«В хаті повно людей,
А ще дзвін,
Тужний дзвін
В почорнілім селі...»
Михайло МИХАЙЛЮК
Страшним-престрашним невидимим птахом покотилася понад Верхнянкою луна дзвону, розпростерла свої крила, зависла в повітрі лихою, несподіваною вісткою про смерть, застрягала в кожну душу, ревіла в кожному серці, ворушила, стогнала, вила-тужила...
– Три стихи – чоловікові дзвонить! Ба ци хто?.. – хрестились, стривожені дзвоном
люди.
– Гей, Варва’, кому дзвонить? – донісся з-поза потока голос.
– Не відаю Марі’, ади, іде старий Лева, може, знає...
– Кому звонить, ’уйку?
– Хоч не питайте, Григорія Бережняка заттяв на жоці* Іван Бурсук!
– Йой, боже мій! – зойкнула жінка.
– Ану заніміте! – гиркнула Варвара на дітей, які,, граючись у «дзвона», співали,
хитаючись з однієї ноги на іншу:
«Бом, бом, тірі-бом,
добре буде нам обом.
Бом, бом, тірі-бом,
буде ріпи з часником...»
– Айбо і Гриць уже пря де тот** унадився за молодицями...
– Розкурваривса легінь, як той кокошелик,*** – додала Варвара.
– Ге, коби сука не здоймала хвоста... – сплюнув старий і поплентався додому.
* * *
Юрбами сходився народ до Бережняків, де серед подвір’я, на вереті, з закривавленим обличчям лежав Григорій. Над мертвим тілом сина голосила, ламаючи руки, Одотя. Кілька разів відливали її водою, та лиш приходила до тями, починала знову:
– Йо-о-ой, си-и-инку дороги-и-й!.. Йо-о-ой, дитино-о-о мила-а-а!.. Йо-о-ой, радосте-
е-е мамина-а-а!
– Легінь, як стяг, та, ади, до чого дійшов! – сказав хтось з юрби.
– Баба – чорт! – додав хтось інший.
– Йо-о-ой, до чого-о-о тя довела-а-а курва-а-а!.. Збавила-а-а тя віку-у-у!.. Йо-о-о-ой,
косице-е-е мамчіна-а-а!..
– Треба би занести тіло до хати, бо не буде ночувати серед подвір’я, – сказала
котрась з жінок.
– Лишіть ще трішки, хай виплаче своє горе, стане їй легше на душі! – відповіла інша.
– Уже їй легше на душі не буде вечі****! – додав один з мужчин.
– Ой-о-ой, подивися-а-а хо-о-оть на Андрі’ка-а-а, аж на мене-е-е не хо-о-оч! Ой, бо
любив’є-с го-о-о дуже-е-е, – тисла до себе голівку п’ятирічного Андрійка, який мов те перелякане пташення, дивився на брата, мало розуміючи з того, що трапилось. – Йо-о-ой, як єс ся закори-и-ив!
– Іде Бережняк!.. Бережняк іде!.. Іде Олекса!.. – рознісся шепіт посеред людей, які
розступалися звільняючи батькові дорогу до мертвого сина.
– Но, як, синку... погодував єс ся бабиної гузиці?!.. – сердито сплюнув Олекса і
подався поза хлів.
– Ні слизу не пустив!
– Гейби із заліза чоловік!
– Камінь, а не серце має! – перешіптувались люди.
* * *
Не небі сумно мерехтіли вечорові зорі, в діброві почувся крик нічного птаха, а за хлівом Олекса Бережняк, порвавши на собі сорочку, по-жижому скиглив, як той вовк поранений. Скгилив і бився головою об стіну:
– Що ти мені накоїв синку?!.. Ой, що ти мені накоїв?..
........................................................................................................
* Жок – танці.
** Пря де тот – (рум.) занадто.
*** Кокошелик – (рум.) півник.
****Вечі – (рум.) ніколи.
