Пролог.
“Радуйся милочка, вот ты и в аду…” (Пауло Коельо – Вероніка вирішує померти). Цікаво, а як там зараз почуває себе та сама “милочка”? Все ж завтра її виповниться 18 років. Повноліття. Дивно якось чути це слово... Якось ліньки зараз про щось думати, а тим більше щось згадувати. Хочеться дивитись вперед, відкривати нові горизонти для себе... “Я відчуваю близьку необхідність внутрішнього оновлення, я дістаю свого маленького друга, створюю нове повідомлення...” (Лісопилка). Та про те я зараз дістав не мобільний телефон і не пишу нове повідомлення, а дістав ноутбук і пробую надрукувати хоча б щось, закарбувати в його пам’яті потік думок... хоча ні, які можуть бути думки? Я не знаю про що думати. Просто... Складно. Скоро я поїду в Карпати, а потім в Рибаківку (Одеса). Я багато разів намагався уявити як це буде виглядати. Кожен раз по інакшому. Були випадки, коли дещо повторювалось, але з іншими елементами, людьми, середовищем. “ЦЕ” – означає зустріч. Як я з нею зустрінусь. З тією дівчиною, яку я буду кохати. А Ви знаєте, що головне в коханні? Я знаю. Принаймні мені так здається. Одне слово. На що здатні слова? Мабуть все ж такі, як я і обіцяв в попередній частині я більше не буду згадувати про... Ні, таки не буду. Хіба з мене не достатньо? Навіщо я це пишу. Можливо мої казки стали популярними серед студентської молоді? Чи мені просто хочеться вилити дещо на “папір”, на “клавіатуру”. Я не пишу від руки. Листи чи ще щось... намагаюся друкувати. В мене надто поганий почерк, щоб дозволити собі таку розкіш, як писати від руки.
Досить про те, що було написано вище. Краще я спробую розповісти нову історію. Я часто про це думаю. От зараз і подивимося що з того вийде... Отже...
Вступ.
...мені зараз 20 років. Це сталося 2 роки тому. Тоді я закінчував 1-й курс. Точніше я його закінчив. Шкода звичайно, що тоді я допустив одну помилку і не мав стипендії, хоча і вчився достатньо добре. Я приїхав 21 липня до Львова. Я їздив на море, трохи відпочити від цілого року навчання. Свого першого року навчання в університеті і на той час вже в Національному Університеті, третьому у Львові. Того дня було сонячно, погода була надзвичайно гарна, якраз десь приблизно середина літа. Так як наша група інформаційні технології проектування, а скорочено ІТП була першою групою у всьому університеті і єдиною, в силу деяких обставин, мені звичайно дуже кортіло, після закінчення 1-го курсу, побачити наших наступників, тобто людей які поступлять після нас на цю спеціальність. Отже приїхавши 21 липня до Львова, я звичайно відпочив, але склалося не зовсім так, як я хотів. А точніше зовсім не так як хотілося б. Поїхавши на море я розраховував знайти там дівчину і жити... класно. Але, хоч я там і відпочив, мені не вдалося втілити в життя мої плани. Погода стояла сонячна і неприродно гаряча. Прокинувшись зранку десь годині о восьмій, я ще хотів поспати, але, як завжди, я встав і пішов у ванну, вмитись і почистити зуби, перед тим звичайно ж не забувши включити комп’ютер. Потім вдівся і пішов на кухню, попити води і заглянути в холодильник. Між іншим, я краєм ока глянув на термометр на вікні. На сонці було приблизно 20 градусів по Цельсію. Я подумав що сьогодні буде дуже гарячий день. Пройшовшись назад до кімнати я ввів пароль і побачив до болі знайому заставку на “робочому столі”, яку не міняв вже дуже давно. Я подумав: “Треба поміняти ту надокучливу заставку...” Залізши в Інтернет, щоб подивитись електронну пошту, я побачив, що прийшло пару листів. “Знову та ідіотська реклама, дістали вже”. Я одразу їх стер і включив музику на повний голос. Хоч це я собі міг дозволити. Так як мамуся поїхала підлікувати суглоби в якийсь нікчемний санаторій, а бабця лягла у військовий госпіталь. Я врубав Тартака на повний звук і відкинувшись на спинку крісла почав переглядати сьогоднішні лоти на електронному аукціоні. “Треба продати ті набридливі мережеві...” Звичайно “бізнес” потрохи ішов. Я закуповував товар вже партіями, точніше один лот, який вміщає цілу партію різних товарів, а потім то продавав, або по оголошенню в газеті, або через друзів і знайомих. Я знайшов декілька цікавих пропозицій і перевірив свій баланс на рахунку в Приватбанку. Потім подивившись в бік і побачивши цілу стопку РСМСІАйних мережевих карток невільно посміхнувся. “А все ж таки це була не така вже і погана ідея...” Згадавши що в холодильнику десь внизу повинна бути банка “Бірміксу” я знову пішов на кухню. Як все ж таки добре коли вдома ти сам і нічого нікому не треба пояснювати і казати... Я порившись в холодильнику, нарешті знайшов у верхній морозильній камері банку пива, пішов до кімнати. Розкривши нову пачку “Вінстон Лайт” я закурив. Люблю покурити з самого ранку. Було дуже жарко, парило. З самого ранку. Я глянув на правий нижній кут екрану монітора на якому світився надпис: “21.07.2005 8:22:13”. Я подумав що скоро треба їхати в університет і струсив попіл в спеціальну баночку, з якої потім збирав його у велику літрову, щоб здати в аптеці. Я сидів на стільчику, спершись на спинку, курив, лазив по сторінках аукціону, слухав музон... мені було добре. Коли мені це набридло я виключив Інтернет і пішов на кухню щоби щось перекусити. Я не люблю їсти зрання. Тільки так дещо перекусити, можливо якісь бутерброди з чаєм, чи підсмажити яєчню... Раптом задзвонив телефон. Взявши трубку на іншому кінці радісний голос мені повідомив:
- Ти знаєш котра година?
- Еее....
- ВЖЕ 8.30, а ти ще вдома!!!!
- Я теж тебе радий чути.
- Кидай свій комп і виїжджай в універ, зустрінемся під шостим корпусом.
- Ааа.....
- Біп...біп....біп...
“От гівнюк, кинув трубку. Може з мобільного звонив...”, - подумав я, докурюючи сигарету і пішов на кухню, щоб зробити бутерброди з чаєм. Поснідавши я пішов на своє “робоче місце”, як раптом знову задзвонив телефон.
- Ало
- Доброго ранку. Я дзвоню по оголошенню. Ви продаєте мережеві картки до ноутбуків?
- Так. Я вас слухаю.
- Скільки штук ви маєте і по скільки хочете?
- Я маю 21 штуку, але вони без шнурів, тільки картки. По 20 умовних одиниць за штуку.
- Якщо вони в робочому стані я би в вас купив усі, але мені треба їх перевірити. Чи можна сьогодні до вас заїхати, щоб подивитись на них?
- Так звичайно, але давайте десь після четвертої години.
- Добре тоді я до вас передзвоню і ми домовимось.
- Чудово. Чекаю на ваш дзвінок.
“Блін, от класно день починається. Нарешті ті мережки спихну, а то лежать вже місяць, а вдалося продати лише 3 штуки...” Я закрив вікно і узявши все, що мені було потрібно, виключив комп’ютер і вийшов з квартири. “ Натягнувши темні окуляри на очі я ішов нешвидким кроком в сторону торгового центру “Іскра”. Побачивши до болю знайомий номер 83 я сів у пижик. Людей було небагато. Студенти в цей час року не вчаться, а на роботу люди їхали іншими маршрутками. Я їхав в університет. Я думав про те, що сьогодні щось має змінитися в моєму житті. Щось має статись дуже незвичайне. Щось таке, що я запам’ятаю на все життя. Того дня все саме так і сталося. По дорозі в пижик зайшов якийсь бомж і трохи зіпсував мені настрій. Але що це? Сьогодні дуже важливий день в моєму житті (?) і якийсь пройдисвіт буде міні псувати настрій? Ні! Звичайно таке не могло статись. Я швидко забув про бомжа і про всіх людей навколо, занурившись у власні думки і спогади... про імена, слова та людей, які колись для мене були такі близькі... “От блін!”.
“Не блін, а млинець”, – згадалися мені слова одного знайомого...
- Зупиніться! Зупиніться!
- Треба раніше попереджати!
