Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45871
Рецензій: 89733

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза продовження

Трінідад і Тобаго -10/Гондурас

© Олексій Тимошенко, 03-01-2007
попередня частина  -  http://www.gak.com.ua/creatives/1/2376
Цей шматочок написано ще два місяці тому, коли йшла робота над колективним твором. Чого ж добру пропадати?
Тож запрошую  до країни усіх часів і народів.

Нарешті  я був  у Гондурасі. Знову. І хоча вже  пройшло декілька років під того  службового відрядження, під час якого я  познайомився із цією  дивною екзотичною країною, спогади частенько виривалися  із схованок  моєї свідомості  та  вносили деяке пожвавлення в моє і без того цікаве життя.  Мушу визнати - тоді  мої очікування  щодо цієї  чудової країни не виправдалися. В хорошому  сенсі. Бо грунтувалися  переважно на  побутових, життєйських  уявленнях наших співгромадян, які  в свою чергу  були цілеспрямовано сформованими політикою Центру Громадських  Побрехеньок, що розташовувався   поряд  з нашою конторою.  
Ви  мабуть  самі  чули ці  неправдиві  слова – „ пішов ти до Гондурасу" або  "поїхати до Гондурасу і вмерти” або  „не  ту  країну  назвали Гондурасом”  та інші.  
Так, не вельми  гарна  думка. А якою вона може  бути, якщо  навіть  по ящику показують  рекламу   активного літнього відпочинку  на замовлення від Національної  асоціації сприяння поновленню  населення (пам’ятаєте,  там ще   Торбенко  крутила своїми  пишними формами )   і ця кінозірка  говорить таким  солоденьким голосом:
   „Купили квиток  до Гондурасу? Хочете  залишитись  дома, порпатись в багнюці за містом  біля  свиноферми? Вас запрошують  в гості до  тітоньки, що живе   на Багамах біля Багамського реактора? Навіщо платити більше, якщо немає різниці...  Лишайтесь дома....”  
Шеф  мені тоді  сказав чітко – або  їдеш у Гондурас, або більше  не отримаєш  халявної  кави із запасів контори...
До речі, виявилося, що  Гондурас – достатньо  цікавенька   республіка, щоправда із слабенько розвинутою  промисловістю,  але розважальна  індустрія  тут  - вищий клас! Це стало   зрозуміло  ще під час мого службового відрядження.

      Я вийшов   на  невеличку  площу, в  центрі якої  височів пам’ятник  якомусь кремезному  нахлобученому  дядьку із дверцятами від  машини в руках. Я вгледівся  в це чудовисько й впізнав  адмірала,  згадав його пристрасть до  будь-якої  техніки та спортивних машин зокрема. Автомобіліст хренов....
Озираючись по сторонах я  згадував.
„змішатися із місцевим населенням, позбутися хвостів, зробити пластину операцію  і отримати документи на ім’я  Хосе Мартільйо Родрігеса” -  саме такими були настановлення  шефа.
Шеф,  де  ви   зараз  - поглинаєте свіжозварену  каву? Втягуєте   в себе  руйнівного отруєного повітря, збагаченого ментолом від ваших  сигар?
А я  човгаю  по вулицях Тегусігальпа, столиці  Гондурасу, ось така історія...
     Ну, припустимо, мішатися  з місцевим населенням  я не буду, бо   можна  на пальцях перерахувати  тих бідолах, які  повільно, ніби нікуди не поспішаючи ходять містом,  з ким  мішатися?
     Я згадав  ті  часи, коли народу  була  тьма-тьмуща. Вузенькими вуличками  і пройти  не можна було  від засилля товстеньких  задоволених мешканців. Життя  тут  квітло   всіма фарбами. Ні, певно таки  цей   автомобіліст  отримає свій квиток   на автобус для поїздки   на свиноферму, най  у багнюці  трішки  скупнеться!  

