Для людей із пуританськими поглядами, читати на ніч не рекомендується!
Пузата, втомлена хмара вже тиждень ходила над лісом вагітною й ніяк не могла розродитися. Поки, врешті, не зірвався вітер і не розітнув їй сірого черева, нагнавши на гострі вершечки ялин. І тоді родився дощ. Він хлюпнувся на стомлену бажанням і спрагою землю, припав до її потрісканих від довгої посухи губ, пестив спраглі горби-груди, кохав висохлі, зашерхлі по дну, болітця. Кохання те тривало кілька днів, поки земля не вдовольнилася, наситилася живильною вологою й тоді почала оживати. Вона любила ростити нові життя: рослини, дерева, трави, квіти. Це тривало із весни до осені. А тепер з’явилися гриби. Гриби росли рясно, зігріті теплотою осінньої, ще не вистиглої землі й молодим завзяттям дощу. Вони були повсюдно - не росли гриби хіба на асфальті. На Поліссі наступили грибні жнива.
Славко любив цю пору, любив бродити лісом, відчувати ейфорію від наповненого грибним запахом, переповненого вологою лісового повітря. Це була його погода: зріла, тепла, волога, як спокуслива жінка, сповнена досвідом і бажанням. Славко, на відміну від односельців, ніколи не переймався грибною лихоманкою, він просто йшов до лісу собі на втіху. Міг бродити, не зважаючи на купи сироїжок чи багнюків, не бачачи під ногами сомни опеньок. Славко лиш відчував, бачив і втягував у себе ту красу, закоханість природи її вічний вогонь кохання. Його груди разом із грибним повітрям наповнювалися жагою жити, йому хотілося тоді любити. Душа Славка переповнялася того незбагненного кохання.
А село жнивувало. Всі від малого до великого, із сірого ранку і, майже, до ночі, прочісували ліс: шаруділи опалим листом, заходили в найпотаємніші куточки, щоб відшукати той, Богом даний лісовий скарб, ту, майже Біблійну, манну небесну – їстівні гриби. Бо для поліщука гриби – то, той же хліб і м'ясо, разом узяті. Ви й досі не найдете на Поліссі сім’ї, де б у хаті, біля печі не висіла в’язанка сушених білих, а на вікні не стояли банки намочених, схожих на якихось заспиртованих лісових духів, грибів. То їхня їжа й ліки. І рідко яка господиня не почастує там вас грибною юшкою. Тому всі ті дари: товстоногі, шапкаті, різнобарвні, знайомі тільки їм поліщукам, відшукувалися, зрізалися, клалися в плетені корзини й неслися додому. Там вони маринувалися, сушилися, мочилися, щоб потім зиму мати що жувати й продавати на базарі.
Проте тут, в Ягодові було трохи по-іншому; через ліс, розтинаючи його навпіл, проходила київська траса й усе населення містечка, яке не копало й не мило бурштин, (бо не мало чим заплатити міліції за «дах» у цій справі, або ж не хотіло собі неспокою на свою голову), збирало гриби й виносило на трасу, щоб продати.
Славко терпіти не міг отого попередхапайства, коли земля ще не встигала народити своїх дарів, а вже все зміталося, переверталося, виривалося з корінням, тому він йшов далеко в ліс, подалі від траси. Тут Славку було добре, хоча й кошик не завжди наповнювався по вінця. Жінка ніколи його не розуміла, не могла збагнути його романтичної душі. Її постійні дорікання на його слабодухість, на невміння заробляти грошей діставали до печінок і чоловік, щоб втекти від напруги, залюбки йшов до лісу. Тільки тут втішався.
І задля чого він має дерти на собі пупа, лізти під холодний бранзбойт по той клятий бурштин, дітей же все одно Бог не дав, а скільки ж йому треба ? Вже всунувся раз у той «Клондайк», пішов із Гапчиним Саньком. Мало того, що вимокли як послідні пси на болоті, коли мили камінці, так ще наїхали менти, вхопили їх і протримали ніч у холодній. Мусили відкуплятися. Залишилося, правда й їм щось від того промислу. Але де вже ті гроші? Поїхала його Марушка до міста, купила китайського телевізора й два турецьких светри й всьо - знову голі-босі.