- Дякую
“Чорт забирай, ледве свою зупинку не прогавив! Млинець! Так би довелося лізти аж від Сахарова!”. Вийшовши, як звичайно біля “Карпатбуду”, я попрямував в сторону Лісотеху. Ішовши я знову закурив і забувши про всяких там людей і імен типу... НІ! Забув вже! За 10 хвилин повільної ходи я нарешті добрався навпростець до 6-го корпусу, під яким вже зібралася не аби-яка купа народу. Класно! Як добре було дивитись на тих абітурієнтів, які зараз, буквально за пару хвилин будуть здавати вступні іспити. На годиннику було 8.56 коли я дійшов до гуртожитків. Ще здалека я побачив майже усю нашу групу: діджей романтик Олександр, Кабан Вадік, Марйола, Пані Староста Юлька чи просто Юля чи ба навіть Люлька, Михась і Дімон. Ірочка звичайно ж не змогла прийти... Я навіть і не сумнівався. “Бистренько, однако, же я доехал...” Підійшовши до всіх я привітався і обійняв Юлічку. Я її не бачив більше місяця і нарешті ми зустрілись. Також я обійняв Мар’яну і почав розпитувати за наших абітурієнтів, заради яких ми тут зібралися. Одногрупники розповіли, що наші “ітепешники” вже пішли на іспит, але вони до них не підходили, бо самі майже щойно пришли.
- І які плани на найближчі пару годин? – прозвучало моє запитання.
- Та от думаємо на годинку, хвилин на сорок завалитися в общагу до Кабана, - сказав Саня.
- Я не хочу іти в общагу, - якось дуже схвильовано відповіла Юлька.
- Дійсно. Може десь тут на лавочках повтикаємо, поки вони будуть паритись, - сказав я, а сам згадав, як воно було в мене та усміхнувся.
Юлька дійсно не хотіла іти в гуртожиток, так як погода була просто супер. Ми дружньою компанією попрямували в сторону лавочок біля гуртожитку №3.
Година часу пройшла непомітно, ми сиділи і балакали про щось... про свої справи, розповідали хто як провів літо і ділилися спогадами та думками. Мені натерпілося, так кортіло побачити тих людей, для яких ми будемо старшими братами та сестрами, навіть якщо вони про це ще й не здогадуються. Потроху, помаленьку з 6-го корпусу, де здавали державні вступні іспити вже в Національний Лісотехнічний Університет України, а не УкрДЛТУ, почали виходити люди. Все більше і більше... Я подивившись на годинник, оголосив усім, що треба підтягуватись під корпус і витягати табличку. Вадік сказав, що табличку він залишив в гуртожитку і зараз збігає за нею, а всі решта неквапливо, так наче всі були сонні, пішли в сторону будівлі, яка передвіщала дещо нове... Коли ми дійшли до корпусу, там уже зібралося немало абітурієнтів з батьками, сестрами, братами, вуйками, тітками, собаками, курили траву.... ой ні, вибачайте, травки не було... Всі стояли і розповідали як пройшов їх останній, тобто другий іспит з української мови. Результати звичайно ж мали оголосити на наступний день десь годині о десятій. За якийсь час прибіг Вадік із звичайною табличкою з картону в руках на якій гордо можна було розібрати надпис: “Інформаційні технології проектування”, а також була намальована стрілка вниз. Ось так ми всі вирішили познайомитись з нашими наступниками... а люди все виходили і виходили, деякі раділи, що вони класно написали (чи то пак списали) деякі питання, деякі були сумні, бо знали що їм мало що світить. Ми також раділи. А чого ж нам не радіти? Був класний день, принаймні для мене він почався дуже пришпильно, ми вже були другим курсом, перший рік студентського життя ми пройшли і пройшли його досить успішно. До нас почали підходити ті люди що поступали на спеціальність ІТП і питатись чого в Кабана в руках така табличка і чого ми їх закликаємо. Перша в розмову вступила наша староста Юлічка. Вона почала пояснювати про те, що ми єдина група в університеті на цій спеціальності і як нам хочеться познайомитись з тими людьми що також будуть вчитись в нас, але на 1-му курсі і т.п. і т.д. Хіба про ТДешників вона не встигла розповісти. Потім розмову почали підтримувати усі наші і я в тому числі. Виявилось, що першими до нас підійшли двоє хлопців, які приїхали до нас десь з Івано-Франківської області. Першого звали Ігор: невисокого зросту, завжди “на пришпилі” з коротким, але помітним волоссям невизначеного кольору... мені навіть здалося, що він був обкурений... Другого звали Орест: повна протилежність першого – високий, патлатий, флегматичний на стільки, що навіть коли його спитали ім’я, він зміг відповісти тільки через пару хвилин. “От якийсь тормоз! Подивимось як він буде співати в Бойчихи” – радісно подумав я, а біля нас потроху вже почав збиратись натовп. Приходило все більше і більше людей. Настільки багато, що ми вже не встигали пояснювати і обговорювати причину такого збору людей. Коли кількість людей почала “зашкалювати” я вирішив непомітно зникнути. Я потихеньку відокремився від натовпу, відійшов в сторону і закурив. АЖ ТУТ, САМЕ В ЦЕЙ МОМЕНТ – ЦЕ СТАЛОСЯ! Я якось неакуратно і різко повернув голову в сторону вже майже пустого 6го корпусу і побачив її... Я стояв наче зкам’янілий і не знав що мені робити. Тримаючи сигарету на “півдороги” до рота я просто стояв і дивився на неї. Мені здавалося, що я побачив якусь фотомодель, яка сама того не знаючи, завітала до нас у гості в університет. Вона плавною ходою з посмішкою на вустах вийшла з університету і так само неквапливо і лагідно, поправивши волосся, направилась в мою сторону. До такого повороту подій я не був готовий однозначно. Що там мої мережки, які вже місяць пилилися десь в кутку кімнати... як можна зрівнювати такі речі. Я відвернувся від неї в той момент, коли сигарета обпекла мені пальці. Я тихенько, майже подумки матюкнувся і викинувши фільтр, хотів пройти вперед, але наткнувся на неї. Я стояв з відкритим ротом дивлячись їй в очі.... ну брешу вже не так, але це майже так і виглядало:
- Привітик!
- Привіт...
- Ти з цього університету?
- ...еее ... так..
- Що це тут у вас за толпа народу з табличкою?
Я трохи взяв себе в руки і почав розповідати історію.
- аааа... ну це ....еее ...справа в тому, що ми єдина група ІТП........
- Мене звуть Христя.
- Денис.
- Дуже приємно.
- Взаємно.
- Значить ви так турбуєтесь за своїх наступників?
- Просто нам в свій час ніхто нічого не розповідав, не показував і не зустрічав. А ми дуже хотіли з вами усіма познайомитись, все ж ми вам будемо допомагати і по навчанню і...
- ... і відпочивати
Ми двоє розсміялись.
- Ну ти?
- Що я?
- Як думаєш поступила?
- Важко сказати наперед, але думаю, що так. Я розв’язала достатньо завдань, і з математики, і з української мови. Недарма ж ходила до репетитора цілих 4 місяці.
- До якого репетитора?
- З української мови. Така жіночка з університету, класна така, з нею було дуже цікаво займатися. Ми як приходили до неї додому, сідало навколо столу десь так людей з 5-6 і розв’язували тести... правда під кінець мене вже то так діставало, що я навіть не могла нічого думати, ледве додому доїжджала.
- Часом не Оксана Євгенівна її звати?
- Так! А ти звідки її знаєш, невже до неї також ходив?
- Точно! Правда я в неї просидів десь біля півроку. Але на час іспиту я багато чого нового навчився...
- Вау!!! Класно!
- Хоча вона в нас так і не вела нічого, але пришпильна жіночка! А на математику ти також ходила до репетитора?
- Ні. В мене є знайомий, який добре знає математику. Він мене готував до вступу.
Я ніколи такого раніше не робив просто так від ліхтаря, але щось тоді мене дуже заділо. Таке бувало раніше, коли я познайомився з... Мар’яною, але то інша історія.... Все ж є повід.
- Може ми так тихенько по-англійськи зникнемо звідси? Сходимо на пиво. Відмітимо зустріч. Пити хочеться жахливо, помираю!
- Ну по-ідеї я зараз нічим не зайнята, екзамен здала...
- Це можна розцінювати як “Так”?
- Пішли!
І вона Вхопила мене за руку і повела в бік “Леопіолісу”. Ми тихенько злиняли, по дорозі говорячи про університет, про навчання, я їй розповідав про викладачів, як і що в нас заведено... і т.д. Про “ітпешників” і про “тедешників”, про Бойчиху ти Карліта... про нашого всіма улюбленого куратора Рудого, якого ми бачили всього декілька разів за весь навчальний рік, та завжди серйозного професора Соколовського... Ми вже дійшли до “Шпори”, але на щастя мені, там усі місця були зайняті і я запропонував перейтися до “за двадцять восьма”, тобто кафе “Сім сорок”, в якому я завжди полюбляв сидіти. “Я не вірю в це!!! Я! Я, я, саме я зараз іду по дорозі під руку з до біса класною дівчиною, балакаючи про те, про се...”, - подумав я, доходячи до кафе. Ми зайшли в середину і “О, диво!”, невже мій улюблений столик вільний?!! “Я полюбляю тут сидіти, бо тут затишно і музика і відносно дешево, не те що в Шпорі”, - мій секрет був розкритий. Ми сіли за столик і замовили два пива та чіпси. Я взяв одне із своїх улюблених: “Славутич ВАЙС”, а Христя – “Бадвайзер”. “Добре що я з собою захватив п’ятдесяту”, - пролунали в голові думки. Ми сиділи пили пиво, сміялися з розказаних одне одному анекдотів, розповідали детальніше одне про одного... аж раптом вона запитала:
- Денис, а в тебе є дівчина?
