ЛЕЛЕЧЕ ГНІЗДО
… Вночі дощ лив безупину. Здавалося, що десь на горизонті просякла в землю хмара і не може витягнути з неї густі мочалисті пасма.
Цієї осені дощі були холодні й затяжні…
Коли починалася передосіння пора, я завжди згадувала свого доброго діда, який не любив ранніх осінніх дощів, бо вони приносили йому неспокій і гіркий смуток. Довго і сумно дивився він у вікно, попихкуючи тривожно люлькою, буркотів. Його незадоволене нарікання на погоду я слухала мовчки.
— Затоплять, заллють дощі землю і все пропаде цього року, навіть барабольки не буде. Загноїть її вода і – по праці людській. Та й я ото сиджу, нуджуся в хаті, а робота на мене за порогом чекає…
Я засовгалась на печі, а дід говорив голосніше:
— Десь, напевно, увірвалася хмара… Ще два дні, і змиють дощі нашу хату з горба. Посуне вона, неборака, в яр і ми тоді з нього світу ясного не побачимо.
Дід стурбовано дивився на мене і питав, як у дорослої, поради:
— Що будемо робити, Сидонько, кажи щось, бо я нічого не годен виміркувати, а ти в мене розумниця велика…
Перелякана дідовою безпорадністю, я напружено міркувала над тим, як допомогти сонцю залатати хмару,що в моїй уяві стала подібною на пухнасту сіру верету, яку зіткала баба, а дід дав у спадок. Верета була дуже зношена й полатана, але я любила її, бо вона служила мені теплим повитком у холодні ночі, а в дощові дні квітня чистою царинкою, на якій я розводила забави, блукала у світі своїх мрій. Коли верета продірявлювалася, то дідо латав її різнокольоровими нитками, розповідаючи мені все нові байки, а, закінчивши роботу, гладив пошерхлою долонею ще добре витримані часом місця. Потім лагідно згортав у валок і віддавав мені. При цьому він щоразу не забував нагадувати:
— Шануй і не шастай нею, бо це бабині недоспані ночі, це мені від неї дарунок, коли я перший раз пішов ватагувати. Як тільки вгледжу веретку на лаві чи на печі, то мені здається, що баба з нами в хаті. Ото лишень вийшла обійти маржину.
… Верета-хмара насправді забагато увірвалась, і я шукала для неї порятунку. Боялася, щоб дощі не змили з горба хату. Не давала спокою тривожна думка, що хата ось-ось посуне в яр, а піч, моя оселя, піде за нею: «Як же це буде? – мучила себе,. – Адже піч таки міцніше стоїть на горбі, ніж хата, бо я цілий час на ній живу і втовкую, і притискаю її до землі. Не зійде з місця хата, не посуне додолу піч, бо піч її не пустить. А ще як покличу діда, щоб сів біля мене, то гай, гай… Дідо дужий. А щоб він не нудився і не виходив з хати, попрошу, най вирізьбить мені скриньку на пацьорки. Я буду силянки низати і потихеньку прохати сонечка, щоб воно знайшло діру в хмарі і залатало її. От тоді й кінець дощам».
Я зраділа цій думці, і моє маленьке серце перестало від страху тремтіти. Заховавши таємницю під свої довгі густі вії, хитро закликала діда до гри. Мовчки вичікувала на його нове запитання про пораду, а, дочекавшись, набирала розумного вигляду, чим намагалась бути подібною до нього, поважно та гордо розраджувала:
— Все буде добре, дідусю, не журіться. Я вже знаю, що робити, аби хата не посунула в яр. Ось попрошу сонечко і … — я хитро примружувала очі. – Вже пісню до сонечка маю. Не питайте мене про все, то не можна питати. Я розкажу вам тільки-но втечуть дощі у яр і сонечко вигляне знову. Інакше воно загнівається та й не прийде.
Дідо сміявся, погоджувався зі мною і хвалився всім, хто до нас приходив, моєю розрадою. А коли переставали падати дощі, брав мене на свої дужі плечі, виходив з хати і радісно гукав до неба: «Дякую, сонце, що ти почуло мою маленьку добру ворожку!..»
