Я вже погано пам’ятаю чого ми опинились саме в сауні. Та зрештою й не так важливо. Лиш пам’ятаю аномально теплу осінь, хмари сигаретного диму і невизначеність, яку ми часто топили в генделиках, а то й просто неба – на дитмайданчиках. Це було звичайнісіньке життя в 22, а якщо підкинути кількох друзів, таких як ти, з однієї грядки, то вийде, що похід до сауни - лише закономірний наслідок. Скажу навіть більше: ми не могли там не опинитись - рано чи пізно.
Отже з Сявою я заздалегідь домовився, що під’їду зразу туди, до входу. Просто витяг свій «Самсунг», увесь в скотчі, набрав номер Славка і пояснив ситуацію. Проте мій давній корифан, як завжди, слухав неуважно. Крізь фон вуличного руху він тричі перепитував, плутався в словах, паралельно шукав комусь запальничку, а перед тим як «збити» повідомив: «Уляни не буде».
Чорт. Ця звістка взяла мене за живе. Уляни не буде – ура! Тричі гіп-гіп ура!!! Може вона врешті плюнула на нас і подалась шукати нові вуха? Аж не віриться, що сьогодні її сипкий голосок не трахатиме мій мозок. Мені завжди хочеться навішати їй запотиличників за маразм, який вона всіляко відстоює.
Отже вечірня програма втратила іржавого цвяха, але Сява не Сява коли не подбав про заміну. І хто б це міг бути?, - питав я, одягаючись у відповідності до дресс-коду сауни. Питав радше задля того, щоб розвантажити голову. Від останніх днів суцільного чтива, в свідомості виникло провалля. Книжки – зло.
Менше ніж за годину я вже оминав ріг будівлі, за яким сховалась сауна «Мак». Весело мугикаючи під ніс драйвовий мотивчик з «Піратської станції» я притишив ходу і здаля помахав їм рукою. Компанія оживилась, як буває коли підходить хтось свій. Однак всі мої сподівання на мирний відпочинок щезли, коли погляд впав на кілька пляшок, які чітко проступали крізь целофанові боки пакету в руках Луцького. Там же стояли трійко дівчат, двох з яких я добре знав. Вони гойдались біля входу, курили і гиготіли.
- Привіт, - першою мені всміхнулась Оля. Всередині все обірвалось. З ким з ким, а от з нею мені не дуже то хотілось стрічатись саме в такому місці. Справа в тому, що в неї досить дивні стосунки з моїм знайомим. Вони то сходяться то розходяться і спинити їх в цьому може хіба що кінець світу, типу Апокаліпсис зі всіма його жахіттями і рогатою звіриною. Мені спало на думку, що передвісником цього міг би стати я, бо Оля нещодавно зізналась, що не проти з кимсь переспати, бо власне сама не відає куди і для чого пливе, а я інколи виринаю в мутних водах Гангу і підкидую їй суковате, проте замашне весло.
- Розмови мене заводять. Навіть дуже, - нещодавно стрельнула вона головним натяком і тоді я, мов телепень підтакнув, - знаєш, мене теж.
Ланцюжок можливого розвитку подій миттю постав перед очима і від того серце пришвидшилось. Останніх кілька кроків я ступав не усвідомлюючи, що посміхаюсь з тінню полохливості.
- Чого так довго?
- Привіт.
- Ми вже стільки чекаємо!
- Сява забув стаканчики, прикинь.
- Привіт, - злітає з вуст дівчат майже одночасно: одна з них, білявка Мар’яна - стара гвардія, а от друга – руда незнайомка, яка відразу впадає в око зеленющими очима, коротенькою курткою і своєрідною посмішкою, де видно нижній ряд рівних і мілких зубчиків. Амазонська піранья.
Я вітаюсь, витягую пачку сигарет, вибиваю одну і клацаю запальничкою. Виявляється, що наша черга ще не підійшла і всі «наїзди» на мене стосовно спізнення абсолютно безпідставні. Тобто ми стоїмо-стоїмо аж доки бабуся-шпикачка нас не покличе. До того ж її перекошене обличчя час від часу з’являється в дверях і шипить, наказуючи «мовчать нахрін!».
Добре-добре, ми ж розуміємо - довкола самі лиш «дев’ятиповерхівки» і люди там відпочивають. Їм не пристало слухати нашу нецензурну балачку, захоплені вигуки і дикий сміх. Це все ясно, як і те, що руда потихенько запалює в мені біса. Вона якось гармонійно влилась в нашу компанію, утворивши з Мар’яною і Ольгою Савчук своєрідний триколор, де кожна відповідає за свій зміст. Білявка Мар’яна – за довершеність форм, брюнетка Ольга – за анархію, яку вона заковтує разом з книжковим пилом, а ти… за що ж відповідаєш ти, рудий лисе, в цьому вечорі безхитрісних бажань? Ти щойно говорила по телефону з кимсь на ім’я Паша, який в тебе певно з категорії: «колись може дам». Ти брутально жартуєш, палиш цигарку з яблучним запахом і по чоловічому спльовуєш на давно не білений бордюр. Так, я розумію виклик, але не прийму його. Поки що.