- Ууууу... ні. На даний момент нема. А в тебе?
- Чи в мене є дівчина?
Ми розсміялись.
- Я маю на увазі чи є в тебе хлопець?
- Так є. Якщо його так можна назвати. За останні декілька місяців я якось забула, що означає таке слово, як “дискотека” та різні там “тусовки” і тому подібне. Вчилась, готувалась до сьогоднішнього дня. Хоча я і так не дуже люблю дискотеки...
- Знаєш, - я трохи затягнув паузу, щоб її зацікавити, - вступні іспити то все дуже просто, майже як біном Ньютона та термодинаміка. Я би ще раз їх здав, поступити до нас насправді не так складно, а от вчитись тут дійсно важко.
- Ну ти зараза мала! Ти ще з мене знущаєшся!
- Та ні серйозно, - сказав я серйозним тоном, і – ані крапельки, - вже якось веселіше.
Ми вже вкотре розсміялися. Ми допили пиво, дожували чіпси, я розплатився і ми пішли знову в сторону університету. Коли ми підійшли до гуртожитків, можна було побачити, що наші усі ще досі стоять біля 5-ти поверхової будівлі, що носила горду назву в народі: “Третя общага”. Я подумав: “Вже минула майже година, цікаво, що вони ще тут роблять?”. Ще здалека мене помітив Вадік і я почув як він кричить що я “главний комп’ютерщик”. Ось така слава ходить про мене... Ми підійшли до решти і почали знайомитись. Через 15 хв. більшість тут зібраних людей вирішило піти в “7.40”, але Христина вибачилась і сказала, що має їхати додому. Я визвався її провести до маршрутки. Ми попрощалися з усіма, а я домовився з Вадіком, Сашком, Юлькою і Мар’яною, коли і де ми зустрінемось на наступний день. Ми з Христиною пішли в сторону “Карпатбуду”. Ідучи ми ще продовжували сміятись та жартувати на будь-які теми. Мене звичайно трохи навантажувало те, що вона має хлопаку, але розпитувати я не став. “Якось воно буде, а як не буде то все одно якось буде...” (Кайдани для Олігархів). Я не показував з вигляду того, що я практично по вуха в неї закохався з першого погляду. Це була саме така дівчина, яку я собі уявляв протягом досить тривалого часу, як по зовнішності, так і по характеру. Я провів її і посадив на трамвай. Вона помахала мені ручкою і пустила повітряний поцілунок. Цікаво про що вона думала... Стоячи на зупинці я, звичайно ж, не забув спитати її телефончик. Ми обмінялися номерами. Вона дала мені свій мобільний і домашній. Провівши трамвай довгим поглядом, я поплентався через дорогу, чекати на вісімдесят третій пижик... Доїхав додому я без пригод. Півгодини дороги промайнули наче декілька хвилин. Я думав про Христинку. Зайшовши до своєї кімнати, в першу чергу я включив комп’ютер і відкрив вікно. Потім сів і закурив. Аж раптом задзвонив телефон:
- Алло
- Дєня?! Здоров! Ну ти даєш! Вже одразу замолодив якусь кобіту з ітепешниць. Та ще й яку!
- Аж сам не сподівався…!
- Ну розкажи як там! Де ви ходили, що робили і про що говорили.
- Саня, ... не пудри мені голову. В неї є хлоп! Чорти б його забрали! Але все ж було пришпильно. Я тобі якось іншим разом розповім, просто зараз змучений. Спека мене вбиває. І пиво закінчилось. Доведеться шкутильгати в магазин...
- Добренько. Подзвони мені ввечері.
- ОКей. Давай.
- Давай
Не встиг я покласти слухавку, як телефон задзвонив знову. “Аллах Акбар! Дістали! Тільки до хати прийшов!”.
- Алло.
- Добрий день. Я вам сьогодні дзвонив зранку на рахунок мережок пісіемціайних.
- Так я вже вдома. Можете під’їжджати.
- Кажіть адресу. Я записую.
- Вул.. ..............., приблизно знаєте де це?
- Так. Я знайду. Я буду десь за годину.
- Добре. Чекатиму на вас.
Посидівши годину порізавшись в “Кантру”, я почув дзвінок у двері та те як загавкав пес у сусідів.
За 30 хв. ми з Клієнтом перепробували на роботоздатність усі мережеві і я отримав 420 “вічнозелених папірців” на руки. Ще за якихось 30 хвилин я збігав у банк і поклав їх на рахунок.
“Йоханий Бабай! Який класний сьогодні був день, хоч він ще і не скінчився. Треба купити блок “Вінстона”, а то вже остання пачка залишилась...”, - подумав я докурюючи чергову сигарету.
Була вже десь година восьма. Я був змучений та щасливий. Коли я останній раз відчував те що відчував в той день... “Джинс – все й одразу”, - згадався мені лозунг з реклами. Я заліз в Інтернет і просидів там аж до 1 години ночі, шукав новий товар на аукціоні. За попередній раз я заробив чистих 340 американських президентів на самих мережках. Та ще в мене були заощадження... Вигравши черговий лот з 10 вінчестерів 40-гігних до ноутбука, я вирішив, що це зовсім непоганий бізнес... Посміхнувшись сам до себе, подумав, що завтра треба буде оплатити виграний лот, а ще здалося би виспатись, а то сьогодні рано встав...
22 липня 10 година рівно. Я прокинувся від якогось шарудіння за дверима. Я подумав що то мені щось наснилося і вирішив ще трохи подрімати. Я не відкривав очей і не дивився на годинник. Хотілося пити. “Ніби вчора не пив спиртного, щоб мене так сушило зранку”, - подумав я. Шарудіння вже ставало чути сильніше. Я ж ніби сам вдома. Що це таке. Я не витримав і сів на ліжку. За дверима почулося чергове: ”Хрррхррр”. Тоді я підійшов до дверей і привідкрив їх. Шарудіння долинало з кухні. Я акуратно пройшов коридором до кухні, вибираючи місце куди можна було поставити ногу, щоб іще часом не заскрипів старий паркет. На кухні мені усе стало зрозуміло. Холодильник трохи відійшов від стіни і пронизливо гудів. Я лайнувся, традиційно попив води і подивився на термометр. Температура залишалася сталою: 22 градуси по Цельсію. Непогано було би купити кондиціонер... Я пішов до ванної, вмився і помив зубки. Потім вдягнувся і хотів сісти за комп’ютер, але помітив, що він не включений. Я сам собі здивувався, чому не включив його одразу як встав. “Дивно... то все той клятий холодильник!” На годиннику було 10:17. Я включив комп і поки він вантажився – відкрив велике вікно. На мобільному мигало нове повідомлення. Воно було такого змісту: “Привіт синок. Як ти там один. Скучаєш? Лікар каже, що мені треба ще трохи полікуватися. Купи собі бульби, вона по 1.4 грн. за кілограм, а ще 2 кг помідорів. Я знаю, що ти не помреш з голоду. Тільки не їси ту “Мівіну”, вона шкодить здоров’ю. Цілую.” До мене в голову завітали неприємні думки: “...знову доведеться лізти на базар.” Я ввів пароль і почав під’єднуватися до Інтернету. Поки комп’ютер “конектився”, я знову сходив на кухню і подивившись в холодильник, зрозумів, що одною бульбою і помідорами тут не обійдешся. В холодильнику можна було знайти наступний перелік продуктів харчування:
- Пиво “Бірмікс лимон”, 2 банки;
- Пиво “1715”, 1 пляшка;
- Вино “Монастирська ізба”, 1 пляшка;
- Консерва “Шпроти”, 1 шт;
- Батон “Синівський”, 0,62 шт;
- Масло “Селянське”, 0,5 шт.
- Суп швидкого приготування “Мівіна”, 5 шт.
