Гарячий пісок був уже всюди – за нагрудником, в чоботях, в роті, між пальцями. Вітер, котрий не зникав уже декілька днів, ніс все більше й більше проклятого піску. Можливо, саме так виглядає пекло?
***
- Джоне, підготуй хлопців! Зараз починаємо!
Джонатан Галлард вийняв із піхов меча, стиснув рукоять міцніше і поглянув на свою групу новобранців.
- Що ж, хлоп’ята, ви прибули на війну! Сподіваюся, вдома вас не чекають.
Це вже четвертий місяць минув для Джона, відколи він у Едессі. Разів двадцять він вже повинен був загинути, але дивним чином все ще залишався живим і здоровим. Мабуть, саме за це командир гарнізону призначив Галларда десятником. Робота була неважка, якщо порівняти з іншими можливими варіантами. Проте у всіх інших варіантах був набагато менший шанс залишитись лежати в розпеченому піску з сарацинським ножем у животі.
- Ліво… руч! За мною кроком… руш!
Новобранці кривою ламаною шеренгою рушили до головної площі Едесси, на якій зараз ще сотні таких самих, як вони, буде надихати до боротьби за Святу землю сам командир гарнізону.
***
Збір новобранців пройшов, як завжди. Нудно, довго та одноманітно. Джон ледь дочекався моменту, коли можна буде відпустити молодих до казарми, а самому запірнути у напівтемряву таверни і попивати місцеву настоянку з друзякою Пітером.
- То як гадаєш, зберуться-таки вони з духом? Я чув, що у них там якийсь Імад Аль-Дін, великий воїн, об’явився.
- Я думаю, Піте, що даремно ми з тобою підписалися на усе це лайно. Прощення гріхів, служба в ім’я Всевишнього і вдячність Англії. Ба! Лише треба зауважити, що шановні священики не згадали про гниття у піску і відрубані кінцівки…
- Та буде тобі. Це легка війна. Чурбани лиш уміють, що відступати, а нам залишається хіба займати їхні міста. Готфрід скоро й до Єрусалима добереться, от побачиш. А коли візьмемо Єрусалим, то вся ця земля буде належати нам. Та й… Хіба ми могли обирати?
- Церкві.
- Що «церкві»? – здивувався Пітер.
- Вся ця земля належатиме церкві.
- Ой, Джоне, годі тобі. Побачиш, все буде добре. Ну що можуть зробити чурбани з кривими шаблями проти армії важкоозброєних хрестоносців? А взагалі-то… Слухай. Таке діло, - Піт помітно захвилювався і навіть спітнів, - Ми тут недавно в одному з походів схопили сарацина… Як на диво, він говорить англійською. Поганенько, звичайно, я б навіть сказав – жахливо, але все ж можна зрозуміти. Так от, я подумав, що ми могли б… Ти тепер десятник, а мене призначили головним наглядачем льоху, я маю всі ключі… Ми могли б… Ну ти розумієш. Вияснимо, де табір чурбанів, візьмемо кілька твоїх хлопців. Джоне, це ж яка слава нас чекає! Це ж… Такого шансу більше не буде! Його завтра стратять. Джоне, хіба ж це не знак для нас з тобою? Ми можемо удвох стати найвідомішими серед усіх європейців, що бували на Святій землі. Вночі тихенько проберемось і переріжемо там кожного сраного сарацина! Кажуть, там і Зенгі в тому таборі!
- Звідки ти знаєш?
- Ну… Я вже трішки побалакав з в’язнем. Але він поки не сказав, де табір. Ну що? Візьмемо твоїх хлопців, зробимо справу, а потім облаштуємо все так, як потрібно!
- Слухай, це все нічого не варте. Я… Я на таке не піду. Ми просто дозволимо себе убити. Нам залишилось два тижні й зможемо потрапити додому. Коли ми повернемося до Англії, я одружуся, заведу дітей. Заживу нормальним життям. Розповідатиму дітям про те, що ми тут побачили. Я навчу їх. Щоби пам’ятали. Щоб знали.
- Джоне, мабуть, тобі вже годі пити, - усміхнувся Піт.
Галлард хотів відповісти щось дотепне, але не встиг. Усе навколо заметушилося, закрутилося. Стакан з брагою упав на стіл, а Джон і Пітер побігли до виходу. Знадвору долинали крики, гуркіт й іржання коней. Справа, біля північної брами, палали будинки.
- Рятуйтеся! Рятуйтеся! Імад Аль-Дін! Рятуйсь, хто може! – пронеслося понад головами воїнів.