Бабуся врешті пускає нас всередину. Ойо, ну й сморід. Оця сауна з її шкіряними диванами, дерев’яними столами, дровами, теплими туалетами, запахами, тінями – магніт для сперми, справжнісіньке кубло розпусти. Скільки людей пройшло крізь її хтивий рот… Дивно, та я відразу вловлюю дух цього приміщення, ауру, як тепер модно говорити. Рудий згусток енергії напирає на мене ззаду пружними грудьми і замість того, щоб загасити в собі ниций інстинкт я піддаюсь, затримуюсь в дверях і заковтую її запах. Тебе Ліля звуть? Лілу? Ні, ти Ліля. Що це за «Лілу», ти ж не хвойда… ну принаймні офіційно. Хвойду Сява ніколи б не запросив, він принциповий.
Луцький, без зайвих слів, по діловому, зачинає потрошити пакети, розливає алкоголь, випиває. Мар’яна шинкує все, що шинкується, інколи обмінююючись кодованою інформацієї з Савчук, а руда поводиться абсолютно нетактовно – продовжує теревені по телефону. В принципі все, як завжди і навіть нетактовність випадкової гості мене не зачіпає.
У ста випадках зі ста на цьому можна було б закінчувати. Але далі склалась ситуація за номером 101. Паскудне число скажу я вам. Ніби є воно, а ніби й немає. Така собі примара – ділення на «нуль».
Відпочинок у розпалі. Луцький знаком показує мені вийти і я підвожусь. Бурмочучи щось на ходу я йду за ним, йду в кімнату для куріння і там щільно прикриваю за собою двері.
- Ну що?, - питає мій друг.
Це навіть не питання – це менталітет. Тут достатньо бовкнути оцих 2 слова, навіть без питальної інтонації і отримаєш чітку відповідь.
- Руда, - усміхаюсь я.
- Добре, - світить зубами Луцький, чиркаючи запальничкою, - в мене з Мар’яною назріває.
Тут навіть коментувати ліньки. Назріває-визріває: біла, чорна, руда. Все це давно пройдений етап і плювать на все. Ці стіни і не таке бачили. Тому ми мовчки докурюємо і вертаємось назад, до столу. Наближається північ.
Алкоголь ллється рікою і з тою ж впертістю, з якою він зникає десь здалека, можна сказати зі споду починає пробиватись дивне чуття. Воно вперто торує собі шлях нагору. Це такий неприємний момент, коли знаєш, що має щось статись і в той же час лопатками відчуваєш, що відвести це не вдасться. Фатум, хай йому чорт.
Пам’ятаєш, як щеміло серце коли рік тому всі йшли на дискотеку в Корсар? Саме тоді, у всіх на очах підрізали Сяву. Дякувати Богу ніж на кілька міліметрів схибив, але ж ти міг знайти потрібні слова чи принаймні зробити спробу!
Паралельно з першим «чуттям» виникає друге – невідворотне обов’язково має статись зі мною. І скільки я не висміюю свої потойбічні страхи, подумки називаючи себе параноїком – відчуття невідворотності не зникає.
Дарма хтось скаже – хе, пити менше треба. Нічого подібного. Я не вмію розчинятись в спиртному, не вмію вимикати контроль, будити мурашник ницих інстинктів і так далі, по списку. Хотів би, але не вмію.
Опираючись на цей залізний факт я вирішую усіх споїти «в смерть», щоб їх здоров’я стало лиш на те, щоб вибратись з таксі і дотягнути своє тіло до рідного ліжка. Щоб в їхніх головах не виникло жодної «лівої» думки, як от приміром, поїхати на дальній пляж, або в той же Корсар. Намір у мене простий і наївний і він би спрацював, якби я знав, хто така руда тітка, яка сиділа поруч мене і еротично щипала гроно винограду, відправляючи ягоди до нафарбованого рота.
- А йдемо купатись, - пропонує Луцький і я, ніби наелектризований, здригаюсь. Цього слід було чекати - шашіль невідворотності не бреше. Якщо і станеться якась біда – то саме там, в басейні.
- Не треба!, - мало не кричу я, але мої слова тонуть в вихорі схвальних вигуків. Воно і зрозуміло – горілка нікого не цікавить. Горілка – це індивідуальний засіб. Для чого? Сказано ж «і-н-д-и-в-і-д-у-а-л-ь-н-и-й».
- Я перша, - сміється руда, і дивлячись на її чахле простирадло я розумію, що сурма грає наступ. Не особисто для мене, а для будь-кого, хто виявить ознаки спритності. Їй зараз все одно.