Мати таки має рацію, на одній “Мівіні” і консервах – далеко не заїдеш. Я взяв пляшку “1715” і пішов до своєї кімнати. Перевіряючи електронну пошту я помітив цікаве повідомлення. Писав продавець на рахунок 10 вінтів до ноута. Я відписав йому, що сьогодні оплачу даний товар і включив музику. Мене щось потягнуло на якусь музику типу дискотечної. Взагалі то я люблю дискотеки, але не ходжу на них у Львові, так як тут пришиблений народ збирається і знайти собі неприємності на одне місце – як два пальці обісцяти! Зайшовши на сторінку “ПриватБанку”, на екрані я побачив, що на картці маю вже аж 442.54 “убитих овець”! Така новина не могла мене не тішити. Тому я, всівшись по-зручніше, закурив і перерахував 300 долярів на рахунок посередника і замовив оплату товару. Одразу подав оголошення на вінти в газету. Телефон все ще лежав на столі, а спогади про майже пустий холодильник і шлунок били по голові неначе барабани. “Треба піти на базар...”, - подумав я знову. Раптом мобільний почав гудіти і я почув до болю знайому мелодію. Я натиснув на зелену кнопку і голосно сказав: “ТАК!”.
- Привіт!
- Привіт!
Номер був мені невідомий, тому я не знав і навіть приблизно не уявляв хто б це міг бути!
- Ти вже прокинувся?
- Так, а хто це?
- Що не впізнав? Це Іра з триста п’ятої...
- Аааа... привіт жіночка !
- Привіт чоловік! Я хотіла спитати, чи ти ще кудись їдеш чи вже будеш у Львові, просто мені треба одна твоя послуга...
- Ооо... я навіть не знаю... буде видно, а ти хіба у Львові зараз? І що за послуга?
- Ні, я зараз вдома. Ну... – потягнула вона, не знаючи як мені пояснити, - це пов’язано з комп’ютерами.
- Ну я поки, що у Львові, приїжджай – чим зможу, тим допоможу.
- Добренько тоді. Я тобі на тижні передзвоню. Па-па
- Щасливо!
Іра не була моєю жінкою, чи навіть просто дівчиною. Просто так ми розважалися. Коли ми їздили на море в Рибаківку відпочивати, то там була якась акція типу: “Тато, мама, я – спортивна сім’я”... от ми і вирішили створити “сім’ю”. Звичайно ж уявну. Просто нали біса ніби вона моя дружина, а я – її чоловік... а ще... ще в нас було багато дітей Цікаво, чого б то вона подзвонила саме до мене? Та ладно хрін із ним. Я сьогодні маю до холери роботи. Я ще трохи посидів, “подивився у телевізор” (так завжди каже моя бабці, коли я сиджу за комп’ютером), упорядковував свої документи по-роботі і по навчанню, курив і ковтав пиво великими ковтками. Десь годинці об 11 мені зателефонувала сестра, щоб спитати, чи буду я і ті люди, про яких я говорив, працювати в неї. Я відповів, що в кінці липня, я з Вадіком і Зоріком, братом Вадіка, підійду до неї в офіс і ми домовимося. Ще раз подякував і попрощався. Чомусь в мене так завжди буває, що я ще не встигну покласти трубку, як телефон дзвонить знову:
- Привітик, - почув я все той же приємний голос, який радував мене вчора більше ніж годину.
- Привіт!
- Впізнаєш?
- Ну звичайно! Твій чарівний голос мені було б важко не впізнати!
- Ох, ох, ох! Звичайний в мене голос і ніякий не чарівний, але все ж дякую!
- Не виправдовуйся.
- Добре, добре... Ти що зараз робиш?
- Я тільки щойно прокинувся. На базар треба іти, а то холодильник пустий, - а сам подумав: “Навіщо то було казати?”.
- Шкода, а я думала ми кудись сходимо...
- Серйозно?, - “От халепа! Знову ляпнув не подумавши!”... Я можу відкласти усі справи...
- Та ні, краще не треба. Якось іншим разом. Ну щасливо.
- Ні, чекай!
- Біп...біп...біп.
До Бісової матері! Якого мила я таке вліпив? Вона ж сама мені запропонувала кудись сходити. Побачення? Ні! НІ! Яке може бути побачення, якщо в неї є хлопець? А може вона забила на нього, якщо до мене дзвонить? Треба їй передзвонити. Чорт забирай, де ж я поклав її номер? От FUCK! Скільки разів казав собі, що треба купити визначник! Аааа, я ж записав його на мобільному! От я валянок! Зараз, зараз...
- Алло
- Алло, Христина?
- Так
- Це Денис. Вибач. Я щось таке говорив... не те, що треба. На мене трохи пиво подіяло. Я з радістю сходжу з тобою куди захочеш!
- Ні, це ти вибач. Я теж себе повела не добре. Я ніколи перша не запрошую хлопця на побачення... просто...
Ну нічого собі! Вона мене таки запрошує!!! Прикинь DeViL, ото ти вчора підмутив!!
- ??? (Я чекав на її відповідь)
- ... просто я вчора порвала зі своїм хлопцем і не знаю, що тепер робити...
- То куди ти хочеш піти?
- Я залишаю за тобою право вибору!
- Я знаю одне класне місце де ми б могли посидіти
- Чудово! Я думаю краще було б піти туди ввечері. Може давай десь годинку так на дев’яту?
- Давай, але я не знаю твоєї адреси, щоб заїхати за тобою.
- Записуй: вул. Наукова 88/8. Знайдеш?
- Без проблем!
- Я тебе чекатиму!
- Супер! Домовились. Я буду в тебе рівно в 9-й годині.
- Цілую
Я не встиг більше нічого сказати. От такого я теж не очікував, аж ніяк. Я кинув усе і побіг в душ, бо від мене “пахнуло”, майже так само, як від мого колишнього собаки Норда!
Вже через 5 хвилин я відчув значне полегшення. Холодна вода, як не можна краще, підходила до жахливої спеки з самого ранку. Отже я прийняв контрастний душ і всівся знову за комп’ютер. Трохи посидівши, побавившись в якусь іграшку, я заліз у чат. Там була досить класна дівчина з Тернополя. Я з нею познайомився вже досить давно. Мені подобалося з нею спілкуватися. Ані я, ані вона не бачили фотографій одне одного, хоча це без проблем можна було влаштувати. Ми просто спілкувались. Спочатку в чаті, а потім, зазвичай, у старій добрій “тьоті Асі”... Класно було ось так сидіти, нічого не робити, просто спілкуватись, розважатись. Було пиво! Львівське - “1715”, був хороший настрій... я подумав, що було б іще зовсім непогано до повного щастя поїсти чіпсів... Вона розповідала мені як в неї пройшов учорашній день, що вона знову помирилася зі своїм хлопцем. А я розповідав, як познайомився з Христею. Всім було весело. Ми писали анекдоти, одне одному, давали якісь посилання на якісь, Богом забуті, сторінки “всесвітньої павутини” та просто сміялися, сидячи кожен за своїм комп’ютером, розділені відстанню в багато десятків кілометрів. Все би було класно... але... Завжди буває це кляте “але”. Я люблю повторювати цей вислів, бо так воно, в принципі, і є! Але мені захотілося їсти. Я ще трохи поговорив в “Асі” з Оксаною і вирішив попрощатися. Комп’ютер я не вимикав, а кинув в “сплячий режим”, вбрався і захвативши з собою пачку сигарет “Winston”, вийшов з дому. Я не хотів іти на базар. Гроші в мене були, так як я зовсім немало заробляв за допомогою Інтернет-аукціону “eBay”, та ще підробляючи по можливості. До повного щастя ще домовився про працевлаштування до сестри на фірму. А ще ... ще мати, їдучи в санаторій, лишила мені солідну суму грошей на харчування. А так, як я стільки би все-одно не з’їв, гроші я зберігав на пиво та сигарети і ще всяке таке... цікаве. Тому я завчасно, взявши з дому побільше грошей, пішов в наш магазин. Я не пам’ятаю як він називається, здається “Ярко” чи щось таке. Він знаходиться якраз під домом в проході і далеко іти мені не довелося. Там вибрав щось із провіанту, щось таке, чим я би зміг класно пообідати і повечеряти. Я вибрав ковбасу “Домашню” (200 г), “Локшину яєчну”, хліб чорний та батон, ще взяв трохи яєць і ще щось такого типу. Вже точно не пам’ятаю, але це і не суттєво. Прийшовши назад додому, як завжди, всівся за комп’ютер. Це був мій незамінний помічник. З його допомогою я, і вчився, і працював, і заробляв гроші, а ще навіть відпочивав! Я знову заліз в Інтернет і включив ICQ. Я не хотів більше спілкуватись, а включив її – так, на всякий випадок: раптом хтось щось напише. Саме так і сталося. Приблизно з півгодини я “сидів” на сайті www.udaff.com - серед цілої купи якихось паскудних креатівів, частенько можна було знайти дещо дуже цікаве. Я перечитував креатів: “Черно-белая любовь”, як мої думки перебив “крик” ICQ: “О-оо-оу”.
Програма повідомила мене, що даної людини немає в моєму контакт-лісті і на екрані вискочило запитання чи я хочу прийняти дане повідомлення. Я подумав що це мабуть якийсь спам, чи щось такого типу, але до таких речей я звик, а ще була імовірність, що це пише якась дівчина, що взяла мій номер “Асі” на сайті знайомств. Я натиснув “Yes” і на екрані з’явилося повідомлення всього з двох слів: “Перевір пошту”. Я почав передивлятися хто б міг відіслати мені таке повідомлення, але в “інфі” користувача усі поля були позначені лише трьома шістками і ІР адреса користувача не визначалася. Я машинально запустив старий добрий “МєлкоСофт Аутглюк Експрес” і натиснув на кнопку “Доставить почту”. Жирним чорним шрифтом було показано новий лист. Відправник: “666”. Як тільки я отримав лист, одразу антивірусна програма Касперського збісилася в прямому смислі цього слова. Вона почала видавати, що в мене на комп’ютері, у всіх папках, знайдено вірус під назвою: “Devilish.666.Mail”. Щоб це могло означати? Якийсь новий дуже дивний вірус, чи що? Я акуратно зупинився і не роблячи різких рухів мишею, потихеньку повернувся до, все ще відкритого, “Аутглюку”. Перше, на що я звернув особливу увагу, була дата відправки листа: 06.06.666 р. 18.06 хв. Це мене насторожило. Я “наказав” антивірусу по видаляти те все гімно, але він “ввічливо відповів”, що це неможливо і я закрив довбаний Касперський. Я навіть трохи засміявся. Тоді я думав що це якийсь невдалий жарт адміністраторів поштового сервера, але мою усмішку змило наче милом коли я відкрив лист. В тілі листа були лише якісь символи незрозумілої мені мови:
“Contrario Ab praestat ovo magis ad perfido Socrates, mala jacta Buridani pauperes Amor Amicus abyssum Aditum usque invocat Ceterum ad imperator quod maximae regnum esse notam quoniam censeo delendam duo medicabilis Caesar spectaculum nocendi spiritu Carthaginem Deest poenam nemo fides ubi salutant est Alea Cogitations est sed amica mores fiunt intentus veritas non herbis Asinus fuerunt crescunt inter prata Ave morituri discordia te Beati ipsorum est caelorum patitur Concordia parvae res dilabuntur remedii locus quae vitia cce dignum ad respiciat operi suo deus”
Я не знав як той текст перекладався, але в кінці листа була одна фраза: “Today, exactly at 9 PM the Death will come & take your love… P.S. Look behind you!”. Подивитись позаду себе! Я швидко озирнувся. Позаду я не побачив нічого особливого. Я ще декілька разів передивився весь лист від початку і до кінця, намагаючись знайти хоч якісь пояснення, але марно. Мене лиш мучила остання фраза. Подивитись позаду себе. Тепер уже я був на сто відсотків впевнений, що це не холодильник збудив мене сьогодні зранку... Я встав біля столу з комп’ютером, повернувся спиною до нього і почав роздивлятися усе, що міг бачити. Все було наче так само, як і вчора, і позавчора, одним словом: так само, як завжди. Але щось було не так. Я не міг зрозуміти, що, але воно не давало мені спокою. Я зовсім забув про те що я так хотів їсти, про те, що продукти треба покласти в холодильник. Я просто дивився вперед. Десь за 15 хвилин я нарешті зрозумів, що мене так непокоїло. На книжній полиці, з-поміж іншого барахла виділялася одна статуетка. Вона була маленька за розміром і майже не помітна. Я підійшов поближче. Якщо придивитись можна було зрозуміти, кого, чи точніше, що вона зображала. Це була смерть! Я відплигнув назад, зашпортавшись за стільчик і ледве не гепнувся сракою прямо на стіл. Але мені пощастило і я втримав рівновагу. Такий варіант подій мене прийшовся аж ні як не до смаку. В голові крутилися думки: “Хто ці люди, що їм від мене треба? Що це за вірус, що за дивний лист? Хто поставив мені на полицю цю статуетку із зображенням смерті з косою?”. Взагалі я людина психологічно стійка, але в той момент мені потемніло в очах і я ледве не втратив свідомість. “Смерть” своєю косою показувала наче стрілкою вбік. Я придивився і побачив іще одну деталь: на полиці поруч лежав листок формату А4, звернутий на дві частини. Я акуратно взяв і розгорнув послання. На листку були написані ті ж самі загадкові слова що і в електронному варіанті. А нижче було те ж саме речення на англійській, але вже без надпису: “Look behind you!”. Я вже не витримував. Я підірвавшись побіг по коридору і ледве не розтягнувшись на підлозі перед дверима я раптом завмер. Вхідні двері були відкритими. Я точно пам’ятав, що вчора ввечері я закривав двері на нижній засув та верхній замок. Я ще лаявся, що верхній замок погано працює і його тяжко відкривати з іншого боку. Тілом пройшовся мороз. Я поблід. Напевно я сам того не бачив як моє обличчя переливався всіма кольорами веселки і “подумавши” ще трохи, “вирішило” зупинитися на зеленому. Я акуратно відкрив двері і визирнув в коридор. Там усе було як завжди: тихо, нікого нема, хтось на першому поверсі вже встиг увімкнути світло. Я зайшов в квартиру і раптом мене пронизала блискавична думка: “А, що як той, що поставив на полицю статуетку і поклав мені записку, все ще в квартирі?”. Я довго не міг поворухнутися і з такого стану мене вивів холодильник, який зненацька перестав гудіти. Я обережно пройшов по коридору до кухні. Це таке місце де імовірність того, що злочинець буде тут ховатися стрімко прямує до нуля. Я оглядів кухню і взявши з шухляди найбільший ніж, який міг знайти, попрямував у велику кімнату, намагаючись ступати, як це було лише можливо тихіше. Я одним поглядом обвів площу і зрозумів що тут нічого не змінилося. Ніяких слідів перебування тут сторонніх людей я не побачив. Відкривши шафу, подивившись під диваном, за і під столом, я нікого не знайшов. Не забув я заглянути і на балкон, але там теж ніяких ознак сторонніх знайдено не було. Та ж сама процедура пройшла успішно і з рештою кімнат. Нарешті я напружений і виснажений морально і фізично, зайшов у свою кімнату. Статуетка і лист лежали на тих самих місцях, де я їх і лишив. Все це було дуже дивно. Я не міг зрозуміти кому і навіщо це потрібно. Я був наляканий і важко дихав. Нерви почали здавати. Я сів за комп’ютер і ще раз відкрив програму для перегляду пошти. Я помітив, що антивірус вже нічого не видає і вирішив подивитися у звіти. Як виявилося останнім знайденим вірусом був якийсь “троян”, що причепився з якогось сайту пару днів тому і був успішно знищений. Я відкрив ще раз той самий лист і почав міняти його кодування. Мені здавалося, уся справа саме в цьому. Але після невдалих спроб я то покинув і почав шукати в Інтернеті окремі, видерті з тексту фрази. Нарешті мої спроби увінчалися успіхом. На якомусь форумі по окультизму я знайшов фотографії якогось стародавнього манускрипту в збільшеному вигляді. Тоді я почав порівнювати тіло листа і, як виявилося вони співпали! Я не знав що це могло б означати! В спробах знайти відповіді на виниклі запитання, я лише знаходив все нові і нові запитання: “Які мають відношення якісь старовинні обряди та манускрипти по окультизму до мене чи до...” Я не встиг закінчити подумати до кінця, як наче блискавицею пролетіла нова думка: “...Христя. Моє кохання. ...це вона. Це тільки вона. Вона має померти? Сьогодні? Вона ж сама запропонувала зустрітися о 9 годині. Чому усі шестірки. 9 – це перевернута 6... “. Думки плутались і ця плутанина зливалася в одну гігантський гудз, який розривав мені голову. З моменту коли я отримав дивне повідомлення, як мені здалося не пройшло і години. Але на годиннику була вже 14.00...
22 липня 2005 року, 14 година 00 хвилин.
Все раптово зникло. В мене було таке відчуття, що зненацька хтось виключив світло. Але ж на вулиці день. Я не розумів що відбувається. Я знаходився в якійсь дивній кімнаті. Я нічого не бачив бо було темно, як в могилі....
6 червня 666 р. до н.е.
... я почув голос. Той голос був дуже тихий. Він говорив якісь дивні незрозумілі мені слова. Я не знав на якій мові він говорить і де я знаходжусь, як я тут опинився і хто взагалі це все говорить... Почав усвідомлювати, що слова долинали все голосніше і голосніше, почав розбирати деякі слова. Це були ті уривки, що я зміг прочитати в листі... Зненацька все стихло і дуже чітко пролунало:
- Ти хочеш взнати відповіді на запитання?
- Де я, - запитав я.
- Ти на межі
- На якій межі?
- Між життям і смертю.
- Хто ти?
- Я посередник.
- Як я сюди потрапив?
