снить. Загнавши себе у анабіоз наяву він став льодяною глибою. Слова по дорозі до вух втрачають зміст і силу, а ще кажуть що звук швидкий. Аякже.
Подряпина на Іриному вказівному пальці, сигаретний фільтр зі слідами губної помади, присьорбування чергової порції терпкого пійла з оливкою не можуть притлумити її чарівність. Внутрішній наставник, особа невизначеної статі, проте великої мудрості, в певний момент гнівно б’є в долоні: «Пробудись! (наче в тій брошурі) вона ж ЛЮДИНА! Торкнись її, щоб переконатись - се звичайна жінка, її плоть подібна твоїй, не домислюй, ідіоте, не фантазуй. Он Луцький вже кидає в твій бік косі погляди. І вона теж почне думати, що ти несповна розуму. Поводь себе невимушено, не лякай людей.»
А й справді. Акім настільки поринув у нетрі дивних видінь, що, прислухавшись до того голосу, раптом відчуває всю недолугість ситуації. Білявка скоріш за все ловить на собі його погляд і розуміє, що він означає. Не вперше на неї отак дивиться чоловік і її жіночність, певно, тішиться з цього приводу. Вона вертить голівкою, ковзає по ньому очима-блакитними намистинками, але таїться. Така тактовність з її боку допомогає хлопцеві частково струсити чари і вступити в розмову.
Ірина подруга, брюнетка Оля виглядає трохи пацавато - з доволі пухкими руками і щічками і на бедрах у неї «трохи зле», але риси обличчя в неї правильні та доволі симпатичні. На кожну ущипливу шпильку Андрія вона достойно відповідає своєю, не менш гострою і сушить при цьому зуби. Коли Луцький розповідає більш менш пристойний анекдот про блондинок, вона видає свою версію з лексикою першоджерела і ще кілька подібних, де контекст прогинається від лайки. Загалом вона справляє враження звичайної, приземленої дівчини, з грубим почуттям гумору. Вона часто курить, п’є нарівні з Андрієм і погляди на буття висловлює звичні для пересічної більшості. Акіма вона не цікавить. Він полонився іншою, яка для нього зараз така загадкова і прекрасна, що всередині все пливе, як «Велика Міссурі» за течією.
Андрій, він же Луцький, лишається вірним своїй природній балакучості. Він ще не п’яний, але вже не тверезий. В цьому стані Андрон кидається жаргонними слівцями, загадками, часто розважається перекручуванням слів або цілих фраз й досить грубо підколює пацавату Ольку. На питання чим вони займаються, відповідає, що вивозять сміття: Акім за кермом, а він на приступці. Так, вони одружені, але його дружина втекла з негром, пардон, з афроукраїнцем, але скоро вернеться, бо він підор. Акім же зі своєю розвелись, продали квартиру, а гроші вони поклали в банк, який благополучно лопнув. Тож тепер Акім живе в нього.
В такому ключі проходять й інші діалоги та Акім повторно виключається з розмови. На годиннику 21:15. Друга хвиля марева вже частково контролюється. Він посміхається, коли всім смішно, робить вигляд, що уважно слухає, коли хтось розповідає якусь небилицю, і деколи (о чудо) вставляє репліки. Він робить все, як належить, щоб не виказувати свій внутрішній стан. Як робот він виконує ті функції, які від нього чекають, а сам при цьому й надалі перебуває в найглибшому нокауті. В нього поступово закрадається впевненість, що він знає цю дівчину вже давно, дуже давно. Трухлява реальність не може обманути його, бо погляд сягає глибоко, глибше, в саме її нутро. Ті очі, невимушеність поведінки, граційність рухів, голос – все це він ЗНАВ раніше. Лише її тіло, цю оболонку з плоті Акім бачив вперше в житті. Але ж це просто фокус.
- Пропоную тост, - Луцький вкотре розливає спиртне і урочисто виголошує, - за землю українську, яка носить настільки прекрасних дівчат і за шанс зустрітись знов.
- За шанс! – всі випивають.
Неможливо не помітити, що Луцький клеїть Ольгу. Він прозоро натякає на продовженні вечора. Сама Оля, очевидно не проти, а от її подруга перепрошує, витягує з сумочки телефон, відповідає на дзвінок і підводиться. Акім розгублено водить очима туди-сюди, потім вмикається і хоче йти з нею, але отримавши відмову каже:
- Проведу до виходу, щоб ніхто не займав.
Коли за ними повільно зачиняться масивні двері Акім з полегшенням видихає на повні груди. Освітлена ліхтарями вулиця вертає його до реального життя. Всі барви неймовірного сну, що вижалися йому, наче курцеві опіуму, лишаються в підземеллі «Метро». Поруч все ще стоїть кирпата білявка, поправляючи шалика, проте язик вже не терпне і свідомість припиняє свої викрутаси.
- Душно там, - каже Акім, - накурили.
- Так, трохи є.
- Ти вперше тут?
- Ні, ми вже тут були.
- Ясно. А ми от вперше зайшли і нам пощастило, - усміхається Акім. Він подумки вставляє «мені» замість «нам», але казати таке ще не час.
- Як саме?, - у відповідь всміхається Іра.
- Гарно провели вечір.
- Так. Насміялися, в мене аж живіт болить. Андрій вміє розсмішити.
- Це точно. Він такий.
- Ага.
В повітрі стоїть романтика і холод жовтневого вечора.
- Іра, а в тебе зараз хтось є? Просто ти так категорично відмовилась щоб я тебе провів додому. Я й подумав, що в тебе хтось є.
- Так. Ми вже досить довго разом.
- Довго?
- Кілька років.
- Ясно.