Ні, Славко лісова людина, він любить спокій, це парке, хай навіть радіаційне повітря, тихий шелест опалого листу, плюскіт вологого моху під ногами. Бігати по болотах, ховатися від міліції не ті вже роки, тай не його це. Не хоче він мордувати землю в пошуках легкої наживи. Он вже довкола містечка немає живого клаптя, нічого, навіть бур’ян рости не хоче, все перемито, перекопано, вже й до лісу добираються старателі, дерева мотопомпами підмивають. Не правильно це. Болить в Славка душа, не хоче він бути співучасником глуму над землею, над лісом, тому й іде собі в гущину.
Так роздумуючи, Славко минув довгу просіку й повернув до дубняку. Йшов повагом, намагаючись не порушити лісового спокою, не скривдити лісу: ступав м’яко, обминаючи кожну травинку, щоб не прим’яти, обходив кожну суху гілку. Ступав, як ходять на лови лісові звірі, поки не проминув велетенського кремезного дуба, переступив через вивернуту буревієм стару березу й аж присів від здивування – навіть для нього, бувалого грибника це було диво. Просто перед ним, на освітленій ранковим сонцем поляні, ніби військо олов’яних солдатиків, стояли молоденькі боровики. Славко посміхнувся у вуса й ніби кіт на сонці, примружив очі. Райдуга, що заграла у віях ще більше розфарбувала побачену Славком картину. Він вмостився на повалену товсту деревину, звісивши ноги й кілька хвилин милувався знахідкою.
- Скільки ж вас? Один, два… сто тридцять, - втомився рахувати, але різати не поспішав.
Він ходив навколо кожного й гладив коричневі шапочки, згрібаючи із них мох і сухі листки. А вони, здається, теж підставляли свої, ще вологі від роси плечі під теплі Славкові руки. Раптом: «Хрусь!», за його спиною. Славко онімів, боявся повернутися, знав – така раптова зустріч у лісі - не на добро. Його напругу перервав тихенький сміх позаду.
Повернувся . Вона – Галинка, його колишня однокласниця, сама й так далеко в лісі.
Ще з школи її кохав, а вона завше насміхалася із тих, його Славкових невмілих залицянь. Якось на випускному осмілів й спробував навіть освідчитися, хотів поцілувати, та вона зупинила його, розсміялася й утекла до гурту. Тоді з образи вдав Славко, що цікавиться сусідською Сонею із меншого класу. А Галинка, вона стала зустрічатися із старшими хлопцями, а потім, якось раптово для Славка вискочила замуж за Бодю – той тільки-но вернувся із армії. Славко тоді вперше напився, прийшов на весілля й при всіх заявив, що він її любить.
Довго потім ховався вдома від людей; виходив на двір поночі – стидно було за своє підбите око та й просто було стидно односельців. Ледве дочекався осені й поїхав у місто вчитися. Як давно то було. Але не пройшло те перше…, ой, як не пройшло! Славко зрозумів це, коли побачив її тут, зараз, серед лісу.
- Ти, що це моє місце зайняв? – посміхнулася. І та посмішка, на вже не молодому обличчі, ті ямочки в щічках, торкнулися Славкового серця. Воно застукотіло як колись.
- Вибач, я не знав, - зашарівся й позадкував, мало не розтоптавши боровика.
- Ти все той же Славко й червонієш, як в школі. – Галина підійшла й поправила комір на його плащі. Чоловік відчув її запах, що перемішався із пахощами лісу й грибів, близькість її напружених грудей і хвиля бажання пройшлася по ньому. Проте відступив і опанував себе.
- Знаєш, я зумисне знайшов і вимуштрував це грибне військо, щоб піти й завоювати тебе. Чув не добре живеш із чоловіком?
- То дурне, - посмішка збігла з лиця жінки, - краще розкажи про своє військо.
- Що ж, коли ти вже тут, я дарую всіх моїх солдатів тобі! – Славко нагнувся й вирізав найбільшого, із товстою ніжкою боровика. – Це, певно, їх генерал.
Галина знову посміхнулася й присіла коло іншого красеня-гриба.
- А це його ад’ютант!
- А, цей дослужився до сержанта!