Граційно, навіть якось награно Ліля підводиться, оминає стіл і йде в напрямку дверей. Там вона обертається і ніби востаннє дивиться на мене. Чи може мені здається (цур-цур), що на мене. Та в її смарагді, наче в дитячому калейдоскопі складаються в дивні химери водорості, сіль і запах йоду, вітрила, смак пива з самого ранку і небо, що ковтнуло хмари. Там є і напалм, який може спопелити людину на головешку. Я ще думаю: «як таке може поєднуватись?». Певно руді від природи якісь дикі, як аборигени Нової Гвінеї. Їхній шал вроджений, а не набутий, а очі… вони говорять: «хочеш – то йди за мною». Так- так, це звичайнісінька пастка, але рівно через 2 хвилини і 13 секунд я йду за нею, як дурна миша за халявним сиром.
Покірним телятком я залізаю у воду і підпливаю до рудої голови, яка вигулькує в чорній воді. Вона має мені щось сказати, я це знаю.
- Чуєш, капітане, а як же штормове попередження? Ну… Чи ти зовсім знавіснів? Поглянь туди... і туди, простягни долоню. Відчуваєш, як стрімко падає тиск? І ні хмаринки. Це білий шквал. Одна хвиля – і всім кінець.
- Ти думаєш я хто?, - співає до мене рудоволоса, щойно я опиняюсь в інтимній зоні – на відстані менш ніж 30 сантиметрів від її обличчя. Її спів солодкий, як і ситуація. Їй-бо місцева серена з Сонячного мікрорайону.
- Ліля, мені все одно, - чесно відповідаю я.
- Не Ліля, я - Лілу.
- Хочеш про це поговорити?
- Саме так.
- Думаю ти не цього хочеш.
- Не спіши. Можеш сьогодні залишитись в мене.
- А чого не спішити?
- До мене дійшли чутки, що ти знаєш відповіді. І я хочу, щоб ти сказав.
Я відкрив рота, щоб виректи чергову дурницю, завернуту у фант загадкового, непізнаного, неосмисленого, та мені завадив Луцький, який з розгону шубовснув у басейн (і як він встиг непомітно зайти?). Вслід за ним крокувала решта, крутячи головами навсібіч, очевидно виглядаючи нас. Вони йшли одне за одним: попереду Савчук, далі Сява і замикаючою - Ольга, яка перед тим невдало приземлилась на кахляну підлогу і зараз дибала, мов шолудивий пес. Смужка світла поширшала і я мимоволі сахнувся назад.
Раптом прийшло усвідомлення того, що торкнувшись її зараз я приречу себе «на потім». Назад вороття вже не буде. Оцей басейн зникне, разом з його хлорованою водою, слизькими кахлями, драбинкою, натомість зявиться двокімнатна квартира - місце смертельних двобоїв. Тисячі рудих тентаклів перекриють всі можливі шляхи до відступу і я плакатиму від безсилля. І ніхто не зжалиться над моїм горем, ніхто, навіть мій молочний брат Доріан Грей. А що може бути страшнішим від цього?
Бачу як тьмариться моя обручка від крику: «сука, заткнись, заткнись, ну!», а тоді ляпас, ще, іще і сльоза розрізає щоку. За мить хтось шепоче моїм голосом «пробач, чуєш, прости, я буду тут». Руки безкінечно довго гладять шовк шкіри, а ніздрі ловлять запах іншого. І в голові бурхає лава, вивергаючи потоки меду, який забирає лють, але ненадовго, лиш до наступного разу. Знаю, я приречений і це бісове замкнуте коло… і воно розімкнеться лише вбивством.
Я тебе знаю. Це ти… ти… О-о-о, не буде цього!
Стоп. Хто ці всі люди? Що я тут роблю? Раз-два-три, три-два-раз. Дихай, дихай, вдих-видих, рука-обличчя. Оу… це я. П’яний неук, фанат раннього Джека Лондона, Харківського «Металіста» і пізнього Андруховича. Я, слабка хімічна сполука з частими перепадами настрою, наївний дурень, бездарність врешті решт. Я, простий чувак зі спального району Аляски, якого знають в «Дорі», як дивака, який щоночі купує пачку цигарок, я...я...я просто вийду з того бісового басейну, одягнусь і по-англійськи піду геть. Не знаю чого не додумався до цього раніше, справді не знаю. Серце кличе в чорну пітьму тиші, а тебе, руда, я не знаю. Ти лишишся в тій воді, змерзнеш і будеш відігріта. Але не моїм теплом. Повір, майбутнє – важкезна річ, а вода – універсальний провідник. І те, що відкрило мені запону, врятувало від неминучої біди каже: «Ти вільний. Цінуй це». Бачиш, долю все ж можна змінити. Я і міняю. Втечею.