Це не поразка, Акіме. Стратегічні хитрощі жінок – велика сила. Слова, сказанні її вустами мали б означати капітуляцію та відступ, а жінка, яку він ЗНАВ, благала боротись за те крижане море навколо зіниць, за безсмертя в палких обіймах. Заклик бойової сурми кличе в бій. Він залізе до неї на Парнас. Для чого просити номер телефону, коли він, мов справжный дойда перетрусить все місто, будинок за будинком і віднайде місце її проживання, харчування і сну. Звісно це не Парнас, а котрийсь з мікрорайонів, та хіба Тернопіль настільки великий… Я знайду її… тільки потім.
Кілька рюмок коньяку все таки даються взнаки і остання думка здається цілком реальною і зовсім не божевільною. Правда є ще Луцький з його чудовою звичкою записувати номери телефонів дівчат. Він все вивідає в тієї пацаватої Ольки…
Ще кілька хвилин Акім з Ірою говорять під вечірнім небом, тоді бажають одне одному «вдалого вечора» і розходяться.
Повернувшись в «Метро» Акім викладає за себе гроші, прощається з Луцьким, зі смішливою брюнеткою і рушає спати. Вже на виході його наздоганяють перші акорди «Lady in Red».
Вечірнє місто фанатастичне. Акім йде у надзвичайно піднесеному насторої і в його грудях в’є гніздо масний, білий голуб миру. Йому байдуже, що більшість перехожих злі, голодні й ледве тянуть ноги до ліжка. В кожному знервованому обличчі він бачить доброго самаритянина, в вуличних сварках – слова ніжності, в хвойдах – парамедиків для самогубців. Він дивиться довкола під різними кутами, але в підсумку бачить одне й те ж. Стіни будинків глевкі, у вікнах трусиками махають принцеси, а небо, звичайне зоряне небо, мов ретроспектива найтепліших спогадів.
Та не дивлячись на всепоглинаючу доброту фізика життя лишається невблаганною. Щоб дістатись зупинки, він мусить здолати довгу зебру. Замріяний, він перебуває якраз на її середині, коли чує, а за мить й бачить автівку, яка несеться на нього, забувши про гальма. До зіткнення лишаються якісь секунди, на годиннику 22:46.
Шокований хлопець клякне. В голові порожньо, тіло непідвладне. Він безліч разів намагався уявити свою смерть, але щоб так, по дурному, на зебрі...
Знаєш, Акіме, тут нікого ні про що не питають. Бачиш хто стоїть поряд? Якби ти прийняв ситуацію, як належне, не стояв, як бевзь, з пересохлим горлом, з виряченими очима і вжаханим обличчям, то сповна насолодився б її товариством. Зачекай, хтось до тебе телефонує. Знайшли час.
Авто летить – мобільник вібрує. Акім відчуває той дрож прямокутника у кишені і правиця інстинктивно сіпається відповісти. Авто летить на нього безкінечно довго, так довго, що хроніка життя встигає промайнути перед очима тричі, в мобілка все ще вібрує. Галантна пані поряд розуміюче хитає головою, тягнеться рукою і спритно дістає телефон. Акім навіть не встигає відчути інтимність моменту, як пані тисне клавішу зеленої слухавки і мовчки притуляє старенький «Самсунг» до вуха. На тому кінці щось говорять. До Акіма долітають окремі слова, але він ніяк не може вловити з них сенс. Пані майже невловимо хитає головою.
По виразу її обличчя видно, що цей монолог її дратує і вона ледь стримується, щоб не вдатися до хамства. Так буває коли хтось рушить твої плани за мить до реалізації. Цілком очевидно, що пані з легкістю може відмовити співрозмовнику і довести справу до кінця, але з незрозумілих причин не робить цього. Можливо на кону певна пропозиція. Якщо так, то пані справжня бізнес-вумен, а не солдат.
Врешті жінка тисне червону слухавку і повертає телефон на місце. Акім знову не розуміє, як вона це робить і це при тому, що його джинси вузькі, а кишені прикриті куркою. Крім бізнес якостей пані непогано володіє вуличною магією. За цими роздумами він не помічає, як гасне рампа вуличного руху, особливо два докучливих прожектори, спрямованих прямо в його обличчя. Світ довкола жухне, скручується в сухий листок і наче цятка вдалині видніється світлофор, який міняє світло.
Акім відкриває очі. В його голові щось клацає, як защібка системи «клік-клак» і він втрачає перебіг останніх подій в кластерах пам’яті. Він безтурботно стоїть на тротуарі і чекає, доки загориться зелений. Цифри відліку вже давно дійшли до нуля, але зелений все не вмикається. На годиннику 22:45.
- Та скільки можна, - нервується товстун з чорним пакетом «BOSS» і рушає вперед. За ним йшуть інші. Вони твердо переконані, що сфітлофор увімне зелений, а як ні, то машина не трамвай – об’їде. Акім і ще кілька свідомих громадян терпляче чекають на тротуарі. Все відбувається за долі секунди: пищать колеса, глухий удар, розбите скло і чийсь лункий зойк.
- Швидку!, - на зрив лементує жіночий голос.
Зчиняється біганина. Акім теж біжить, на ходу дістаючи телефон. Прямо перед очима вітер кидає розірваний чорний пакет. На асфальті в позі ембріона лежить жінка. Вона совгає коліном і хрипить. Товстуна ніде не видно.
В натовпі хтось страшенно галасує. Лунають заклики викликати міліцію і швидку. Акім піднімає телефон до очей, неслухняними пальцями копирсається в ньому і випадково бачить прийнятий дзвінок з невідомого номера. Номер дуже дивний, в ньому самі лиш двійки і четвірки. Він впевнений, що останніх 3 години йому ніхто не телефонував, а мобілка, блокована зірочкою, як завжди, спочивала в кишені. Та йому ніколи про таке думати і Акім набирає «103».
