Рита вибігла з аудиторії з сяючим обличчям. Ривком витягла з кишені мобільний. Набрала номер коханого. «Швидше б уже слухавку взяв? Чим він там зайнятий?» – нетерпеливилася.
– До побачення, Галино Миколаївно! – Мило посміхаючись, сказала викладачці, що проходила повз неї.
– На все добре! – Відповіла їй жінка, як було видно, дуже поспішаючи.
Дівчина витягла з сумочки пляшку з мінеральною водою. Тільки піднесла до вуст, як біля вуха зазвучав голос її хлопця.
– Сонце, привіт! Вибач, я там трохи зайнятий був.
– Митю, я склала на «відмінно»! Сесія позаду! З універу – одразу до тебе! – Радісно защебетала.
– Вітаю! Чекаю на тебе!
Рита зробила кілька ковтків води. Попрямувала до ліфту. Несподіваний гучний крик, що донісся до дівчини звідкись із кінця коридору, змусив її здригнутися. Вона метнулася туди. «Там сходи… Може, хтось упав. Може, потрібна допомога…», – підганяли її гадки. Але там, де думала когось побачити, не натрапила на жодну людину. Вгледіла, що двері крайньої на поверсі аудиторій напіввідчинені. Підкралася до входу. Зазирнула. Всередині було темно. Добре знаючи, що вмикач знаходиться поряд, зліва, намацала його рукою й клацнула. Ледь не знепритомніла одразу ж, як тільки в аудиторії з’явилося світло. Вронила мобільний. Перші кілька секунд після цього минули для неї в жахливому напівсні. Зробила крок убік. Ще один. Ритин погляд, напружений, пронизливий, поглинула страшна картина. Студентка приклала до вуст долонь. На підлозі лежала її знайома, з рани в грудях витікала кров.
«Інна… Може, жива… А, може… Хто ж її так? І де він?», – роїлися в голові думки, остання ж посилила її переляк у кілька разів. Торкнулася зап’ястя дівчини. Пульсу не було. Рита похолола. «Мобільний!» – дзенькнуло в голові. Полізла до своєї сумочки. Нишпорила, нишпорила… «Забула! Я ж його…», – озирнулася й зблідла. Біля стіни, вже поряд із дверима був чоловік із ножем у руці. Якраз робив черговий крок до виходу. Його очі раптом загорілися звірським полум’ям.
– Ах ти… Чого приперлася? Що загубила тут, га? Тут і залишишся, дурепа! – Загарчав на неї незнайомець.
Кинувся до студентки, яка, розуміючи, що до виходу одразу бігти марно, бо вбивця до нього ближче, ніж вона, помчала вглиб аудиторії. Він, немов скажений пес, понісся навздогін. Дівчина пролетіла поміж двома рядами пюпітрів, обігнула один з них і направилася до дверей. Вискочила з аудиторії, коридором – до сходів, далі – вниз. «Мені б тільки на вулицю! Там же ж люди… То й врятуюся…», – думала собі. Чуючи біг убивці за своєю спиною, мчала так швидко, як ніколи досі. Штовхнула головні двері, але вони не піддалися. Консьєржки ж поблизу не було. Цього Рита й боялася. Добре знала, що та жінка ввечері їх, зазвичай, уже замикає й випускає студентів і викладачів особисто, іноді ж її доводиться чекати. Дівчина жахнулася. Злочинець був зовсім поряд. Ухилилася від нього й понеслася коридором до іншого виходу. Майже не мала надії на те, що там відчинено, але воліла спробувати, використати шанс, хай і досить примарний.
Її легені наповнювалися повітрям із жалібним свистом, груди пронизував біль, але Рита, не зважаючи на це, не вповільнювала свого бігу. «Чому я?! Чому?! Не хочу!» – стогнала, кричала душа переляканої дівчини. Двері, до яких вона мчала, виявилися замкненими. Озирнулася. Чоловік, що за нею гнався, був зовсім близько. З одного боку від неї була просто собі стіна, а з іншого – вхід до підвального приміщення.
На здивування втікачки, там було відчинено. Не могла повірити, що таки переступить через цей поріг. Рита завжди оминала це місце. Різні чутки ходили серед студентів про університетський підвал. Не те, щоб вона ставилася до них серйозно. Але знала точно, що навіть викладачі на її факультеті припускають, що саме там, унизу, зникли дві людини. Безвісти. Спустилися, і ніхто їх після того вже не бачив. Міліція їх розшукувала, навідувалася до корпусу, розпитувала, але марно. А студенти домислювали своє. Але цього вечора, в цю мить роздуми були зайвими. На них не було жодної секунди. Для них не було підстав. Якщо не ввійти в ці двері, кінець відомий наперед: вона помре від ножа свого переслідувача-нелюда. А спуститися до підвалу, пірнути в ту моторошну невідомість, усе ж, значить, дати собі можливість урятуватися.
«Невже я туди таки потраплю?!» – подумала Рита. Помчала вниз по сходах. Там – густа темрява. Дівчина не зупинялася. Мала десь у сумочці ліхтарик. Та воліла лишатися без світла. «Якщо ввімкну його, то цей покидьок бачитиме, де я…», – міркувала. Старалася пересуватися якомога тихіше й, при цьому, швидше. Серце стискалося. Страх душив. Очі потроху звикали до пітьми. Хоча б уже бачила дещо навколо себе. Раптом попереду щось грюкнуло. Рита здригнулася. Їй одразу ж згадалася одна з місцевих студентських легенд, нібито в цьому підвалі мешкає привид чоловіка, який тут загинув, ремонтуючи трубу, коли потрапив під потужний струмінь води й на щось наштрикнувся спиною. Дівчина пильно вдивилася вглиб приміщення, туди, звідки до неї донісся гуркіт. Нічого підозрілого не вгледіла. «Може, щось упало? А чому б? Можливо, тут хтось є? Це могло б мене врятувати. А могло б і… згубити. Залежить від того, хто. Але ж гуркіт могла зчинити кішка, міг і щур… Тут, мабуть, цього «добра» повно…», – розмірковувала, продовжуючи просуватися вперед.
«Де ж той виродок?» – крутилося в її голові. Нервово озиралася на всі боки. Угледіла звалище старих меблів. «Чого це все тут? Мабуть, поряд вихід. Далеко, певно, не тягнули б. Адже ж тяжко! А, може…», – гадала Рита. Пройшла повз і побачила двері. Потягнула за ручку, та відчинити не вдалося. Роздивилася навколо. «Тут, за цим мотлохом, можна сховатися. Перебути до ранку. А тоді вже й виберуся з підвалу…», – новий гуркіт, що донісся до дівчини з глибини приміщення, відволік її від роздумів. – «Можливо… У корпусі тоді вже буде людно. Тільки б… туди… дістатися! Хоч би… не знайшов мене цей… Хоч би ще не замкнули тут мене…».Обережно пролізла поміж столів, стільців та пюпітрів, нагромаджених у кілька рядів, і сіла на підлогу за ними, біля стіни. Поволі, дуже тихо дихала. Попереду була невідомість. Але Рита надіялася. Чекала на ранок. На світло.