- Це не суттєво.
- А що суттєво?
- Ти знаєш.
- Що це був за лист? І хто приніс в мою квартиру статуетку?
- Лист – це попередження.
- Але ж я не можу його прочитати.
- Тобі треба вчитись.
- Я не розумію!
- Згодом ти все зрозумієш.
- Як до цього всього причетна Христина?
- Вона дуже дорога для нас. Наші вороги хочуть її знищити.
- Для кого “для нас”? Які ще вороги? Чому вона дорога?
- Це не має значення.
- Що мені робити?
- Час ще не настав. Але тобі треба вчитись.
По мірі протікання цього діалогу, темрява почала розсіюватись і “кімната” в якій я знаходився поступово налилася світлом. Дуже м’яким і тьмяним, але вже можна було дещо розрізнити. Я почав вдивлятися в темряву. Я побачив силует “посередника”. Це “щось” навіть віддалено не нагадувало силует людини... Щось жахливе і незрозуміле. Воно говорило зі мною.
- Вчитись чому?
- Ти знаєш.
- Не ЗНАЮ!!! НЕ ЗНАЮ!!!
- Ти знаєш. Тобі просто треба пригадати.
- Я нічого НЕ ЗНАЮ!
- ...
- Що буде сьогодні в дев’ятій години?
- Наші вороги будуть намагатися знищити твоє кохання.
- Христину.
- Ти знаєш
- НІ!!! Я нічого не знаю!!!
- Ти повинен згадати...
Раптово почувся дуже сильний гуркіт такий, наче я стояв біля колії по якій проїжджав потяг, але в сотні разів сильніший. Я думав, що мої вуха не витримають. Потім все попливло і зникло...
22 липня 2005 року, 20 година 00 хвилин.
Я відкрив очі. Декілька секунд намагався збагнути де я знаходжусь. Моє тіло лежало на підлозі в своїй кімнаті. Все було по старому. Підвівся, сів. В голові били барабани. Я не міг згадати, що зі мною трапилося. На вулиці було ще світло, але було зрозуміло, що день підходить до кінця. Ще пару хвилин і я згадав те, що бачив, точніше те, що чув. Було зрозуміло, що я втратив свідомість... Згадав свій діалог з “посередником”. На диво пригадавши все, я вже міг сказати точно які коли були фрази, так ніби вивчив цей діалог напам’ять. Одним поглядом я подивився на полицю, але статуетки “смерті”, там вже не побачив. Був лише листок формату А4 все з тими ж невідомими мені словами...
22 липня 2005 року, 20 година 06 хвилин.
... комп’ютер все ще був включений. Сівши на крісло, порухав мишею і монітор засвітився яскравим синім світлом. Все було як завжди, але в поштовій програмі ніякого листа я не знайшов. Лишився тільки “оригінал”, який лежав в мене на дивані. Навіть в історії повідомлень ICQ, ніякого такого повідомлення від адресата 666 знайдено не було. Мій мозок погано працював. Промайнула думка, що варто піти ванну і вмитися, що і було успішно зроблено декілька разів підряд в крижаній воді. До мене потроху приходила реальність. Холодильник все так же сильно гудів, як і зранку. Глянувши на годинник я із жахом зрозумів, що лишилося менше години.
Присівши на стільці я почав згадувати.
Одного дня, ще задовго до початку літа, мені приснився один дивний сон. Мені снилося, що я познайомився з дуже гарною і класною дівчиною... але в один день прийшло Зло... щось погане, темне і незрозуміле, неосяжне. Сон був дуже розпливчатим, але це відчувалося. В атмосфері було щось недобре. Воно літало над нами... це не відчувалося органами чуття. Це “відчувалося” всім тілом, усією сутністю. Дівчина злякалася і кинулася мені в обійми, очікуючи від мене захисту. Тоді я промовив одне речення... а далі нічого не пам’ятаю... щось сталося і “Зло” відступило. Стало якось все дуже ясно, як в реальності. Запахи, зображення, дотики...
Але я в упор не міг згадати, що тоді уві сні сказав і зробив. А час ішов... На годиннику вже 15 по восьмій! Швидше, швидше! Згадуй. Які слова вилетіли з моїх уст? Яке це було речення? Про що я думав? Щось про квіти... Якісь квіти...Але що “квіти”? Що з ними робити? Фільм... Який фільм? Мій улюблений! Нічна орхідея! Квітка – ОРХІДЕЯ! І що? Аж тут я все згадав...
Мені лишалося зробити тільки так, як мені було сказано. Серце в мене вистрибувало з грудей. З мокрими від поту руками, набрав номер таксі і з тремтячим голосом замовив машину і попросив “щоб якнайшвидше”. За 5 хвилин, одягнувшись, взявши з собою всі гроші які мав в наявності, задзеленчав телефонний дзвінок. Диспетчер повідомила, що таксі вже чекає. Закривши квартиру і забувши про включений комп’ютер, провіант, що потрібно було покласти в холодильник і відкрите вікно, я кулею метнувся вниз. Ліфт в нас в під’їзді чомусь не працював, хоча зранку з ним все було добре.
22 липня 2005 року, 20 година 24 хвилини.
Попросивши таксиста підвести на базар і почекати, він мовчки завів двигун і рушив. В першому ж квітковому кіоску я знайшов орхідею. Продавщиця довго намагалася пояснити, що ця квітка розквітає лише раз на кілька років і то вночі. Але я її не слухав, кинув їй гроші і взявши квітку побіг до машини. В голові проносилося: “А раптом не встигну? Що тоді буде?”. Таксист теж щось говорив, але і його моя свідомість відкидала геть. Думки лізли лише про одне, щоб встигнути врятувати свою кохану. Ту дівчину якої я майже не знав, але яка судилася мені долею. Щоправда в долю я не вірю. На мою думку кожен будує свою долю сам. Але в той момент моя свідомість була ладна повірити і в Чорта і в Пекло і в усе на світі. Я сказав таксисту, що заплачу більше, якщо він буде їхати з максимальною швидкістю. Він придавив педаль газу сильніше. Відчувалося як стікає час. Було зрозуміло, що можу не встигнути. Таксист сказав, що потрібна мені вулиця, знаходиться недалеко і ми будемо там, максимум до за 10 дев’ята. Це мене трохи втішило, але по мірі наближення до зазначеної адреси, я почав розуміти, що щось тут не так. Таксист теж це зрозумів. На годиннику було 21:48. Він раптово зупинив машину і зі словами: “Далі – не повезу. Небезпечний район”, майже насильно змусив мене вилізти, не забувши взяти гроші. Коли вийшов з машини, я побіг шукати потрібну адресу. Бігти заважала квітка, а мої намагання бігти і шукати швидше зводились нанівець. Нарешті будинок і під’їзд був знайдений і ліфт було викликано. На годиннику було 21:57. На диво ліфт був на першому поверсі. Зайшовши у середину я натиснув на кнопку. Дивно, але мені здавалося, що я вже колись тут був. Мені був знайомий цей ліфт і ці кнопки. Я зловив себе на думці, що я не міг знати на якому поверсі живе Христина, але чомусь натиснув саме кнопку з надписом “6”. Двері закрилися і тут я відчув те відчуття, яке переслідувало мене уві сні. Це було таке дивне і неприємне відчуття, наче уся реальність навколо мене почалася затягуватися якоюсь тоненькою матовою плівкою. Мені вже навіть не бачились надписи на стінках ліфта, що їх зробили якісь школярики. Двері відкрилися так-само зненацька, як і на першому поверсі, а ще мені здалося, що ліфт їхав хвилин п’ятнадцять. Вийшов з ліфта, подзвонив в двері, навіть не дивлячись на надпис з номером квартири. Я вже тут колись був, не знаю коли саме, можливо в іншій реальності, або в іншому житті... Христина відкрила двері і на телефоні зазвучала знайома мелодію. Це був будильник. На екрані блимало 21:00.
- Привіти. Я вже майже готова!
Я трохи “проснувся”...
- Не має часу все пояснювати. Але будь-ласка зроби те що я скажу.
Христина відчула тривогу. Побачила моє бліде обличчя, та мабуть почула стукіт мого серця, що вже вистрибувало з грудей.
- Не розумію.... що сталося?
- Хіба ти не відчуваєш цю напруженість?
Повітря було дуже вологе. З кожною секундою можна було помітити електричні розряди. Атмосфера наповнилася якимись дивними звуками... Вона все розуміла і відчувала. Але вона не знала того, що знав я. Я підійшов до неї і зі словами: “Я ТЕБЕ КОХАЮ”, стоячи прямо в загальному коридорі біля ліфта, простягнув їй квітку. Ми двоє трималися за квітку руками...
22 липня 2005 року 21.01 хв.
...але нічого не сталося. Ще півкроку і я вже стою впритул до коханої. Я почав цілувати її. Раптом навколо стало темно, як вночі і орхідея... розквітла. Від неї почали відходити потужні пучки світла. Світло почало розпливатися навколо. Вся напруженість обстановки зненацька зникла. Ми вже не стояли в якомусь гівняному, затоптаному і забутому Богом коридорі дев’ятиповерхового будинку... ми були десь... в астралі.
В астралі немає поняття часу. Час тут тече непомітно і це залежить лише від матерії. В деяких місцях швидко, в деяких – повільно так, як в деяких місцях матерія є грубою, а в інших - тоншою. Ми літали в просторі, ні про що не думаючи і ні чим не переймаючись. Ми кохали одне одного і це було чудове і єдине відчуття, яке ми тоді відчували. Так могло тривати ще довго і довго, але, як я вже казав, завжди є якесь “але”...
22 липня 2005 р., 9.00
...мене розбудило нудне дзеленчання будильнику. Повертівшись ще трохи на ліжку і включивши мобільний, на табло засвітилося: “Hello DeViL” і “UA Kyivstar”... Якийсь дивний сон мені наснився. Потроху піднявшись, я встав і, посидівши трохи на ліжку, включив комп’ютер. В квартирі було тихо. Відкривши штори я попрямував на кухню. Випив води і подивився на термометр. Температура лишалася сталою. Як і вчора ртутний стовпчик не опускався нижче 23 градусів. Обвів пронизливим поглядом холодильник, який стояв собі тихенько і не видавав ані звуку. Пройшовшись по хаті, я відмітив собі, що вхідні двері закриті на замок, як і вчора. Попрямував в ванну, щоб прийняти душ. В мене було дуже дивне відчуття. Мені здавалося, що вчора була дуже важка нічка. Я встав такий наче по мені проїхався трамвай. Холодна вода вдарила в голову, помивши зубки я декілька разів вмився. Це саме те, що мені було потрібно. Потім заліз в ванну і включив душ. Помившись, - виліз, повитирався і вдягнувся. Ще не забув побритися, бо сьогодні ж мав подзвонити Христині... і хтозна, можливо в мене з нею щось вийде. Хоча пригадувався в пам’яті дивний сон, що наснився мені сьогодні. Так наче мною вже був прожитий увесь сьогоднішній день. Зайшовши ще раз на кухню, щоб взяти пиво з холодильника я не помітив ніякого кулька з провіантом. Пройшовши коридором до своєї кімнати і тут не було помічено нічого особливого. Ніяких дивних статуеток, чи листів не було. То був лише сон! Але який реальний! Відкривши пляшку з пивом я сів за комп’ютер і ввів пароль. З динаміків настільних колонок пролунав вітальний звук завантаження системи, а сабвуфер доповнив його тихим хрипом. “Треба виключити той нудний звук!” – вже вкотре пролунало в голові. В правому нижньому кутку екрану, як завжди, синім кольором виблискував годинник, на якому світилося 9:40. Вже по звичці, два рази натиснув піктограму із надписом “Інтернет” і відкрив вікно. Просидівши півгодини на сайті www.udaff.com, почитавши історії Юніка, мене це врешті задовбало і було однозначно вирішено подзвонити Христині. Заспокоєння. За весь час не було ніяких дивних повідомлень по “Асі” чи “і-мейлів”. Також я перевірив свій поточний рахунок і, як і слід було очікувати, там красувалася пристойна сума грошей. Щось робити не хотілося, а тим більше працювати. Ще раз однозначно було вирішено забити на роботу і дуже радісний, мабуть від теплого проміння сонця я почав бавитись в якусь просту забавку. Попереду був, ще майже місяць відпочинку, я познайомився з класною дівчиною і... “Чорт забирай, я ж хотів подзвонити до неї!”, - згадавши попередню думку, одним рухом миші вийшов з інету і набрав телефон Христі. Довго ніхто не брав трубку, але нарешті на іншому кінці дроту почувся заворожуючий мене голос:
- Алло, - з якоюсь частиною тривоги промовила Христина.
- Привіт!
- Привітик!
- Я тебе не розбудив?
- Майже. Я вже збиралася вставати...
- Вибач не хотів тебе збудити.
- Та ні все добре. Кажу ж - уже встаю!
- Що ти сьогодні робиш?
- Нічого! Сьогодні відпочиваю. Не хочу нічого робити... Після вступних екзаменів можна трохи відпочити!
- Було б непогано ..ее...ее..кудись ...еее ... сходити...ее.е.. погуляти. Може на пиво, чи на каву?
- Це запрошення на побачення?, - якось підозріло спитала Христина.
- Так, - відповідь була тихою, але впевненою, так наче боявся що мій задум почує хтось з присутніх в моїй квартирі, але в мене вдома нікого не було.
- В мене є хлопець. Я вже казала..., - і тут її голос затремтів.
- Ееее....
Вона ледве не заплакала. По телефону я почув її схлипування.
- Я бачила як він ішов, тримаючись за руки з моєю найкращою подругою! А потім він вдарив її по задниці і вони зупинилися і почали цілуватися...
- Співчуваю..., - я постарався вкласти весь зміст в це слово, але в глибині душі - втішався!
- Дякую.... ну добре давай тоді зустрінемось на 12 годину біля університету.
- Добренько.
- Ну тоді ...до зустрічі.
- Еххх... до зустрічі.
- Па.
- Па.
Один єдиний конкурент і то сам того не знаючи спростив мені “дорогу” до Христини. От за це йому щира подяка. Навіть на пиво би запросив, якби знав його ..
Час до 12 години пройшов швидко. Навіть не встиг створити гру в “Кантрі”, як нагадування на компі почало нещадно пілікати і на екрані з’явився надпис: “Відривай свою жирну сраку від цього куска заліза, ковтни пива і хутчіш біжи до універу. Якщо ти спізнишся на зустріч з Христею – жопу на Британський прапор порву!”. Звичайно, що це не комп зі мною спілкувався і навіть не мій сусід, вирішивший познущатись. Це все я сам! Після розмови по телефону з Христею, одразу було поставлено нагадування. “Кантру” я виключив, так і не подивившись на вхідну пошту, виключив комп’ютер. Вбрався я пристойно, а тоді пішов на зупинку. Вбратися пристойно, для мене не означає натягнути на себе штани і піджак з краваткою, ні. Просто це значить вдягнути чистий одяг: широкі штани та сорочку зверху. Також в це поняття входить взяти нормально грошей, щоб можна було десь зависнути (або відвиснути ) і не забути покласти в кишеню сорочки пачку “Вінстона” і запальничку. Перед виходом з дому, швиденько було закрите вікно, почищена попільничка, а недопита фляжку пива поставлена в холодильник. Також я не забув перевірити газ та воду. Отже, закрив двері на ключ і направився на зупинку славнозвісного пижика №83. Хоч пижиком він і ніколи не був, але я його так називав. Пижиків в місті взагалі лишилося небагато, - по всюди їздили самі “Мерседеси-Бенци”. Приїхавши до “Карпатбуду”, я знову ледве не проґавив своєї зупинки і вийшов метрів за 100 від неї. Так навіть краще! Сьогодні суха погода і можна спуститися на пряму. Ще якихось 5-8 хвилин і я вже стояв біля “стєкляшкі” і курив улюблений “Вінстон”. Далі все відбувалося за майже стандартною схемою. Підійшла Христина, спізнившись усього на 5 хвилин. Для мене це значило дуже багато. Я дуже люблю пунктуальних людей і дуже не переварюю людей протилежних першим, а ще дуже дратуюсь якщо сам кудись запізнююсь. Але для дівчини запізнитися УСЬОГО на 5 хв. – це було дуже навіть похвально, так як деякі окремі особистості (не буду згадувати імен і “показувати пальцями”) умудрялися запізнюватися на півгодини, а то і того більше... Отже прийшла Христя і ми вирішили, за ініціацією самої Христини, взяти пива і піти сісти в нашому “Парку”. Тааак... “парком” його взагалі-то назвати було важко, а ще й з великої букви – то взагалі неможливо. Це була така місцина, одразу за університетською бібліотекою, де просто росли дерева, трава і чагарники. Там навіть не було якихось елементарних лавочок, тому нам довелося сісти на звичайні звалені дерева, а так як Христя була гарно вдягнута, а я своїх штанів зовсім не шкодував (заради доброї справи, звичайно ж ), я запропонував їй сісти до мене на коліна. Ось ми так і сиділи на протязі 3 годин, які не знати чому, промайнули як 10 хвилин. “То все та клята теорія імовірності”, - подумавши про це, якось машинально згадалася Бойко. (Лариса Федорівна Бойко була доцентом, викладачем вищої математики в мене в універі). Ми сиділи, пили пиво, Христина розповідала про те, як вона зі своїм, тепер уже колишнім хлопцем, сварилися одразу після мого дзвінка. Вони порвали. Хотілося вірити, що раз і назавжди і на моє щастя, так і було. Розповідала, як їй було неприємно. А я сидів як останній баран і слухав її відвертості. Щось мені тоді це нагадувало, але я не хотів думати про те. Потім вона трохи повеселішала. Можливо пиво вдарило їй в голову...
