Щороку більше каштанів розцвітає восени – ти помітив?... Хворі на всі голови свої безголові, - якогось вересневого ранку – ана тобі! – і пуп'яхами, чи китицями, чи що там у них, каштанів, на макітрі? – зацвітааааають….. Зворушує, якщо по правді. Не може не зворушувати. На тлі іржавого листя сусідів, ба навіть свого, власного! – «половина саду квітне, половина в'яне», як у пісні... На оцій от гілці – мруґає карим оком каштанятко кругленьке, визираючи через зелену шпарочку своєї камери-одиначки, а на оцій от, зовсім поряд! півдолоні вище! – салато-вухово-спаніелеве листячко молодюсіньке, і сторчаком, до неба ще голубого – квіти білі…
…знаю, знаю, ти говорив… що вони всі – смертельно хворі, каштани оті, безумники, і що цвіт їхній – то не вельон любові, та такі собі білі тапочки ритуальні, і що ніц із того не буде лю´дського…
…що є час квітувати, і час віддавати плід. Час тримати свічку несхитно усеньку ніченьку, і час падати каштанами на асфальти… Ах, яка перестрілка під вітру подувом! Ледве ще ухилилася! На голови, на голови, на голови невдахам-перехожим! Думаю, то янголятка-бешкетники бавляться, поціляючи каштановими істинами у тім´ячка тих, хто не в тім´я битий… Все шукають свого Ньютона, ага!)))
…їхала нині автобусом на роботу, свічечки рахувала каштанові. Тринадцять. Навіть не сумнівайся, тринадцять…
І ще, знаєш… Це знаки Господні, абощо… І нехай навіть хворі, і хай проминущі, і тисячу разів хай безглузді, смішні, звар´ятовані вони, ці каштани благенькі зі своїми квіточками миршавими, і нехай це неправильно, і невчасно, і мільйони не-не-не, що гільйотиною падають на шию мою, але…
…але ніжність до них відчуваю… попри все – ніжність…
