попередня частина - http://www.gak.com.ua/creatives/1/2376
Цей шматочок написано ще два місяці тому, коли йшла робота над колективним твором. Чого ж добру пропадати?
Тож запрошую до країни усіх часів і народів.
Нарешті я був у Гондурасі. Знову. І хоча вже пройшло декілька років під того службового відрядження, під час якого я познайомився із цією дивною екзотичною країною, спогади частенько виривалися із схованок моєї свідомості та вносили деяке пожвавлення в моє і без того цікаве життя. Мушу визнати - тоді мої очікування щодо цієї чудової країни не виправдалися. В хорошому сенсі. Бо грунтувалися переважно на побутових, життєйських уявленнях наших співгромадян, які в свою чергу були цілеспрямовано сформованими політикою Центру Громадських Побрехеньок, що розташовувався поряд з нашою конторою.
Ви мабуть самі чули ці неправдиві слова – „ пішов ти до Гондурасу" або "поїхати до Гондурасу і вмерти” або „не ту країну назвали Гондурасом” та інші.
Так, не вельми гарна думка. А якою вона може бути, якщо навіть по ящику показують рекламу активного літнього відпочинку на замовлення від Національної асоціації сприяння поновленню населення (пам’ятаєте, там ще Торбенко крутила своїми пишними формами ) і ця кінозірка говорить таким солоденьким голосом:
„Купили квиток до Гондурасу? Хочете залишитись дома, порпатись в багнюці за містом біля свиноферми? Вас запрошують в гості до тітоньки, що живе на Багамах біля Багамського реактора? Навіщо платити більше, якщо немає різниці... Лишайтесь дома....”
Шеф мені тоді сказав чітко – або їдеш у Гондурас, або більше не отримаєш халявної кави із запасів контори...
До речі, виявилося, що Гондурас – достатньо цікавенька республіка, щоправда із слабенько розвинутою промисловістю, але розважальна індустрія тут - вищий клас! Це стало зрозуміло ще під час мого службового відрядження.
Я вийшов на невеличку площу, в центрі якої височів пам’ятник якомусь кремезному нахлобученому дядьку із дверцятами від машини в руках. Я вгледівся в це чудовисько й впізнав адмірала, згадав його пристрасть до будь-якої техніки та спортивних машин зокрема. Автомобіліст хренов....
Озираючись по сторонах я згадував.
„змішатися із місцевим населенням, позбутися хвостів, зробити пластину операцію і отримати документи на ім’я Хосе Мартільйо Родрігеса” - саме такими були настановлення шефа.
Шеф, де ви зараз - поглинаєте свіжозварену каву? Втягуєте в себе руйнівного отруєного повітря, збагаченого ментолом від ваших сигар?
А я човгаю по вулицях Тегусігальпа, столиці Гондурасу, ось така історія...
Ну, припустимо, мішатися з місцевим населенням я не буду, бо можна на пальцях перерахувати тих бідолах, які повільно, ніби нікуди не поспішаючи ходять містом, з ким мішатися?
Я згадав ті часи, коли народу була тьма-тьмуща. Вузенькими вуличками і пройти не можна було від засилля товстеньких задоволених мешканців. Життя тут квітло всіма фарбами. Ні, певно таки цей автомобіліст отримає свій квиток на автобус для поїздки на свиноферму, най у багнюці трішки скупнеться!
Я підійшов до старенького розбитого „Москвича”, що стояв біля продуктового магазину, ляснув рукою по дверцятах, так, обережно, щоб не розтрощити вщент цю колимагу і побачив злякане обличчя водія.
- Чого треба?
Я помахав перед його обличчям купюрою.
- Мені треба доїхати до одного місця.
- Машина зламана, - швидко промовив той.
-А так? – доклав я ще пару купюр.
- Сідайте, - погодився водій, - тільки швидко.
Не втрачаючи свого дорогоцінного часу, я заліз в машину.
- На вулицю Чорнобаївського Комбінату.
В принципі, мені було все-одно куди їхати. То чому б не до Комбінату?
З хвостів у мене хіба що мій друг вампір, який переслідує мене з того часу, як шеф тицнюв мені квиток на літак. Власне, якщо розібратись, цей кровоненажера з’явився перед моїми очима навіть раніше, ще тоді, коли я сидів в офісі й міркував про ці дурнуваті Трінідад і Тобаго, він стукав мені у вікно, а я спровадив його якимсь наркоманам... Раптом в мене з’явилась одна смілива, але цікава думка -а якщо ця його поява не випадкова? Що тоді??Во блін, якщо він і хотів мені щось сказати, то майже ніколи не встигав - реакція в мене ще та! Хоча правильно, не слід верзти усілякі дурниці.
„Ви в білому” , хотів щось путяще сказати –говори...
- Що? – спіймав я погляд водія.
-Ні-ні. – злякано відмахнувся той.
„М-да. Щось в Гондурасі невесело”
Потім ще ця Коломенська... Доллі...та особіст
Кого з них мав на увазі шеф, називаючи хвостом?
Та будь-кого. Хоча ні. Доллі відпадає, вона ж нібито на нашу контору працює. Так вона казала.
Слухай, казати могла ця божевільна все що хочеш!!