Радощам не було меж. Ми старанно оглядали своє господарство і весело бралися до роботи. Дідо голосно співав, працюючи на городі, а я йшла до квітів.
Підв’язувала жоржини і гордо споглядала на село, яке було під нами. Обнімала пухнасті голівки і тихо шепотіла їм: «Любить нас сонечко, бо живемо ми близько нього. Гарні слова знаємо! Дивіться, як нам світить, а в яру й промінчика нема. Знає сонце, що там одна погань кишить і дощі ховаються, коли хмари на клапті рвуться. Тепер вони відають, що я на них лік добрий маю…»
Мабуть, з того часу я незлюбила осінніх дощів. І сьогодні вони бичували ніч холодним хлескотом злив, а вона чорним пугачем притулилася до вікна, розвісивши свої важкі крила на моєму підвіконні.
… Остання ніч перед втечею з дому не лякала мене, а навпаки породжувала дратівливість, бо я через неї мусила чекати до світанку.
Світло з вулиці врешті прослизнуло в мою кімнату і відбило на стіні схилену додолу химеру. Вгледівши її, хлепнула трохи страху, а пізніше зрозуміла, що це моя подоба. Досі сиділа в своєму кріслі і зовсім забула про сон. Хотілося ще раз переглянути списані листки і уявити собі, яке обличчя буде в нього, коли він почне їх читати.
«Здається все вирішено, все складається на добре, і я врятую себе від поголосу, який на мене чекав, знайшовся вихід…»
Не пояснювала причини. Почувала себе окраденою, і біль душив мене чимраз дужче. Вкрадені мрії робили мене лютою на всіх і на все. Виправдання і потіха близьких людей: «ти не єдина» - не тішили мене. Я катувала сама себе на кожному кроці і, якщо це не приносило мені полегші, то принаймні, приводило до думки, що так мало бути. А це вже заспокоювало…
Як тільки почало сіріти, я тихо зібрала свої речі і непомітно покинула дім. Розтривоженою і пригніченою стояла на порозі своєї майстерні, де витвори моїх рук, задумані й мовчазні, дивилися на мене. Здалося, що їх глиняні руки ось-ось здіймуться до неба і накличуть помсту за оману і самотність, на яку кидаю їх. Проте, німі і непорушні, вони завмерли у мовчазному скрику щастя, страждання, утіхи й горя, завмерли в тому менті натхнення, яке віддала їм збудженою уявою, рухами. Я любила кожного з них по-своєму: В запалі і спокою, в гніві і дикій радості, переповнена шаленством осягненого.
Прилинула до станка, де під сірим полотном була захована недовершена скульптура. Це був портрет мого діда, в якому я бачила ватага, володаря полонин і лісу, квітів і пісень, господаря і охоронця людського добра і – найкращу, найдорожчу мені людину.
Коли дід виганяв отару на полонину, люди бажали йому доброї дороги. Вірили, що восени він приведе назад кожну овечку та ще й бринзою наділить. А потім попрощається і піде до зими у свою стару предковічну хату на горбі, заховається у чекання на літо. Раз у раз буде розмовляти то з веселою тонкоголосою сопілкою, то про журбу розкаже своїй скрипці, розсипаючи на струнах перли сліз молодої душі, в тіло якої закрадалася злодійка-старість.
Лице в діда лагідне і добре, не мало й тіні зла. І хоча відкрите чоло з чорно-сивими бровами надавало обличчю суворості, великі сизі очі виказували ніжність його натури. Він був подібний на лісовика-велета із гуцульської легенди, яку все любив мені оповідати.
Коли дід стояв на горбі й гукав: «Агов, Сидоню!» - мені, що стояла в долі, здавалося, ніби дід ось-ось досягне неба, лише змахне сильно руками. Злетить високо в хмари і заверне назад до старого беркута, що живе на Василевій скалі. Беркут із дідом були побратими. Дід щедро, їжею, платив йому за службу, а він чуйно стеріг стадо від чужих нальотів…
Спогади розпалили потребу ліпити. Я схопила кусень засохлої глини і тривожно почала м’яти в долонях, наче з нього мало щось ожити і вмить заговорити зі мною. Глина сипалась і я шукала воду. Оглянулась до дверей, де стояла бочівка, і побачила біля порогу спаковані речі. Впала поглядом на них і завмерла. Як двоє катів, стали вони моїм вироком і без краплини жалю вимагали покори. Тоді, вперше за всі пережиті хвилини, полиновий розпач розкраяв криком німотну тишу майстерні.