Пітер зблід і зупинився, немов укопаний. Таким наляканим Джон його ще не бачив. Галлард спробував потягнути його за собою, але той мовби приріс до землі. Раптом небо запалало і зверху зі свистом полетіли стріли. У ту ж мить зайнялася таверна, охоплена полум’ям. Джон відчув, як щось тонко хруснуло і побачив, що Пітер падає на землю, а з його грудей стирчить коротка вогняна стріла. Галлард вилаявся і побіг в сторону зброярні. Кілька перевулків подолав без проблем, але перед самими дверима зброярні натрапив на сарацина, що намагався мечем збити з дверей замок. Джон пригнувся, якомога тихіше вийняв меч і рушив до ворога. Навколо нікого не було, що дозволило підібратися майже впритул до сарацина, котрий настільки зосередився на замку, що пропустив навіть момент власної смерті. Швидкий удар і він уже лежить, стікаючи кров’ю, а Джон забігає до зброярні, скориставшись тим, що замок вже був майже зірваний. Галлард швидко пошукав очима те, що потрібно. Щит, кольчуга, шолом. Тепер би якось дістатися до своїх… Вже вибігши назовні, Джон побачив неподалік двері до льоху. Дійсно, він же поряд зі зброярнею. Галлард кілька хвилин повагався, але все ж прийняв рішення. Так, Піт лежав біля таверни…
Як виявилось, ув’язнених було обмаль. Якийсь солдат, що відбував покарання за порушення дисципліни і власне полонений сарацин. Джон підбіг до його камери.
- Пішли зі мною.
Галлард вхопив сарацина за шию і вийшов назовні, прикриваючись ним, немов щитом.
Схоже, основний бій ішов біля північних воріт, оскільки брязкіт зброї та крики доносилися саме звідти. Саме так Джон Галлард, десятник, котрий навіть не знав, де його десятка, пішов помирати на війні, котра, як і всі війни, ламала людей. Пішов помирати, надіючись вижити.
***
- Доповідаю, правителю! Хрестоносці закриті у місті та терплять значні втрати.
- Що ж, їдемо, подивимось, як істинні воїни Аллаха ріжуть невірних псів.
Імад Аль-Дін Зенгі, новообраний правитель об’єднаних сарацинських племен і Великий Воїн Аллаха, як називав себе він сам, на своєму чудовому бойовому коні під’їхав до воріт, біля яких його істинні воїни били невірних. Видовище було якнайсолодше. Шаблі розрізали залізо, стріли дірявили обладунки, а ім’я Аллаха звучало з кожною смертю ворога. Хрестоносці не могли витримати такого потужного натиску. Аль-Дін побачив серед ворожих воїнів одного, котрий підходив з глибини міста, з пом’ятим щитом, вогнем в очах. І з мечем біля горла одного з воїнів Аллаха. Імад Аль-Дін простягнув руку і в ній у ту ж мить з’явився лук та стріла. Великий Воїн Аллаха прицілився, натягнув тятиву.
- Відпусти його, собако! – закричав Аль-Дін.
- Лише якщо ти відпустиш мене. Міняю моє життя на його.
- Хай буде так. Це вчинок, достойний такого невірного пса, яким є ти. Відпусти його і йди.
Тим часом бій біля воріт вже завершився і сарацини полинули в Едессу, грабуючи і викрикаючи ім’я Аллаха. Джона ніхто не зачепив. Галлард обережно пройшов біля Аль-Діна, намагаючись не повертатися до нього спиною і ховаючись за своїм живим щитом. Вже відійшовши на кілька десятків метрів від воріт, Галлард забрав меч від горла сарацина, штовхнув того подалі від себе й побіг. Що було сили. Подалі. Імад Аль-Дін Зенгі, Великий Воїн Аллаха, підняв лук, натягнув тятиву…
Стріла потрапила у спину прямо в центр великого червоного хреста і Джон упав. Сарацини вже хвилями котилися Едессою. Місто впало.
Імад Аль-Дін спішився, підійшов до убитого ним хрестоносця, зняв із його голови шолом. Схоже, десятник. А втікав, немов якийсь шмаркач-хлопчина. Аль-Дін взяв з-за пояса ніж, зробив кілька сильних рухів і підняв догори відрізану голову.
***
Якби хтось у той час підійшов до північних воріт міста Едесса, він побачив би дивну картину. Дув легкий вітерець, на воротах стояли вартові, перемовляючись про дурниці та позіхаючи що кілька хвилин, а перед самими воротами на списі височіла людська голова. Ніщо не нагадувало про недавню велику битву, що тут відбулася. Ніщо не сповіщало про страшні страждання та смерті, що мали тут місце, окрім цієї голови. Вона височіла тут і говорила набагато більше, аніж будь-які слова та розповіді. Вона була тут одна. Як нагадування. Як засторога. На пам’ять про подію.