      Я підійшов  до старенького розбитого  „Москвича”, що стояв біля   продуктового магазину, ляснув рукою по дверцятах, так, обережно, щоб не   розтрощити вщент цю колимагу   і  побачив злякане  обличчя водія.
- Чого треба?
Я помахав перед його обличчям купюрою.
- Мені  треба   доїхати до одного місця.
- Машина зламана, - швидко  промовив той.
-А так? – доклав я  ще  пару  купюр.  
- Сідайте, - погодився  водій, - тільки  швидко.
Не  втрачаючи свого дорогоцінного часу,  я  заліз в машину.  
- На вулицю Чорнобаївського Комбінату.
В принципі, мені  було все-одно   куди  їхати. То  чому б  не  до   Комбінату?    
З хвостів у мене  хіба що мій  друг вампір, який  переслідує мене  з того часу, як  шеф  тицнюв  мені  квиток  на  літак. Власне, якщо розібратись, цей  кровоненажера з’явився перед моїми очима навіть раніше, ще тоді, коли я  сидів  в офісі  й міркував про ці дурнуваті Трінідад  і Тобаго, він  стукав мені   у вікно, а я  спровадив  його якимсь наркоманам... Раптом в мене з’явилась одна   смілива, але цікава думка -а якщо ця його поява не випадкова? Що тоді??Во блін, якщо він  і хотів  мені щось сказати, то майже ніколи не встигав  - реакція в мене  ще та! Хоча  правильно, не слід  верзти усілякі дурниці.  
„Ви в білому” , хотів щось путяще  сказати –говори...
- Що? – спіймав я  погляд  водія.
-Ні-ні. – злякано  відмахнувся  той.
„М-да. Щось в Гондурасі невесело”  
Потім ще  ця  Коломенська... Доллі...та  особіст
Кого з них мав  на увазі шеф, називаючи хвостом?
Та будь-кого. Хоча ні. Доллі відпадає, вона  ж нібито на нашу контору  працює. Так вона  казала.
Слухай, казати  могла  ця божевільна  все що  хочеш!!
- Приїхали, – почув я голос водія.
- Угу. Молодца.
Я сунув в  його кишеню купюру і випхався  прямо на дорогу. Які там  хвости! Жоден з моїх друзів, з якими  я  вже  мав   справу виконуючи це завдання, навряд чи причепився  за  мною. А з місцевих...
Ну, ладно,  Петя,  спеціаліст ти все ж таки компетентний, хлопець розумецький. Містом  трішки потиняєшся і прийдеш   до того  професора.

„пластичну операцію  зробить  тобі професор  Лисенко, це  один  з наших досвідчений  спеціалістів, якого було заслано для майбутньої боротьби з імперіалізмом декілька років  тому, ще перед твоїм відрядженням. Офіційно займається шиттям верхнього одягу, так що він тебе  і одягом новим  забезпечить”  - знову  згадував  я слова шефа.

„адресу  запам’ятай – вулиця  Агрономів, будинок  один, квартира двадцять  п’ять”  Вулицю я знав добре, бо на  ній  жив  дідуган, що робив чудовий гондураський  напій, не  гірше нашої „Медової” і ганяли ми  до нього всім  відділенням.
Помандрувавши містом хвилин з двадцять,  я прийшов  до будинку, піднявся сходами  на  четвертий   поверх  і натиснув на кнопку  дзвоника.