- А, це… - присіли одночасно біля присипаного листом гриба, мало не зіткнувшись лобами, як колись, коли гралися разом на лузі, пасучи гусей.
Славко взяв її руку, що тримала боровика й підтягнув до своїх губів. Пахощі гриба й її, зашерхлої від сільської праці долоні, оп’янили його. Галина глянула йому в очі й той погляд пройняв чоловіка наскрізь. Славко незчувся, як припав до її соковитих вуст.
- Славку, не треба, - ледь відірвала вона спраглі губи, - що люди скаж… - кінець слова обірвав його поцілунок. Вони підвелися. Славко вже не стримував свого бажання, бо стримати його, було не сила. Він став поспіхом розстібати непокірні ґудзики на блузці Галини.
- Славку, Славку, не … - ледь шепотіла вона закриваючи очі. Та він вже не ловив пальцями ґудзики, а просто відривав їх. Аж поки Славко не торкнувся її грудей, повних, жагучих. Від дотику до того тепла, ніжності й соковитості, легка хвиля щастя пробігла по всьому тілу Славка. Він притиснув її до своїх, наспіх розхристаних грудей і таке тепло вдарило йому в душу, що він захотів цю жінку просто тут і зараз.
- Галинко, Галиночко моя, як я тебе кохаю! – прошепотів їй у вухо.
- Я знаю, знаю, але не треба Славку.
Та він вже нічого не чув, цілував її, цілував. І тим поцілункам не було краю: губи, очі, коси, груди вбирали жагучі поцілунки. Славкові руки легенько опускалися по талії жінки до низу, поки не натрапили на пружні й водночас такі м’які сіднички. Голова в Славка пішла обертом, він підхопив свою кохану на руки й поніс. Вона обвила його ногами, притиснулася, як мале дитя й віддалася на його волю. Славко ніс її наступаючи на коричневі шапки боровиків, поки його руки, що тримали такий дорогоцінний скарб, не вперлися в шорстку кору дуба. І тут Славко увійшов у неї. Легкий стогін вирвався із Галинчиних вуст. Славко завмер, чи не боляче він зробив коханій? Проте, враз, відчув такий шалений потяг, що вже не зупинявся. Хвиля за хвилею на Славка накочувалася насолода, солодша за нектар, бажаніша за всі скарби світу. Він брав її, свою кохану, таку бажану, таку вимріяну, а вона линула до нього, віддаючись всенька, до останку, до краплинки. Пестила його голову, цілувала його губи, обіймала його плечі. А Славко тримав її за ніжні сідниці й брав, черпав з неї ту насолоду, яку так давно прагнув, якось несамовито, по-дикому. І тут його кохана стала такою ж несамовитою, дикою кішкою, риссю. Вона вже не стримувала своїх почуттів. Їхній одночасний стогін радості зірвався із вуст і потонув у вітах дуба. І в цей час струмінь світла освітив Славка із середини, підняв його душу до тих самих віт. Такого із Славком не було ще ніколи за, майже, семирічне подружнє життя з Марушкою.
- Коханий, - втомлено шептала Галинка, пестячи йому мокрого чуба. – Що ми наробили, що ми наробили? Чого я не втекла, разом з тобою із того весілля?
- Нічого, все ще можна виправити. Головне, що ми кохаємо одне одного. – Славко поцілував її й ніжно опустив на землю.
Галинка пестила, голубила його зазираючи в очі, витирала його спітніле розігріте коханням чоло. І тут Славко зрозумів, звідки той шалений потяг, ця несамовитість, цей дурман - від грибів. Він знову вловив той, ледь відчутний запах білих грибів і її, Галинчиного розпашілого тіла й втоми як не було. Галинка була знову його й Славко кохався, кохався до нестями, до знемоги, як вперше чи може в останнє.
Зверху на них, через гілки посипався дрібний дощ, та закохані навіть не відчули тієї мокроти. Вони були далеко звідси, їхні душі високо пурхали десь біля воріт раю.
Ліс затих, лиш тихо шелестіли краплі по впалому листу. А лісові мурашки, що спускалися по товстому стовбуру, здивовано дивилися на парочку коханців, що любилися просто на сухій траві під велетом дубом.
