Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2588
Творів: 47086
Рецензій: 91479

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Шлях

© Марія Берберфіш, 02-10-2011
     Він прямував заводською стежкою, поринувши у свої роздуми. Після спекотного дня, що минув у тенетах праці, не надто милої чоловікові, повернення додому крізь прохолоду ночі, заспокійливу темряву було для нього, наче ковток дощу для зсушеної сонцем землі. «Нарешті! Вирвався! Пройдуся на самоті, відпочину!», – тішився розрадами, на які довго чекав. – «Там Віка вже, мабуть, готує вечерю… А завтра підемо кудись разом!», – мріяв про інші, що були ще попереду. «Треба тільки встигнути на автобус», – зауважив собі. «Нічого собі! Ото краса!», – подумав, побачивши, як сріблиться дим, осяяний місяцем. «І тут можна таке побачити… Дрібничка, але ж чарує око!», – міркував, кинувши свій погляд у напрямку однієї з найвищих труб, що випускала в повітря сивий потік, просякнутий світлом з нічного неба.    
     Різко зупинитися чоловіка змусили якісь голоси, що звучали десь попереду. Та він одразу ж попрямував далі, щоправда, вже дещо повільніше. Прислухався. Уважно. З тривогою. Згадка про випадок, що трапився з одним із його знайомих, наче вжалила. Коли він слухав розповідь приятеля, вона вприскувала в душу страх, але здавалася якоюсь далекою. Тепер наблизилася, несамовито потрясаючи серцем, шкрябаючи по ньому, немов нагостреною залізякою. «Двоє молодиків тягнули кудись чоловіка, чи п’яного, чи… мертвого… Залишили його й кинулися в мій бік… Я біг, біг, біг, хоча дихати ставало все важче й важче…», – дряпали Михайла, неначе кігті якоїсь хижої тварини, обривки розповіді товариша, що один за одним поставали в пам’яті. Тільки замість крові на волю виплескувався страх. «Жах тоді поглинув мене до останку. Не лишив жодного іншого почуття… У голові не було жодної думки, крім тієї, що треба бігти від смерті, не зупиняючись, хай там що!», – продовжували впиватися в уже й так роз’ятрені нерви почуті нещодавно слова. Попереду вибухнув гуркіт. На деякий час дихання зупинилося. Не міг примусити себе пришвидшити крок. «Так, у мене ж завтра вихідний… Зробити б Віці приємність, запросити кудись… До бару чи… просто на прогулянку…», – спробував відволіктися, та даремно, бо навіть думки, що, зазвичай, тішили його, у цей час зовсім не розраджували, видавалися тьмяними й відступали перед натиском інших, тих, яких марно намагався позбутися.
     Він швидко йшов, майже біг, переводячи свій погляд, наче приціл, з одного боку в інший. Зиркнув на годинник. «Хай би вік не бачити мені цього заводу вночі!», – напружено зітхнув. – «Скільки ж тут усього, на що без страху не поглянеш! Хто знає, що чи хто за тими деревами й кущами? А за потягом?», – нервував у собі, безуспішно намагаючись просякнути очима темряву, пройняту туманом, що хоч поволі, але густішав. Та невідомість, що запала навколо нього, не зникала, продовжуючи непокоїти. Кинув очима довкола себе. Труби здіймалися поміж будівель цехів, наче височезні вартові, похмурі, грізні велетні. Де-не-де виростали гігантські язики полум’я, буйствували стовпи диму. З різних боків до насторожених вух доносилися потужні сплески заводського гамору, що був для чоловіка вже звичним, та, попри це, дратував, бентежив.      
     Михайло відітхнув. Недалеко, праворуч від дороги, кілька людей розвантажували вагон. «Ось, звідки були голоси», – увірвався в серце клаптик світла. Поглянув на годинник. Побіг щосили. «Треба встигнути, треба, необхідно», – не полишала його одна й та сама думка.
     «Та що ж це за…?! Тепер доведеться йти пішки ще через два цехи, та ж то хвилин із сорок! Тоді й маршрутки вже не їздитимуть!», – міркував у відчаї, зрозумівши, що таки спізнився. «Той клятий страх! Чого я був не приборкав його?! Узявся на мою голову!», – розсерджено розтинав руками повітря. Поглянув навколо. «Усе вже давно знайоме, але… Як же ж тут… потворно… особливо, вночі», – скреготіло в голові. «Але ж раніше ти до цього ставився спокійніше!», – зауважив собі, не припиняючи пильно роздивлятися на всі боки. – «То все та історія! Кляті спогади!». Від самої думки про те, що на нього чекає не надто приємна дорога, Михайлові було не по собі. Та розповідь, заполонивши його душу, грубо витягувала з її закутків страхи.
     Раптовий дзвінок мобільного прокотився всередині важкою луною.
– Віко, привіт. Слухай, я… Я проґавив останній автобус, тож… Буду пізно. – Винувато говорив до дружини, щосили намагаючись приховати внутрішнє сум’яття.
– Мишко, що сталося? Чого не встиг? І що в тебе, врешті-решт, із голосом? Га? – Почулися в слухавці запитання, що не тільки не стали для нього несподіванкою, але й трохи розрадили: гадав, що розмова з коханою покращить йому хоча б частину дороги, відволіче від чорних думок.
     Говорив, говорив… Усіма силами старався перемінити свій внутрішній стан, неначе висвітлити темне полотно. Та очі все одно блукали довкола, а кожне приємне відчуття, що тільки-но було зродилося всередині, поглиналося невгамовною тривогою, зникало в її мутних глибинах. Не міг більше розмовляти, бо це йому заважало… бути насторожі. Якраз його наздогнала автівка, з якої визирнув один зі співробітників.
– Привіт, друже! Давай підвезу!
– О! Зараз, чекай! – Крикнув Андрієві. – Бувай, люба, до зустрічі! Я, напевно, буду вдома швидше, ніж очікував. – Поспішив порадувати дружину.
     Розслабившись на досить м’якому шкіряному кріслі, розповідав приятелеві дотепну історію, почуту від одного з підлеглих в обідню перерву. Розніжився від пестощів легкого вітерцю, що влітав до салону крізь напіввідчинене вікно.
– Якби не туман, зараз би вшпарили! – У голосі водія звучали нотки незадоволення.
– Та бодай тебе! Знаю я, як ти це вмієш! – Розсміявся Михайло. – Дякувати погоді, що доїдемо живі!
– Слухай, там десь у мене була… – Андрій трохи нахилився вниз, до вбудованої збоку скриньки. – Дістав цей безлад! Хіба можна тут щось… – В очах зблиснув жах, обличчя застигло в німому переляку.
– Ми ж зараз… – Вилетіло в його попутника, та обірвалося.
     Автівка струснулася від удару. Недоговорене, як і недожите, затратилося в тумані.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Оповідання,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 03-10-2011

"Як же ж тут… потворно…"

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 03-10-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 02-10-2011

Індустріальний апокаліпсис

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 02-10-2011

Якби не туман, зараз би вшпарили!

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ганзенко Олексій, 02-10-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99806499481201 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …