«Приходили зрідка листи,
Та ще рідше
Вертались солдати....»
Михайло МИХАЙЛЮК
Осиротілою вовчицею ревіла-вила сплюндроана душа Андрія.
Лютою завірюхою по-хижому стогнала, вогняною стихією палала, горіла, пекла... гадиною сичала, чорним круком крякала...
А гнів?.. Бушуючими хвилями до горла, все вище і вище, пінився, піднімався, обвивав, наче поволока, і тиснув до крові, до болю, до сліз...
А тіло?.. Оніміло!
Хоч рукою махнути б дало, так, наче од мух, чи бодай бровою моргнути, та
де?.. Тільки один смак смерті на губах.
І що це їх напало?.. Всіх?!
«Як тобі, небоже, казати?.. Ти з фронту, а Василина...» – дренчав у його вухах, немов з того світу, захриплий голос Ілька Хромого, роколював на дві половини голову, роздрібнював на тисячі уламків будь-яку новонароджену думку.
Навіщо вони так?.. І стара Параска, і Варвара з Гробів, і Микита з Жолоба, і Дьорді Бурянець і Василь Цілишин... ще й Ілько з палицею...
«... а Василина...» – неперестанно бринів, голос Хромого.
І від коли бринить так... Коли ж бо це сказав йому Хромий?.. Здається, цього менту, а, може, кілька годин тому, чи кілька днів... тижнів... А, може, нічого йому й не... але тоді чому вони всі...
«Ой гулі, – каже, – гулі,
а все гулі, гулі...
Такі маю дві білявки,
як сиві зозулі...
Гоп, гоп, гопа-гоп!..»
Та ні це не тепер, а тоді, коли...
«Як тобі небоже казати?...» – це тепер!.. А тоді вони були веселі, всі були веселі і Хромий не був Хромим, а тільки Ільком, і танцював, наспівуючи разом з усіма:
«Одна була Катерина,
а друга Ярина,
а третя й бо Гафія –
што кому за гія?...
Гоп, гоп, гопа-гоп!..»
Тончі, розхитуючись, різав на скрипці, що аж курява піднімалась з-під ніг танцюючих пар, а Вовчик зі всієї сили гатив у «добу» дерев’яною булавою, яку тримав у правій руці, а лівою злегка тінькав шилом по мотяжовій тарілці, прикріпленій до барабана – «тінь-тінь-тінь, тінь-тінь-тінь». То було тоді, коли...
А тепер тільки дринчавий голос Хромого: «... а Василина...», але чому вони всі так само, як тоді, тільки не веселі, а вишкірюючись на нього... Чого їм треба? Кружляють і кружляють та все шкіряться на нього. Господи, навіщо вони так кружляють і шкіряться?...
«Як тобі, небоже, казати?.. ти з фронту, а Василина...» – Коли це було?..
«Ой, уп’ю погар пива,
а ще й переверну –
по чотири любки маю
куди ся поверну...
Гоп, гоп, гопа-гоп!..»
– наспівував, тоді, разом зі всіма і Григорій, крутячи в танці Анну Бурсукову, яка дрібенько чупітала довкола нього.
«Йой!» – розкочилась челядь, коли з-поміж верб, вистрибнув Іван Бурсук з балтиною в руці.
«Песю вашу матір! Сонце вам запрячу, обом!» – крикнув, накинувшись на Григорія.
Опісля Григорій лежав горілиць і посміхався до нього. Хтось поставив йому під голову змотаний реклик, по його усміхненому обличчю стікали останні струмки крові.
«... а Василина...» – задеренчав знову голос хромого. Та це тепер...
А тоді жінки голосили, опівалися, мужчини погнались за Бурсуком, який, шалено розмахуючи балтиною, намагався догнати Анну, одні побігли за лікарем та «жандарями» а інші намагались рятувати Григорія від смерті, а Григорій посміхався на нього, бо страх любив «малого». Хтось підштовхнув його до помираючого, і тоді, він простяг братові отриманого від дідуся Николая медяного коника, але той ще раз посміхнувшись, закрив очі. Навіки!
Та це було тоді, а тепер навіщо вони всі кружляють довкола нього?.. Кружляють і шкіряться.
«Як тобі, небоже, казати?.. Ти з фронту, а Василина...», а разом з ними й верби почали: «... а Василина...» – шкірились на нього, і не тільки верби...
– А Василина!.. – прошептав Андрій пересохлими губами і повалився на моріжок, на
той самий на якому, колись посміхнувся в останній раз його брат!
