Зрештою, Ігор Рідецький не вважав себе невдахою. Він мав звичку перекладати вину за те, що трапилось, на інших. Ігор просто народився не в той час і не в тій країні, вчився не в тому університеті, не на тій спеціальності, знайшов роботу не за покликанням і всі клієнти — кляті зарозумілі придурки.
Катерина ще вчора зібрала свої речі у величезну дорожню сумку, грюкнула дверима і розтанула вночі. Навіть не сказала “Прощавай”, лише божилася ніколи більше не повернутися. Звичайно, жодної вини Ігоря в тому не було. Бісова хвойда, переказиться і повернеться. Завжди поверталася.
Ігор глянув на годинник: без двадцяти восьма вечора. Катерина досі не дзвонила, зазвичай її злості вистачало на годин десять, потім вона поверталась і вони робили вигляд, що нічого не трапилось. Але Катерина досі не дзвонила. “Трясця твої матері, крихітко, рекорд з образ поставлено, давай дзвони!”
Чоловік підійшов до шафи, відчинив потаємний бар і витягнув пляшку коньяку. Він зробив ковток з горла і намірився повернути пляшку на місце, але раптом передумав й сховав її під стіл. На комунікаторі засвітилась червона кнопка, донісся стомлений нудний голос секретарки:
“До вас на восьму записаний Марко Воронов, пам’ятаєте?”
“Ага,” - буркнув Ігор, подумавши, що варто змінити секретарку на привітнішу.
“Але він уже тут, можна йому вже зайти?”
Погано коли твоїм клієнтом стає психопат, який до того ж живе по сусідству: немає спокою на роботі, немає і вдома. Ще гірше, коли він дуже впливовий чиновник. Але ж на роботі він хоча б платить за сеанс, а вдома лишень плачиться, жаліється на свою гулящу жінку й пропиває коньяк Ігоря.
Чоловік сховав у шухляду столу пляшку і відповів: “Нехай заходить!”
Марко Воронов просунувся всім своїм величезним тілом крізь двері й вмостився на дивані.
“Хвойда мені знову зрадила! Я ще не можу довести це, але вже не сумніваюся!”
“Доброго дня, пане Воронов! Давайте подумаємо сьогодні про щось позитивне! Ви не бачилися з вами три дні. Готовий закластися, що за цей час трапилося щось приємне...”
“От ви і програли свій заклад! - буркнув Марко, розвернувшись до психолога. Диван застогнав від його великого тіла, - Я ж її майже з вулиці забрав! Знаєте ким вона була? Такою бідненькою дівчинкою з якихось нетрів! Якби не я, на панель їй дорога! А я і тачку підігнав, і шубку, і перстень, і те, і се...”
Ігор заплющив очі, намагаючись втамувати нудьгу — цю історію він чув не один десяток разів. З шухляди доносився спокусливий аромат коньяку. Запах був настільки сильним, що Ігор злякався чи закоркував він пляшку. Але пляшка була закоркована, він перевіряв її щохвилини.
Психолог покосився на клієнта: Марко Воронов дивився в стелю, продовжуючи нити. Ігор нахилився до шухляди, вийняв пляшку і зробив ще один ковток. Тепла рідина розтеклася тілом, зменшуючи втому.
“Ви не намагалися з нею щиро поговорити?” - Ігор перебив клієнта.
Марко Воронов підвівся від здивування: “Про що?”
“Ну про ваші відносини? Інколи варто просто поговорити один з одним, вияснити почуття і все стає на свої місця. Подружнім парам не вистачає щирого спілкування.”
“Ви радите запитати її чи вона мені зраджує і чому вона це робить?” - очі пана Воронова ладні були вилізти на чоло.
“Ех.. Просто запитайте чи все її влаштовує у вашому подружньому житті. Якщо хочете, приведіть її також на сеанс — все відбуватиметься під моїм контролем.”
“Ну звичайно її влаштовує! Вона спить з підтягнутими спортсменами, а товстун все оплачує! Мене б також влаштовувало, якби в моїй постілі лежали оголені красуні з обкладинки журналів!”
Ігор витяг з-під столу пляшку і відпив з неї на очах у клієнта. Психолог підвівся, не випускаючи пляшку з рук.
“В такому разі навіщо вам наші сеанси? Я гадав ви хочете зберегти ваше сімейне щастя. Можливо вам варто зняти повію і розслабитись?!”
“Але я її підібрав на дворі, я її давав все, чого вона забажає...” - він трохи був розгублений, певно розпиття спиртного не входило в його уявлення про роботу психолога.
“Знову почалось,” - подумав Ігор про себе і зробив ковток. Пляшка опустіла на половину. “Знаєте, ви просто боягуз! - голос психолога прозвучав голосно, - Будьте чоловіком, в кінці-кінців! Зробіть те, чого бажаєте! Я знаю, це здається надзвичайно важко. Невідомість лякає! Але зважтесь на те, що підказує ваше серце!”
“Ви не розумієте про що говорите,” - кволим голосом відповів клієнт.
Ігор зробив ще один ковток коньяку і протягнув пляшку Воронову:
“Спробуйте! Випийте трішки, зробіть глибокий вдих і йдіть додому — покладіть цьому кінець! Нехай вона жаліє, що втратила вас! Нехай вона плаче і просить її пробачити! Але будьте твердим, як скеля! Нехай її сльози не вводять вас в оману. Пробачите її, поступитесь - і вона знову буде маніпулювати вами!”
Марко Воронов сидів на дивані, його погляд блукав по стелі:
“Я боюся... Я ж її майже виростив, витяг із злиднів... Як її тепер відпустити?” - він нерішуче протяг руку до пляшки, притулив її до губ, але ще довго не зважувався відпити.
“Будьте чоловіком! От коли вона буде повзати перед вами на колінах — ви відчуєте свою владу! Ви зрозумієте, що вам не потрібна більше ця хвойда! Пийте вже, трясця вашій матері!”
Марко Воронов перехилив пляшку й випив її до дна. Він різко підвівся на ноги, плеснув психолога по плечі і вибіг з кабінету.
Ігор розчаровано спостерігав, як пуста пляшка котиться по підлозі. Він повернувся до потаємного бару, обслідував його зміст. Коньяку більше не виявилось. Було мартіні і якесь молдавське вино, але такого пійла не хотілося.
Годинник показував половину дев’ятої вечора — можна було повертатися в порожню квартиру, чекаючи дзвінка Катерини. Раптом промайнула думка, що дружина й справді більше ніколи не повернеться. Чорт забирай, невже Катерина кинула його. Так не хотілося про це думати. Але коньяку більше не було. Ігор ще раз повернувся до бару з вином, але твердо переконався: вина не хотілось.
***
Маленький хлопчик тримав величезний молоток і щосили довбасив ним у церковний дзвін. Хто пустив хлопчика до дзвіниці?! Здавалось з кожним ударом молота нутрощі розриває на шматки. Хотілося відігнати хлопчика від дзвону, але ноги налилися залізом, стали важкими і їх не можна було зрушити з місця. Хай йому біс, дзвонили у двері...
Ігор відкрив очі і усвідомив всю глибину похмілля. Він спробував поглянути на себе в дзеркало, але денне світло відблискувало й ранило очі, тому довелося навмання навести лад на голові і надіятись, що все не так і страшно, як здається через запах з роту.
Чоловік відімкнув вхідні двері. Катерина стояла на порозі, однією рукою тримаючи величезну дорожню сумку, а іншою тиснучи на дзвінок.
“Я відвідала маму, з нею все нормально, тому я вирішила повернутися,” - вона намагалась виправдати свою позавчорашню втечу, їм обом не дуже хотілось чути правду.
Але, зрештою, вона повернулася. Ігор відчув полегшення. Але потрібно було робити вигляд, що нічого не сталося, ніби це сама звичайна подія на землі. Дякувати, похмілля вдало маскувало всю радість чоловіка.
“Що там сталося?” - Ігор глянув через плече жінки, знизу доносились звуки метушні.
“Ааа, так це у того буржуя з п’ятого поверху, як його? Він ще твоїм клієнтом був, здається..”
“Воронов?”
“Ага! Уявляєш, - Катерина протиснулась повз Ігоря до квартири, її голос уже лунав зі спальні, - так от, він вночі приперся п’янючий і пристрелив свою дружину, а потім й собі мізки випустив. Там зараз стільки народу: і міліція, і журналісти. Виявляється, та краля йому рога наставляла! Я так і здогадувалась, що нічим добрим їхня історія не закінчиться. Так завжди буває з тими малолітніми сучками: спочатку ведуться на гроші багатеньких, а потім, наситившись буржуйським життям, пускаються у...”
Ігор не чув останніх слів Катерини. Він досі стояв біля відкритих дверей, дослуховувався до шуму знизу.
“Ти каву будеш?” - запитала Катерина. Ігор Рідецький зрозумів, що хоче чаю.., певно краще з коньяком.