ІІ
… Осінь невидимим пензлем торкнулася Карпат і зачарувала їх своїми барвами.
Зійшла з автобуса і зупинилась край дороги в гірському селі. Оглядаючись навколо, напружено вдивлялась у верхи гір, до яких приліпилися гуцульські хати. Село я ледве впізнала. Замість широкої болотяної дороги сірою змією звивався асфальт, а обабіч виросли кам’яні двоповерхові будинки. Нова, з піддашшям станція, вимальована яскраво, сяяло білизною, а на широкому даху великими буквами було написано: ТУРІВ.
Дідів старий Турів не був подібний до того, який я знала в дитинстві, і, якби не кладка на річці Чорниці, де я часто з дідом вибивала ліжники, тяжко було б переконати себе в тому, що я таки в Турові.
Багато років утекло з того часу, коли дід уперше відпроваджував мене з мамою до автобуса у те велике місто, куди я дуже не хотіла їхати, бо не знала, що воно таке, оте місто. Я виявляла свій бунт мовчазністю, бо голосно дід учив мене з батьками не розмовляти, а ще до мами, яка приїжджала тільки раз у рік на відвідини. Крик тиснувся до горла, плач клекотів у грудях, я пошепки викликала нечистого духа з лісу, як баба Тараниха, що відшіптувала усяку нечисть із своєї хати, просила його, щоб заморочив мамі голову, завернув стежки і привів назад до хати, а там, щоб вона цілком забула, навіщо приїхала до нас. Дідо скрушно умовляв маму:
— Я тобі, Килино, таки не оддам її… Дитина при мені зродилася, при мені зросла, а ти забирати її. Чого малою не брала? Тяжко було, а тепер легко!
— Вона, тату, од людей одіб’ється, вчитися не захоче, а їй за рік до школи треба. Така велика, а нічого не вміє.
Мене аж впекло. Мама забула, з яким смаком кулешу мою їла. А то ж я варила, я. Глянула на діда.
— Та Вона, Килино, в мене така дівка, що тобі гай-гай до неї. У всьому раду дати вміє, хоч і мала. Як ватагувала зі мною, то хто нам що робив? Сидонька! А ти кажеш, що нічого не вміє…
— Кажу, що не вміє читати, — поправилася мама. — І де це дівчині ватагувати! — обурилась. — До школи готуватися треба, нема чого стільки кілометрів пішки ходити, коли біля нашого дому така гарна та велика школа на неї чекає…
— Велика школа… — потягнув з образою дід. — А в нас у горах школи як писанки, а діти такі усі слухняні та чемні. Не бери її, Килинко, — стишився дід, — най Сидонька ще трохи при мені буде.
Дідо обертав мене, гладив по голові і в тому поруху відчувалося німе тремтіння рук і серця. Жаль за дідом маленькою ненавистю озброїв мене проти мами, і я стала впиратися.
«Тільки вирватись, а там у ліс та на верхи. Тоді вже ніхто мене не впіймає. І як би мама не просила й не плакала, не зійду до неї, у лісі помру, а до міста того не поїду, — міркувала собі, — от зараз візьму і вмру, як вуйко Захар у неділю. Сів на стілець, зітхнув тяжко та й помер. Такої і я зараз мамі встругну». Порозмовляла з собою і, заплющивши міцно очі, стала непорушно. Маму роздратували мої примхи. Вона міцно стиснула мою руку, боляче шарпнула і повела за собою.
— Дивіться, тату, як вона йде коло мами. Не дитина, а козеня дике і вперте. Хто бачив, щоб дівчинка та така неслухняна була? У місті я два кроки не пішла б з нею.
— Пустіть мене, мамо, то й подивитеся, як я коло вас іти буду, — хотіла схитрувати, але мама розгадала мої наміри.
— Тільки тебе і побачу. Вовка до лісу тягне, так і ти туди позираєш. І чого б я у місто не хотіла їхати?.. Там і ляльки гарні, і книжок багато, а забави які!!! А тут що ти бачиш?
Дід зупинився та так грізно глянув на маму, що мені лячно стало.
Йшлося на сварку, але дід спинив себе, побачивши мої великі перелякані очі, повні сліз.
— Не бійся, Сидонько, дідо нічого злого не зробить, пізно вже, — притулив мене до себе. — Я тебе на літо у мами таки випрошу. Поватагуємо двоє до осені, а там знову до міста поїдеш. Ти тепер маму слухай, та й про діда пам’ятай. Дідо все тебе виглядати буде, лишень скажи коли…
Сльози дрібними кришталиками зіскакували з моїх щічок, а я, не втираючи їх, тулилася до діда і ледь тихо вимовила:
— Як лелеки до нас прилетять, то й чекай мене, дідуню…
ІІІ
Не одну весну я повертала з лелеками до діда. Щоразу він виходив до вечірнього автобуса і кожен раз приносив дарунок для мене. Злітали при зустрічі малі рученята і він поринав, щасливий, у повні любові дитячі обійми, які обвивали його могутні плечі, пестили старече серце. Воно пробуджувалося з мовчазної зими, гриміло джерелом жадоби до життя, бо з ним була я, Сидонька, смерекове зеренце, виплекане його розумом і серцем.
… Сьогодні діда не було. Він давно вже не чекав на мене, бо сиві роки забрали його у безвість, а звідти нема вороття.
Я тривожно дивилася на верхи гір. Там, за смереками, повинна стояти стара букова хата з лелечим гніздом. Йшла поволі вузькою стежиною й не впізнала дороги. Кладки не було. Великий дерев’яний місток перескочив на другий берег, наче для того, щоб одвічно дивитися закохано на ріку, яка бурхливо і весело перестрибувала з камінця на камінчик, ловила зайчики сонця і кидала їх берегові.
Задивилася на воду і враз так захотілося стати рікою, полинути з берегом у парі, відчуваючи кожен раз його дужі плечі, теплу і міцну опору, яка підтримувала б мене усе життя. Усе життя… Стало дивно нараз із таких мрій. Десь з води спогадом виринуло обличчя, і я вчула тихий голос. Це був він, Арсен. Сумна розмова краяла мені серце, а він говорив, що має маленьку донечку і в неї є вже два зубчики. Дружина хороша, але вона не завжди може розділити з ним його думки і деколи не розуміє його так, як я. Дивувався, що я не знала про це раніше, струшував бровами наче зі сну і не вірив самому собі, що міг бути зі мною таким нещирим. Я трималася землі, аби не впасти, а очі кричали болем: «Я ж люблю тебе!» Я його спитала: «Хто я для тебе?..»
Добрі сизі очі дивилися на мене й мовчали.
… Я жолобок джерельної води. До мене ти приходив із зболеною душею, щоб черпнути ковток, вгасити біль і знайти утіху. Приходив з добром, а залишав жаль. Від мене, заспокоєний, вертався в супружу постіль, у теплі, звичні обійми і, засинаючи тихим сном, не думав більше про мене, про мої самотні ночі й німі розмови з тобою, де я згадувала все по краплині. Біля тебе мене вже нема. Я відійшла, сховалась до того часу, коли тебе знову не охопить туга.
Не дорікаю тобі… Хіба можна дорікати за любов?!
Я продовжу себе у народженні дитини.
В мене буде син. Я подарую йому дідову скрипку і свій різець чи пензель, життя йому дасть чисте, сонячне небо. А ти? Ти прийдеш колись до нас, бо залишив половинку свого серця… Журно тобі, буде без неї.
Лиш промовила ці слова, як обличчя щезло у воді, наче занесла його ріка туди, куди я ніколи не прийду…
— Добридень, чи дужі?! — спинилась біля мене жінка.
— Добре, як ви? — відповіла так, як належиться, і побачила теплий усміх на її губах.