-Хто? –майже одразу зреагували за  дверима.
Дивний голос  в цього Лисенка. З  дитячих казок, які  показують вранці   по ящику. Я почухав потилицю і  смакуючи кожне слово чітко промовив  пароль:
- Гондурас, Гондурас  ти країна супер клас...
- Клас  кажеш? Ти диви який...
Щось тут не те. Відповідь  повинна  бути не така. Щось мушу  робити.
- Чого  вам  треба, незнайомцю?  - повторив  той самий голос.
- Є-є... ну, Гондурас, Гондурас ти...
Раптом двері  відчинились і   прямо  мені  в очі зазирнула  цівка здоровенного важкого пістолета. Чоловік, який  тримав  в руках зброю, був старше від мене щонайменше років на тридцять,   на обличчі, порізаному  зморшками, світились двоє маленьких  вогників –оченяток. На голові повна відсутність волосся. Схоже, все-таки  я  на вірному  шляху.
- Так що ви там кажете про   Гондурас,  хлопче?  
Слухайте, - я обережно відвів рукою пістолет, – мені потрібен професор Лисенко.
- А ви хто? -  знову   ворухнулася цівка пістолета.
- Гондурас, Гондурас..
- Ти що, глухий чи дурний? Чи  перше   й друге? Я  питаю - ти  хто? Ім’я  в тебе є?
- Річі, - ляпнув я  перше, що спало на  думку..
- Таки  дурний, якщо   таке ім’я  маєш.
-Взагалі то я  Пєтя. Петро тобто, - пробурмотів я. Яка  тут конспірація, коли тебе  так  зустрічають.
- Петро!- одразу  зрадів професор Лисенко.- Як приємно  чути рідні  імена  далеко  від батьківщини! А то почав  -Гондурас, Гондурас... Заходь, друже, я  завжди радий  гостям, які   можуть  трішки освіжити  спогади  про далеку  й таку рідну  землю.
- Вибачте, то ви  професор? Бо пароль...
- А... який  там пароль. Хіба тобі не говорили, що в  мене  склероз, не  та  вже пам’ять, друже, все-одно  не  запам’ятаю. Професор я, Лисенко, - сказав  господар квартири і провів рукою по голові.
Я зайшов  до квартири. Раптом  він зупинився, здивовано подивися на мене і запитав:
- Ти хто?
- .......
Професор засміявся:
- Не звертай увагу, це я  так  приколююсь. Жартую я. Пішли, познайомлю  тебе із своєю асистенткою.
В мене  в уяві  одразу  виник  світлий образ  симпатичної жіночки з гарними формами.
- Ганнуся! - покликав  професор.
- Так,  Віктор Іванович,  я на другому поверсі... – голос одразу  розтрощив  світлий  образ  і натомість  створив інший, вельми  неприємний.
- Йди сюди, Ганнуся, гості  в нас, робота є..
Ми зайшли  в велику  кімнату. В центрі її стояв розкішний, хоча  й  дещо пошарпаний  шкіряний  диван, поряд крісла,  маленький столик  між ними. Прямо у  стіни –книжкова  шафа. В кутку кімнати – покручена  драбина, що піднімалася наверх і губилась на другому поверсі.
Я мовчки дивився як по драбині спускалися   чиїсь  ноги, певно це  Ганнуся. За мить   вона постала перед нами. І я  зміг детально  розглянути  цю древню  помічницю професора.

Ганнуся була геть  цікавішою за нього, щоправда  з пишним волоссям, зав’язаним  в тугий  вузлик. Вона  була  в старенькому, але  ретельно випрасуваному  білому  халаті. В кедах.
В одній  руці вона  тримала  якийсь невеличкий  прибор, схожий на електродрель, але  трішки менший за неї  та красивіший. В іншій – жменю  ниток. Мені  стало моторошно.
Може  треба  було переконатися чи  дійсно це професор? Та й  взагалі, що це за професор такий, Лисенко, я  відчував, що  в даній ситуації є щось таке на що слід звернути  увагу, дещо викликало в мене підозру. „Треба   поміркувати” - вирішив я.
Старенька зневажливо  глянула на мене  й промовила  так  байдуже:
- Так що,  Івановичу, будемо пластичну операцію робити чи  одяг  шити?
Від  цих  слів мені стало  зовсім  зле....
Чомусь одразу  згадалась   Ель Вагабундо   та те, що я побачив  у чагарнику...
-








  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

У вас непогано працює уява.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 04-01-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.4069700241089 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …