Вітаю Вас, шановні літератори. Я початківець і мої твори часто звинувачують у передбачуваності. Маю до вас невеличке прохання: прочитайте цей уривок і запропонуйте свій варіант продовження. Хочу навчитись створювати загадку з непередбачуваним закінченням. У мене вже є свій варіант, але я хочу почути думку майстрів і дізнатись, чи співпаде вона з моєю. Дякую заздалегідь.
«Один крок до безодні – і все скінчиться. Більше не буде болю, жалю до себе, образи на весь світ, більше ніщо і ніколи не зґвалтує твоє ніжне нутро. Хіба це так важко? Пересилити страх швидкоминучого болю, страх невідомого, що чигає за кожним рогом і, врешті решт, стати вільним? Один ривок вперед – і вічний спокій без питань і відповідей. Там, глибоко в темряві, ховається найліпше рішення загадки під назвою «життя». Я вже відчуваю теплий подих перед поцілунком смерті; він легенько куйовдить волосся на моїй голові, а десь здалеку доноситься знайомий звук невідворотності. Навколо мене снують люди, дехто завмер в скульптурній позі чекання, інші невпинно несуться повз, підхоплені вихром буття. Їхні обличчя розмиті, мовби це лише якесь сновидіння, що своєю неймовірною безглуздістю дивує мене посеред ночі»
Дві яскраві плями прорізали темряву самотнього тунелю. Відлік пішов на секунди. Різкий сигнал прибуття потягу на мить повернув молодого чоловіка до реальності, але тіло вже саме виконувало давно запрограмовану дію – різкий поштовх вперед, на зустріч свободі, обіцяв бути останньою пригодою в житті…та раптом сталося непередбачуване. Шлях до страшного бажаного перекрили буквально за мить до перетину лінії безповоротності. Перед Юрієм, ніби з-під землі, виросла постать жінки. Висока, худа, в довгому чорному плащі, що тісно облягав ідеальну фігуру, з довгим темним курчавим волоссям, що густо спадало на бліде обличчя, вона стояла нерухомо і уважно дивилася на чоловіка поглядом вченого, що спостерігав за мишею в лабораторії. В її очах на мить блиснув хижий вогник і одразу погас. Пройшло кілька секунд, коли Юрій зрозумів, що на станції вже не було жодної живої душі, могильна тиша надвисла над дивною парою.
- Я голодна, - раптом глухо промовила жінка. – Ти можеш мене нагодувати.
Юрій завмер. Він ще не зовсім усвідомлював, що сталося: раптом всі приготування зійшли нанівець, адже все було прораховано від початку до кінця, максимальна похибка стосувалась лише точного прибуття потягу метро. Хлопець несвідомо перевірив внутрішню кишеню куртки: прощальний лист був на місці. Незнайомка, спостерігаючи за цим жестом, криво посміхнулася, не приховуючи іронії.
- То ти мене нагодуєш? – повторила вона питання, вже більш впевненим голосом.
- Вибачте, - Юрій квапливо розвернувся і пішов до виходу з метро. Цокіт його взуття глухою луною відбивався від стінок тунелю.
Полегшення не було – лише гостре роздратування охопило самовбивцю. Він давно вже не відчував свідомого прагнення до чужого втручання. Залишився тільки холодний розрахунок ходів – спасіння від самого себе обіцяли лише льодяні обійми смерті. «Завтра» - пообіцяв він собі.
* * *
Дві маленькі голівоньки покоїлися на подушках. Можливо, саме зараз вони були зайняті спогляданням якихось неймовірних сновидінь, що частенько бувають у такому молодому віці. Напівтемрява в кімнаті та пізня ніч не заважала таткові кілька хвилин поспостерігати за без турботливим виразом, що блаженним спокоєм світився на обличчях його дітей. Ось уже тиждень, як він міг їх бачити лише після опівночі – зміна робочого графіку і додаткові години, які сам же випрохав, щоб хоч якось упоратись з фінансовими труднощами, відібрали і той незначний час, який він присвячував своїм дітям вдень.
Юрій обережно прикрив двері, залишивши вузьку щілину, яку батьки часто зоставляють до кімнати дітей, щоб швиденько примчатись на допомогу в нагальному випадку, і пішов на кухню, де мати уже розігріла вечерю.
- Ось гроші, - сухо промовив чоловік, ложачи на стіл тонку пачку купюр, яку хтось заради жарту назвав «зарплатнею». – Ти там сама…розберешся, що-куди.
Похила, але жвава, як на свій вік, невисока напівсива жінка, що увесь цей час щось порала біля плити, швиденько розвернулася, підхопила гроші і сунула їх в кишеню старенького халату, який ось уже кілька років був її вірним натільним побратимом і особистим хоронителем сімейного бюджету.
Чоловік сів за стіл і почав активно поглинати вечерю, що складалася з гречки, розігрітої на олії, двох піджарених яєць та квашених помідорів. Мати ж так і продовжувала щось куйовдити біля плити.