— Чи ти не Сидонька! — гукнула вдивляючись.
— Тітко Ксеню! — впізнала я свою тітку, кинулась до неї, і враз стало легше, що я не одна, що буде з ким розділити своє нове життя, яке хочу тут розпочати. — Ідете в Максимку? Завернім до діда.
— Я вже не в Максимці, Сидонько. Там донька моя з зятем живе, а я… я тут на дідове ґаздівство пристала. Як прийшла раз до нього про свої клопоти розказати, то він мене і не пустив. «Нащо має хтось чужий тобі твої кості рахувати та й з твоєї ж миски хліба жаліти. Живи, Ксеню, в моїй хаті, бо я незадовго помру, а як Сидонька моя поверне, то не годиться, аби хата її пусткою стріла. Жаль, що мене вже не буде. Я знаю, Ксеню, — повернеться вона до нас, таки цілком приїде, бо корінці свої у тій хаті лишила. Чує моє серце, що гірко їй». Наперед усе знав дід – тітка втерла колись гарні, а тепер вже збляклі від старості очі і, обнявши мене за плечі, повела на дідову могилу.
— Ти погостити до нас приїхала, чи назавше? — спитала тихо.
— Назавжди, нанашко, буду тут жити. Не виженете?
— А чого? Твоя хата тебе чекає.
Біля дідової могили я хотіла про все розповісти тітці, але скорбота кліщами стиснула мені горло, і я промовчала.
Йшли стежиною вверх до хати і з кожним кроком ставало мені важко.
— Вже відвикла, Сидоню, задихалася. Видиш, що то є – довго по горах не ходити. Ти як малою була, то як вивірка: ще добре з гори тебе не виджу, а ти вже перед носом виросла. Така метка…
Тітка ще щось згадувала, а я прикипіла поглядом до хати. Похилена, низенька, вона була подібна на предковічну бабуню, що стомилася від ноші років та й присіла на пеньку, а з ним і в землю вросла. Самотнє лелече гніздо сповзло й затрималось на схилі даху.
— Гніздо вже паде, а підправити нема кому. Дідо так любив лелек. Вижидав їх, як тебе, веселий і тривожний, щоразу поглядав у небо. А як прилітали й сідали на стріху, то він ніби на світ народжувався – такий щасливий був, — сказала тітка, вловивши мій погляд.
— А я ж що, хіба не дідова онука! — пригадала вимовку з дитинства, коли мене питали: «А чия то така чічка?» — Я гніздо поправлю. Весною прилетять, як завжди, лелеки і… — я ледь не проговорилася про те, що ще й досі тримала у таємниці. Аж налякалась. Тітка уважно подивилася на мене, і я від цього довгого та пильного погляду зашарілася. Сіла на призьбі біля хати й затихла. Наче чогось чекала. «Не можна жити в одній хаті скрито, бо чорти усе тоді на втіху собі мають», — згадала дідові слова і наважилась!
— Я, нанашко, до вас не сама приїхала. Не судіть мене та не обзивайте, бо, може, я того не варта, не з пустого життя дитину мати буду. Я, нанашко, його дуже любила...
Тітка Ксеня сховала голову в долоні та й схилилась вербою до землі. Я заніміла. Холодний вітер обняв мої плечі, і тихий схлип вирвався з грудей. Тітка втерла крадькома сльози. Міцною ходою підійшла до мене, стала супроти і, тяжко зітхнувши, сказала:
— Шкода мені, дитино, що ти така файна та добра, а щастя не маєш. Хотіла-м тобі смерічку вквітчати, а тепер бачу що треба лагодити колиску. Ходи до хати і не плач. Видно, така вже твоя доля. Дитина – то мамина радість і цвіт на могилі. А, що там моя бесіда, — махнула рукою, — світ великий, може, ще тебе щастя твоє знайде! Ти щойно жити зачинаєш… А я при тобі буду…
Я гаряче обняла тітку.
111
У гірській школі захворів учитель малювання і мене попросили замінити. Раділа можливості бути серед дітей, бо вже давно задумала створити свій скульптурний ансамбль «Дитинство».
Кожного ранку я поспішала до школи і не раз відчувала, як криві погляди обмацують мене.
— Не страждай, Сидонько, — потішала тітка Ксеня. — Люди поговорять та й перестануть… Кожен своє перебути мусить. Аякже, з людьми живемо, з ними все ділити мусимо. Вони нам, а ми їм. Такої… Я, думаєш, на своєму житті багато всього перебула! Моя тобі розрада така: будь веселою, то й дитя твоє, як сонечко, усміхнене зродиться.
Її слова заспокоювали мене. З гарним настроєм приходила до дітей і, глянувши у їх чисті оченята, бачила, що вони люблять мене. Ось і зараз порозкладали свої зошити перед собою і нетерпеливо чекають, коли я поведу їх у свої барвисті казки.
— До нас вже спішить весна, і ми сьогодні намалюємо її але кожен по-своєму, — клас на мить завмер. А згодом почувся скрип олівців, задзеленькотіли пензлики і тихе дитяче натхнення розлилося по кімнаті кольоровими малюнками. Один хлопчик завзято розтирав гумкою синій колір, мабуть, хотів кинути по небу хмари. Василинка, висунувши кінчик язичка, водила пензликом, малювала сонце.
Тільки Юрко вистукував крейдою по дощечці, бо забув узяти зошита, а Андрій Васильович для забудьків поробив дощечки аби вони не байдикували.
Задума сховалася в насуплених брівках Юрка, тривога виявлялася у руках і голосному стуку. Я підійшла до хлопця і глянула через плече на його весну.
Навколо смерічок та бучків стояла простора висока хата. На гострому гребені даху Юрко ставив гніздо для білокрилих птахів, які радісно вітали свою домівку, не наважуючись сісти. Я всміхнулася, побачивши, як Юрків лелека своїми довгими цибатими ногами не може дістати до гнізда. Юрко засоромився.
— Ти любиш лелек, Юрасю? — спитала я, нахилившись до нього.
— Дуже люблю. Тільки лелеки… Баба кажуть, що лелеки до хати щастя приносять і мене принесли, але на стару бабину хату. На нашу не сідають. От якби до нас прилетіли, то напевно принесли б мені сестричку. Я кожної весни ставлю колеса на дах, а лелеки не сідають. Летять у Максимку, до вашої хати. На нашій не хочуть бути.
— Ти, Юрасю, постели їм сіна і прутиків наклади. Вони побачать, що можна гніздо збудувати й обов’язково сядуть. Так мій дідусь колись робив, як я ще була маленькою.
— Правда? — очі Юрка засвітились радістю і він нетерпеливо засовався на парті, готовий зараз бігти додому й лаштувати лелекам гніздо.
Задзвонили на перерву, і я з оберемком «весни» з’явилася в учительській. Там було гамірно, як у коридорі. Виявилось, що повернувся Андрій Васильович той, якого я заміняла, після тяжкої хвороби, і всі радо його вітали з оздоровленням.
Стояла на порозі трохи розгублена й сумна. З гурту виринув Андрій у напрямку до дверей, і я впізнала в ньому свого вірного друга дитинства і юності. Оцей Андрій колись, наслухавшись від діда легенд про едельвейс, пішов шукати для мене квітку і заблукав у хащах. Два дні ніхто не міг його розшукати, аж якісь геологи-практиканти привели його одного вечора до нас, і дідо ходив вмовляти батьків, щоб ті з жалю та страху не трясли його, як грушку.
Я вдивлялася в нього, і німе тремтіння охоплювало все тіло. Ніколи не думала, що тут його побачу за стільки років розлуки.
Наші очі зустрілись. Переді мною стояв не чубатий хлопчисько з ластовинням на носі, а високий і кремезний мужчина, і я таємно замилувалася ним.
— Добрий день, Сидонько, — вимовив він якось глухо, потім підійшов і спитав тихо: — Ти одна, чи з чоловіком?
На високе гладке чоло півкільцем спадало русяве волосся, трохи вибілене спереду, наче позичив павутиння у бабиного літа. Густі чорні брови розбіглися стрімкими списами над карими очима. Гарно окреслені уста мали щось збережене від дитинства – пухкі, привабливі м»яко підкреслювали вольове підборіддя, яке говорило про внутрішню силу духу і ніжність, заховану, замкнену за три замки аби ніхто їх не відкрив.