- Приїхали, – почув я голос водія.
- Угу. Молодца.
Я сунув в його кишеню купюру і випхався прямо на дорогу. Які там хвости! Жоден з моїх друзів, з якими я вже мав справу виконуючи це завдання, навряд чи причепився за мною. А з місцевих...
Ну, ладно, Петя, спеціаліст ти все ж таки компетентний, хлопець розумецький. Містом трішки потиняєшся і прийдеш до того професора.
„пластичну операцію зробить тобі професор Лисенко, це один з наших досвідчений спеціалістів, якого було заслано для майбутньої боротьби з імперіалізмом декілька років тому, ще перед твоїм відрядженням. Офіційно займається шиттям верхнього одягу, так що він тебе і одягом новим забезпечить” - знову згадував я слова шефа.
„адресу запам’ятай – вулиця Агрономів, будинок один, квартира двадцять п’ять” Вулицю я знав добре, бо на ній жив дідуган, що робив чудовий гондураський напій, не гірше нашої „Медової” і ганяли ми до нього всім відділенням.
Помандрувавши містом хвилин з двадцять, я прийшов до будинку, піднявся сходами на четвертий поверх і натиснув на кнопку дзвоника.
-Хто? –майже одразу зреагували за дверима.
Дивний голос в цього Лисенка. З дитячих казок, які показують вранці по ящику. Я почухав потилицю і смакуючи кожне слово чітко промовив пароль:
- Гондурас, Гондурас ти країна супер клас...
- Клас кажеш? Ти диви який...
Щось тут не те. Відповідь повинна бути не така. Щось мушу робити.
- Чого вам треба, незнайомцю? - повторив той самий голос.
- Є-є... ну, Гондурас, Гондурас ти...
Раптом двері відчинились і прямо мені в очі зазирнула цівка здоровенного важкого пістолета. Чоловік, який тримав в руках зброю, був старше від мене щонайменше років на тридцять, на обличчі, порізаному зморшками, світились двоє маленьких вогників –оченяток. На голові повна відсутність волосся. Схоже, все-таки я на вірному шляху.
- Так що ви там кажете про Гондурас, хлопче?
Слухайте, - я обережно відвів рукою пістолет, – мені потрібен професор Лисенко.
- А ви хто? - знову ворухнулася цівка пістолета.
- Гондурас, Гондурас..
- Ти що, глухий чи дурний? Чи перше й друге? Я питаю - ти хто? Ім’я в тебе є?
- Річі, - ляпнув я перше, що спало на думку..
- Таки дурний, якщо таке ім’я маєш.
-Взагалі то я Пєтя. Петро тобто, - пробурмотів я. Яка тут конспірація, коли тебе так зустрічають.
- Петро!- одразу зрадів професор Лисенко.- Як приємно чути рідні імена далеко від батьківщини! А то почав -Гондурас, Гондурас... Заходь, друже, я завжди радий гостям, які можуть трішки освіжити спогади про далеку й таку рідну землю.
- Вибачте, то ви професор? Бо пароль...
- А... який там пароль. Хіба тобі не говорили, що в мене склероз, не та вже пам’ять, друже, все-одно не запам’ятаю. Професор я, Лисенко, - сказав господар квартири і провів рукою по голові.
Я зайшов до квартири. Раптом він зупинився, здивовано подивися на мене і запитав:
- Ти хто?
- .......
Професор засміявся:
- Не звертай увагу, це я так приколююсь. Жартую я. Пішли, познайомлю тебе із своєю асистенткою.
В мене в уяві одразу виник світлий образ симпатичної жіночки з гарними формами.
- Ганнуся! - покликав професор.
- Так, Віктор Іванович, я на другому поверсі... – голос одразу розтрощив світлий образ і натомість створив інший, вельми неприємний.
- Йди сюди, Ганнуся, гості в нас, робота є..
Ми зайшли в велику кімнату. В центрі її стояв розкішний, хоча й дещо пошарпаний шкіряний диван, поряд крісла, маленький столик між ними. Прямо у стіни –книжкова шафа. В кутку кімнати – покручена драбина, що піднімалася наверх і губилась на другому поверсі.
Я мовчки дивився як по драбині спускалися чиїсь ноги, певно це Ганнуся. За мить вона постала перед нами. І я зміг детально розглянути цю древню помічницю професора.
Ганнуся була геть цікавішою за нього, щоправда з пишним волоссям, зав’язаним в тугий вузлик. Вона була в старенькому, але ретельно випрасуваному білому халаті. В кедах.
В одній руці вона тримала якийсь невеличкий прибор, схожий на електродрель, але трішки менший за неї та красивіший. В іншій – жменю ниток. Мені стало моторошно.
Може треба було переконатися чи дійсно це професор? Та й взагалі, що це за професор такий, Лисенко, я відчував, що в даній ситуації є щось таке на що слід звернути увагу, дещо викликало в мене підозру. „Треба поміркувати” - вирішив я.
Старенька зневажливо глянула на мене й промовила так байдуже:
- Так що, Івановичу, будемо пластичну операцію робити чи одяг шити?
Від цих слів мені стало зовсім зле....
Чомусь одразу згадалась Ель Вагабундо та те, що я побачив у чагарнику...
-