22 липня 2005 р., кільканадцять хвилин тому...
- Що тобі взяти?
- Найміцніше пиво, яке в них є!
- Дайте будь-ласка один “Портер” і “Сімнадцять-п’ятнадцять”, - я ввічливо попросив продавщицю.
- Три шістдесят.
- Візьміть. Дякую.
Я подумав, що мабуть “Портер” дійсно трохи нагадує “Дев’ятку Балтику”, звичайно ж, не по смаковим якостям, а по ефекту. Звичайно вголос цього не сказав.
Вона вже стала зовсім відвертою і навіть трохи вульгарною. Розмова потихеньку перейшла в русло: “про Пентіум”, як каже Магдалина. Це мало означати, що Христина з характерною для неї акуратністю і ораторським мистецтвом, перевела розмову на секс. Довго ми про це не говорили, так як я зрозумів, що в неї немає ніякого досвіду в цій справі і вона теж зрозуміла, що я це зрозумів. Просто обмінялися парою фраз за її ініціативою... Мені подумалось: “Що б то могло значити... на що вона натякає...”. Але я і вигляду не подав. Просто запропонував їй поїхати до себе в гості, або до неї.
- Ми вже тут 3 години сидимо... щось мені вже набридло. Немає що робити...
- Ми можемо поїхати до мене... в мене зараз вдома нікого нема. Бабця в госпіталі і мати теж поїхала в санаторій на лікування. Мені, неначе дар Божий з неба впав. Халява! Що хочу те і роблю. А головне ніхто не контролює, не вислуховую різних настанов і “порад”!
- ... ну не знаю..
- Точно! Поїхали! Ми ще заскочимо в магазин, візьмемо якогось хорошого вина...
Забув сказати, що після читання одної з історій Юніка “Кірпічі”, на сайті ццц.удафф.сом, я почав вести дуже правильний спосіб життя. Кожного вечора я лягав спати не пізніше 11 години (ну звичайно ж якщо була нагода, то ми з пацанами, або/і дівчатами гуляли аж до самого ранку) і вставати не пізніше 9 години ранку. Кожного ранку прийом контрастного душу, віджимання і качання пресу. За літо я трохи підтягнувся в фізичному плані. Я підкачався і підтягнув живіт.
Не встигнувши закінчити фразу, мене обірвав чийсь голос:
- Сігарєти не будєт?
- Зараз, - відповів я, дістаючи пачку ”Він стона” з кишені.
- А закуріть?
Я дав якомусь тіпу закурити і вже хотів продовжити перервану розмову, як почувся все той же прокурений та нахабний голос:
- Слиш, а может у тєбя єщьо і капєйкі єсть?
- Ні нема, - відповів я коротко і сухо.
- Слиш, а ти чьо пацанов нє уважаєш? Я знаю у тєбя бабло єсть. Давай сюда, а то щас пізди палучіш і тьолку тваю виїбєм тут, сука! Понял?
На вигляд “гопнікам” було років сімнадцять. Якраз недавно закінчили школу. Я акуратно припідняв Христю і сказав, щоб вона стояла тут. Метрах в 4-х від мене стояло 3 тупорилих “гопніка”, що вирішили якогось лоха розвести і дати йому “пілюль”, а ще погнати з його дівчини. Серед них був і той, що говорив зі мною. Це був перший випадок, щоб до мене дорвалися на території університету. Мене це настільки збісило, що я забув про страх. Їх було троє, а я один. Я повинен захистити свою дівчину. Це було для мене як змагання. Я повинен був відбитися і отримати лаври переможця. А ще мене гріла думка про те, що останнім часом у Львові дуже поширився кримінал і в зв’язку з цим я завжди носив з собою кастет. Я став лицем до тих трьох виродків і склав руки за спиною, сам акуратно залізши в задню кишеню і витягнувши кастет. Я сказав тільки одну фразу: “Ну давай!”. Троє “гопніків” перезирнулися. Такого повороту вони не очікували. Вони не думали, що я почну чинити будь-який опір. Ми з Христиною були для них лише іще одною жертвою. Тупий рагуль, що стояв ліворуч від головного (того що з прокуреним голосом, як я зрозумів), почав підходити до мене. Він так і кортів з замаху вгатити мене кулаком в вухо, але я зручно уклонився і правою засадив неймовірний аперкот кастетом йому в челюсть. Вилупок відлетів метри на два, скорчився і застогнав від болю. Коли другий намагався захистити приятеля, то отримав хороший удар в живіт, все тим же кастетом. Другий зігнувся вдвоє і отримав ще зверху удар по спині. Останній, що стояв найдалі від усіх, почав тікати з вигуками: “Тєбє піздєц нахуй! Ми тебя найдьом і закапаєм. Понял бля!?”. А ті двоє, що валялися на землі і стогнали, теж потроху почали робити “ноги”, але я підійшов до мудака з прокуреним голосом і сказав: “Що ти там хотів? Побити мене? Гроші забрати і ще щось про мою дівчину згадував?”. Від останніх власних слів, я збунтувався і почав копати того дегенерата ногами по морді і по яйцях. А що? Буде сволота знати, як до моєї дівчини пискувати. Хрін вже зі мною. А за неї він отримав гарну роздачу. Я його бив і з кожним ударом приговорював: “Ще хочеш копійок? А мою дівчину хочеш? НЕ ЧУЮ!?”. Нарешті я видавив з нього “ні” і вони потроху звалили з місця інциденту. А другому я сказав, щоб передав своїй компанії, що якщо я ще раз їх побачу в районі університету, то вони будуть про це ще довго шкодувати. Весь цей час Христя тихенько стояла поруч і з кожним моїм ударом “ойкала”. Коли “прадвінутиє рєальниє пацани” нарешті змогли забратися геть, я спокійно сказав:
- Так на чому ми там зупинилися?
Вона швидко підбігла до мене і почала цілувати мене в губи. Це було щось. Я почувався на сьомому небі від блаженства. Ті придурки мені навіть допомогли. Ми взялися за руки і попрямували на зупинку пижика №83.
22 липня 2005 року, десь по дванадцятій...
Христина подзвонили від мене додому і сказала мамі, що буде ночувати у подруги, незабувши перед тим подзвонити самій подрузі і коротко повідомити її про всі події сьогоднішнього ранку.
В ту ніч ми просто сиділи, пили вино, цілувались і слухали музику. А потім... потім ми займались коханням. Для неї це було вперше і я намагався докласти максимум зусиль, щоб вона відчула усю насолоду кохання, а коли ми вже були виснажені настільки, що не могли навіть поворухнутися, ми заснули. Заснули в обіймах одне одного.
Епілог.
Цю розповідь можна було на цьому закінчити і все би було в мене добре і щасливо. Але... але... але не завжди в житті буває так, як ти цього хочеш. Адже не дарма твір називається: “Радуйся милочка, вот ты и в Аду”. Хоча в мене таки дійсно було саме так як я цього хотів, але не надовго. Життя деколи приносить такі сюрпризи, що годі і чекати. Після той першої ночі з Христею, ми почали зустрічатися і проводили увесь вільний час разом. Спочатку ми все ще “знайомились”, розповідали одне одному про себе, ділилися враженнями від будь-чого. Я взнав, що Христя живе з мамою і котом Барсом. Батько від них пішов, коли Христі було 2 рочки. Потім я познайомився з її мамою, а вона з моєю. Мій батько все ще знаходився в Італії на заробітках і обіцяв приїхати ще не скоро. Оксані Миколаївні я сподобався. Не знаю чому, але я переважно подобаюсь старшим людям. Можливо це із-за моєї ввічливості і вихованості, як дехто каже... але сам я так не вважаю. За півроку навчання на другому курсі, ми були по вуха закохані одне в одного. Я допомагав Христині по навчанню, оберігав її, давав пілюль тим, хто її ображав, хоч це і було рідко. Оксана Миколаївна і Віолетта Петрівна (моя мати) вже звикла до того що ми зустрічаємося і до того, що ми часто ночуємо одне в одного. Ми були не просто коханцями, ми були найкращими друзями і ніколи не зраджували. Звичайно, як і в кожної пари, в нас були і сварки і нарікання, але те все минало наче листя за вікном в ту осінь: пролітало і не лишало ані сліду. Наші друзі познайомилися одне з одним і стали спільними друзями, а подруги Христини не забували повідомляти їй, якого класного пацана вона собі відірвала. Та й мої друзі казали те саме про Христю.
Чому я говорю “були”? Тому, що це саме було. Все це було в минулому до одного зловісного дня.