Я замилувалася ним, як митець, і вже в думках почала шалено ліпити його, але Андрій перебив мою уяву – мабуть, тому, що я довго і мовчки відповідала на його питання.
— Я не знав, що ти так швидко примусиш дітей забути про мене. Вони на кожному кроці тебе розхвалювали, навіть коли провідували мене. Не думав, що ти теж будеш малювати, — говорив так, наче хвилину тому не питав нічого.
— Я не малюю. Моя улюблена справа – скульптура. З дітьми повернулась до студентських літ – тоді я захоплювалася і малюванням. Дуже добре було мені з ними. Ми ходили у світ казок і кольорів. Ось сьогодні всі розповідали мені про весну.
Мені так хотілося розказати йому про Юркових лелек, про полонину Івасика, заквітчану едельвейсами. А ще я хотіла відверто признатись, що тепер не зможу без уроків малювання, без дітей і їх щебетливого гамору і, взагалі, без школи. Проте, я не говорила, а плела якісь нісенітниці.
— Ти живеш у дідовій хаті, Сидоню? І тобі не важко так далеко ходити?
— А ти мене не жалій. Забув, напевно, що я не любила, коли мене жаліють, — вихопилося різко в мене.
Андрій лагідно усміхнувся.
— Вже трохи забув, але тебе, як бачиш – ні, дідова чічко. Нам треба багато про що говорити. Я прийду до тебе, можна?
— Не треба, — в моєму голосі забринів біль. Я знітилася. Щоб не видати себе, швидко вдягнулася і вибігла зі школи.
Відблиски сонця із засніжених вершин гострим промінням вдарили мені в очі. Весняна теплінь дісталася вже до землі, стало втішно від того, що скоро буде тепло. Я їхала верхи на коні і чула під собою його пружну ходу.
Враз дитячий крик кинув мене в тривогу. Я швидко пішла на нього. Марічка з шостого класу бігла берегом на зустріч і кричала, показуючи на річку.
— Сидоніє Іванівно, поможіть! Василько наш заломився…
Я побігла. Ріка несла крижину до моста. Зміркувавши становище, я спустилася стежкою до містка. Відпустила коня і почала по каміннях наближалася до води. Тут ріка була не глибока, але її стрімкий біг починався в десяти кроках перед ущелиною і, якщо я зараз хлопця не зловлю, то…
Крижина билася об каміння, кидала Васильком на всі боки, а він заклякнувши на ній, тримався почервонілими руками за її краї і великими очима, повними страху, дивився на мене. Я швидко кинула зав’язану у товстий вузол довгу гуцульську хустину і зайшла у воду. Наче гострими голками обпалила вода моє тіло, мерзлота ріки обхопила мене всю. Вода штовхнула крижину в напрямку до мене. Мить! Василько зябко вхопив вузлик у червоні долоні.
— Тримай міцно! — Крикнув хтось біля мене і почав разом зі мною тягнути малого до берега.
Радісний галас змішався з плачем. Василя понесли до школи. Я ступила крок і відчула як різкий біль шпигонув мене наскрізь. Оглянулася і побачила перед собою Андрія. Хотіла вирватись на берег, але ноги стали наче кам’яні. Пекучий біль обхопив мене у свої цупкі, гострі обійми, і я заклякла на місці.
— Андрію! — хотіла скрикнути і почула як вирвалось мимохіть: «Арсене!»
— … Арсене! — я відчула, як голосно повторила його ім’я і відкрила очі. Навколо мене було багато жінок. Вони метушились, говорили щось дуже тихо.
Біль… страждання… мука… І крик, а за ним плач. Тонесенький, слабий – то плач моєї дитини.
— Сидонько, дивися, який в тебе гарний хлопчисько! — підносять до мене маленьке зморщене єство з крихітними ніжками, рученятами і голубими очима, такими, як сонячне небо, що заглядає до мене крізь шибку.
В мене є син. Моя маленька людина… Усміхаюся і пригортаю мале до себе.