- На роботі все гаразд? – задля підтримки розмови поцікавилася жінка, хоча й так знала, що якби були якісь проблеми, син уже б поділився з нею.
- Та як завжди, - відповів той і іронічно додав: - Світло в кінці тунелю – це початок ще одного тунелю.
Мати криво посміхнулася, чудово зрозумівши слова Юрія. Вона щось пробубоніла під ніс на кшталт: «Все буде гаразд» і тяжко зітхнула.
* * *
То не була якась бездонна прірва, а всього лиш десять поверхів житлового будинку під ногами, та для Юрія не було жодної різниці. Стоячи на самому краю багатоповерхівки він намагався перебороти страх. Свідомість малювала в мозку болючі тілесні відчуття, що без сумніву кілька секунд перед смертю повністю оволодіють його беззахисним тілом. Чоловік намагався гнати думки про перший дотик до асфальту, але страх завжди був сильніший. Немов герой відомого фільму «Титанік» він розвів руки в сторону, міцно зажмурився і, здавалось, чекав сильного пориву вітру в спину, але той, як на зло, дув в обличчя. Ось іще секунда і сила тяжіння перехопить ініціативу і можна буде повністю розслабити м’язи…
- Відкрий очі.
Гучна команда увірвалася в мозок без права на апеляцію. Юрій підсвідомо підкорився і глянув униз, на те, що його чекало. Прямо на місці його можливого падіння стояла людина. Маючи з дитинства поганенький зір, чоловік не зміг зрозуміти якої статі була ця непередбачувана перешкода. А якби він так і не розплющив очі, то мабуть забрав би цього непроханого гостя разом з собою на той світ. Або ще гірше – убив би незнайомця, а сам залишився живим. Але два слова він почув доволі ясно, ніби хтось їх просто прокричав у вухо.
Юрій збентежено озирнувся. За кілька кроків від нього стояла жінка з метро: той самий одяг, зовнішність і хижий погляд голодного звіра. У самовбивці все похололо всередині. Він ніколи не вірив у надприродне, та чомусь ця особа нагадувала йому потойбічну істоту і аж ніяк не з найдобрішими щодо нього намірами.
- Хто ти така? Чого ти за мною ходиш? – Юрій вирішив, що не час для толерантної розмови з настирливою незнайомкою.
- Бо мені так хочеться, - насмішливо відповіла та.
Чоловік плигнув з парапету і зробив кілька кроків назустріч.
-Що? Ти ненормальна?
-І це говорить людина, яка секунду назад стояла на краю.
Юрієві чомусь здалось, що дівчина вимовляє кожне слово з якимось зусиллям, ніби говорити їй було дуже важко.
- Ти що – мій янгол-охоронець? – в голосі чоловіка почулось роздратування.
- Я? – на обличчі незнайомки промайнуло непідробне здивування. – Та мені начхати на тебе. Хочеш – стрибай. Зараз якраз хороша мить для цього. А я піду собі. Я дуже зголодніла.
Така відповідь просто шокувала чоловіка. Він був готовий до вмовлянь, жалощів, «стукоту до здорового глузду» від свідка його невдалих спроб звести рахунки з життям, але такого Юрій не чекав.
- Та стій же. Якого ж тоді чорта ти мене переслідуєш? – він хотів був підійти ближче, але враз його здолала дивна слабкість. Юрій від несподіванки аж заплющив очі і раптом…знову опинився на краю прірви. Його руки були так само широко розведені в сторони, сонце уже ховалося за обрій, а вітер тепер дув саме так, як йому хотілось кілька хвилин назад – в спину. Він подивився вниз – пустий провулок почало затягувати темрявою, навіть незнайомця, що заважав самовбивцеві, ніде не було видно. Юрій від несподіванки відшатнувся від краю і не втримався на ногах. А у вухах лунав дивний і зловіщий шепіт: «Стрибай, стрибай, стрибай».
* * *
Юрій палив третю цигарку підряд. Йому дуже не хотілося, щоб хтось із домашніх запідозрив у нього цю негативну звичку, яку він пообіцяв покинути кілька місяців назад. Хоча обдурити матір було досить важко – Юрій ніколи не вмів їй брехати. Зупинившись за три будинки від дому, чоловік активно віддавався цій невдячній справі, насолоджуючись кожною миттю. Навколо не було ні душі і це додавало йому сміливості – жодна говірка сусідка не донесе до матері неприємну новину.
Відпрацювавши лише одну зміну, уважний батько і люблячий син повертався додому з подарунками: діточкам придбав кілограм шоколадних цукерок і дві недорогі іграшки, а матері – нову сумку для походів до магазину. Премію в цьому місяці видали без затримок.
Уже вечоріло і сонце сідало за обрій. Зажувавши неприємний запах із рота жменею жуйок, Юрій поспішив до сім'ї.
