Допіру поглиблюючись у невідомість роздумів, подумки ділиш себе на частини, молекули і врешті-решт на самого себе. Шукаючи прозорість навколишнього, гаптуєш себе повсякденним узором побуту, глушиш у невідомій причині свою злість і помічаєш, що таки щось відбувається, хоча й тимчасово лишається осторонь тебе. Так завше є – попереду світ, наповнений новими пошуками незбагненного. Але хіба ти відаєш наперед, яка картинка вирине з нічого далі? Чи часом не стануть ці пошуки модерними помилками твого єства? Ти розумієш, що в своєму єстві ти біла ворона, якій постійно чиясь невидима рука обрізає крила. Намагаєшся намарно відмахнутися від цієї невідомості, від усього, що набридає, від банального, від алкоголічно-словоблудного і хвацьким поштовхом вітру вдихаєш у себе упевненість, а потім ідеш назустріч суперечності. Навчена життям бачити філософію навколишніх звуків – знаєш наперед, що теорія побуту надійна, вона не зраджує, та все ж… Усупереч депресійним думкам, усупереч зрадливим радникам та друзям, яким ти просто вигідна, ти йдеш на віртуальний потяг. Їдеш невідомо куди, лишаєш частину серця на негостинній землі, часто плачеш за бажаним і… нарешті ти перемагаєш. Ти сильна, бо змогла в собі перемогти небажане – тихцем, нікого з ближніх не турбуючи, натискаєш опцію “плей” і з улюбленим спокоєм, записаним на уявне МР3 в твій мозок, прямуєш, відверта зі Всесвітом. І ота небачена рука, що відрізала тобі крила, округлює в повітрі безкінечність і впирається назавжди перстом у небо. Що таке небо для сузір’я поезії? Певно, що все, – але ми бачимо лише пухку неперевершеність вершин піднебесних гір, на яких ховаються ті, хто охороняють тебе. Твої улюблені янголи, яких пам’ятаєш завжди.
Я не вмію брехати, та часом ловлю себе на думці, що собі говорю неправду. Просто навчений жити не духом, а тілом десь у заблуканих стежках, іменах, захриплих афішах, у літерах тощо. Осторонь своїх змін маскараду. Зачитуєшся чимось новим – і раптом розумієш, що все ти читав давно, тільки сприймав інакше. Певно, в цьому і є моя вина, але вчорашній день потихеньку всю злість розчинив у собі, тож більше, думаю, не подарує новий день якихось там ляпсусів. Не маючи під рукою для читання нічого знайомого, я все ж таки віднайшов зібрання літер у зовсім не чужій поезії, яка чимось іноді надихала, а інколи дозволяла розглянути все трохи по-інакшому. Тож і не дивно, що я впізнав омріяну збірку Ірини Новіцької «МР3», яку писала тоді, в колишніх помилках, зовсім інша на мій погляд людина. Що ж – у кожної людини відбуваються “феєрії”, і я б не робив з вами поспішних висновків, що зараз ви одразу відкриєте збірку читати. Не зовсім, шановні, їх імовірно читати. Скоріше за все, до них варто дослухатися – адже то музика самої Ірини, симфонія життя, розділена на 110 треків, на безліч оркестрів водоспадів, цимбали гір, на скрипки осінньої трави та квітів і світанкової сурми сонця. Ви бачили хоч раз, як танцюють хмари? Тож я рекомендую вам не підглядати у вічко за тими, хто насолоджується цією музикою, – окрім ілюстрації Юрка Коха на обкладинці, ви більше не побачите нічого. Музика і без нього є оголеною частиною щирої душі. Бо це ви спроможні лише відчути всередині себе.
Слухаючи цю поезійну музику, підзарядивши її МР3-плеєр і дослухавши до останніх нот, чомусь я уявив собі гори – нічого, окрім гір, ніяких силуетів; і раптом десь у глибині простору з’являється авторка (хоча, по суті, вона відчувається в кожній ноті своїх літер). Онечки вдаль утікає руденька стежка, яка ніколи не забуває слідів своїх мандрівників, раптово затягується петлею і зависає над урвищем. Та авторка “дряпалась туди всім тілом тиснучись до каменю й колючок воюючи з небезпеками і втомою… (І.Н.)” і знаходила все нові й нові образи для своєї музики. І вітер занотовував на листі сп’янілих кущів, і чорними оченятами зачитувала до прозорості їх чорниця. Згодом, діставши рукою сконцентроване небо, вона з легкістю занотує: “це було легко розрубати гордіїв вузол із мотузки мечем так і не просікаю в чому полягав героїзм а доведеться спробувати розірвати сталевий ланцюг рукою голою спробувати ще раз і ще раз ти підеш освоювати світ тільки не забувай про птаха який снився твоєму другові… (І.Н.)” Перебувши нічку та погрівшись у долонях на диво літеплого вітру (ще, певно, не встигнув вдихнути в себе осінь), авторка розуміє, що тільки тут народжується “справжня історія (І.Н)”, що “мала бути викладена в нотах і квітах… (І.Н.)”, але як би там не ставалося – всі дороги ведуть додому, де “небо нагадує вщерть запруджену брудними автомобілями стоянку важко дихати вихлопними газами дійсності… (І.Н.)”. Хто знає, який у горах обирає собі фасон вітер, який у нього розмір і який його колір? Цього не відчуєш, блукаючи подумки в тінях одинокої кімнати. “Я рву на собі джинси і зв’язую клапті я рву на собі шкіру і затуляю душу я рву своє життя на нерівні половини щоб потім тулити їх одну до одної і терпляче лікувати рани …(І.Н.)” – намагається порозумітися з тишею авторка. І ніби молиться невидимим духам кімнати, приказуючи: “світе мій тихий кольори твої вигасли зорі твої впали всюди розруха… (І.Н.)” та “факти річ уперта вони часом не складаються в ясний і тверезий погляд на речі… (І.Н.)” і щось “фатальним уколом приспало непотрібну пам’ять пішла незворотна реакція… (І.Н.)”. Але це кордони і межі кімнати, які невдовзі, а тобто – прохолодним ранком, виведуть авторку назовні. Поодаль від депресійного мислення. Адже попереду те, чого так довго мусила чекати.
Власне, я міг експериментувати з рядками (мелодією) до безкінечності, бо дійсно багато чого добротного можна послухати. Казусів я не помітив – усе досить-таки яскраве. І що тішить – авторка в кінці своєї книги віднайшла-таки оптимізм. Останній трек – “реабілітаційний”. Чесно кажучи, я взяв мотивацію одинокої кімнати з тієї причини, що й сам майже змушений тимчасово в такому стані перебувати. Чому майже? Поки я друкую, мій найменший, але найбільший скарбик, додивляється нові серії своєї улюбленої “Маші”. У сні, звичайно. Він уже знає, що скоро все налаштується на кращу хвилю не тільки у нас обох.
Сама книга від обкладинки і до самого кінця вартісна, тож рекомендую до прослуховування. Бо що можуть проби, коли перед ними оригінали
