Краплі дощу тупо відраховують час…
Краплі вогню на горлечку пляшки понуро відміряють порцію тимчасового забуття…
Зовсім не хотілося перетворюватися на п’яну тварюку, та чоловік себе примусив: треба. Він вилив залишки спиртного до чарки, востаннє травонув попалений шлунок, що вже був готовий до відчайдушного заколоту. По тому відчув жадане: полегшало... Охопила байдужість, яка межує з миролюбністю. І… вже більше не хотілося вбити матір.
…Його зачало не кохання. Завжди вважав, що народився через абсолютний материнський егоїзм. Це коли жінка майже в сорок і досі самотня, а надія на шлюбну обручку – вважай, примарна… І жінка знаходить порятунок – у традиційному формулюванні «народити дитину для себе». Звучить так, ніби та, що в заміжжі, пускає дітей на світ «не для себе», а для когось: для чоловіка, свекрухи, школи, виробництва, лікарні... І всі перераховані та замовчувані «інстанції» тут же отримують своє: хто - суб’єкт родинної турботи, хто - учня, хто - працівника, а хто й пацієнта… Ти ж, матусю, тут наче й ні до чого! Бо, окрім дітей, ще й маєш законного чоловіка; то ж твій сімейний статут передбачає чимало різноманітних клопотів – приємних і не дуже, ще й не обов’язково пов’язаних з дітьми… На думку оточення, мати-одиначка, в якої з весільним вельоном якось не склалося, має лиш один «клопіт», єдину втіху та забаву – своє позашлюбне маля.
І все воно, наче б то, й добре. Справді-бо, можна бути щасливим і в неповній сім’ї. Бо де ж їх набратися – отих законних «благовірних» - на стількох бажаючих жінок?.. Одне було недобре: трапляються у підстаркуватих матусь деякі витівки, що межують з істеричною впертістю.
«Егоїстка», - думав про матір син. Нині він перебував у полоні дешевого шмурдяка та шаленого дощу. Холодні дощові долоні давали кухонному вікну образливих ляпасів. Здавалось, ніби нещадні патьоки шмагають не скло, а чоловікові неголені щоки…
«Тільки про себе думає!» - у відчаї все не міг заспокоїтись… «Героїні-одиначки», подібні до його матері, як не всі, то через одну - егоїстки! Бо вирішують власні проблеми за рахунок своїх «безбатченків». Прикро, розмірковував пияк, що подібна дурепа, замість вдячності тому, хто їй дитину зробив, зазвичай таїть глибоку образу. І тоді, замість правди про батька, розпускається небилиця на шкталт: «Твій тато – загиблий льотчик-полярник»…
Пияк з дитинства мріяв познайомитись зі своїм батьком. Ну, хоч би заочно: знати б тільки – хто він... А мати поводилася, мов підпільниця на допиті, та, бувало, так дивилася на сина…і гнівно, й водночас - благально!...Аж незрозуміло було: чи матері й справді – дуже боляче при важкій розмові?Чи, може, їй просто нічого сказати?!.
Син би погодився на будь-який варіант стосунків матері з тим загадковим чоловіком... Аби лиш знати, що й ти також - не з повітря народився…
Ну, сказала б, приміром, що була на курорті. Може, увечері випила трохи, пішла подихати морським повітрям, і трапився самотній жінці випадковий кавалер…Хай навіть прізвище того мужика невідоме, але… з ким вона тоді обіймалася – має ж пам’ятати?! Чи таке забудеш - коли через дев'ять місяців маєш від нього розкішний подарунок! Який на зріст,чи якого кольору волосся… ну хоч би: смалив той «батько» цигарки чи ні?! Будь-яку інформацію. Аби лиш правдиву...
Найперший перекіс долі – загадковість його походження… Зате відкривався простір для неймовірної фантазії! Бо коли ніхто нічого не підтверджує, але й не спростовує – то вважай себе хоч сином арабського шейха! А що? Он, мати стільки років в елітному готелі пропилососила - може, хто й «віддячив» таким чином чепурненькій покоївці… Ось до якого фінішу доповзають дурні думки, коли людині невідома правда.
З раннього дитинства Пияк був розумним хлопчиком, та тільки… занадто «передозованим» материнською любов’ю! Нерозтрачене за стільки літ жіноче тепло – це вже не просто спека, а ціла пожежа!
У своїх дитячих стражданнях він був не самотній. У першому класі його сусідкою по парті була Тетянка. Після першого уроку до класу могла заскочити її, теж немолода мама, яка вчителювала в сусідньому класі. Тут же, при дітях, стягала з присоромленої доньки теплу спідничку, натомість одягала їй тоншу. Вона так турбувалася про доньчин теплообмін… Мама нашого героя була дуже схожа на ту жінку…
Вовтузіння маленького сина в пісочниці не лишилося поза її увагою. Коли поруч гралися дівчатка, в жінці прокидалися ревнощі: це ж вона й озирнутись не встигне, як украдуть дівулі дитину, потягнуть у доросле життя! Прямісінько з пісочниці, разом з м’ячиком та машинками…
Хлопчик мусить бути еталоном вихованості: не в двірнички ж він народився! Хоч і його предки – не великі панове, та готельна покоївка вважала, що стоїть на кілька щаблів вище за якусь там двірничку-нечупару. Та коли, задля справедливості, порівняти їхні професії, то виходить, що обидві ці жінки - прибиральниці, й відрізняються одна від одної хіба своєю екіпіровкою. Звісно, на тлі брудної двірницької спецівки накрохмалений біленький фартушок покоївки виглядав, мов розкішна сукня… Зате занехаяна двірничка мала неабияку перевагу – в особі законного плюгавенького чоловіка. Той був сантехніком, трохи пиячив («Мені по роботі треба!» – захищався перед своєю жінкою). А дітям він був непоганим батьком: пропивав не все, носив додому ковбасу та шоколадки. А вихідного дня збирав своїх дітлахів у купі з сусідськими. Всі усідалися в дворі, на ним же змайстрованій лаві, і хоч від сусідського дядька смерділо перегаром, цього звично ніхто не помічав – бо татко Оксанки і Степанка урочисто сідав за дерев’яного стола, одягав перехняблені окуляри з тріснутим скельцем, і повагом відкривав чергову дитячу книжку… За ту напівзруйновану оптику на дядьковому носі діти прозвали його «Черепах Тортилл».
А в матері чоловіка - ні отакого, ні кращого – взагалі ніякого не було! Від дворового «казкаря» відволікала синочка, як могла: хапала останні гроші й тягла дитину до ятки з іграшками… Або сама читала казки вголос, а хлопчик сидів насуплений. Бо мама не вміла так, як “Черепах”! І хай би хоч як старалася - так, як у нього, не вийде ніколи! Бо вона була… не тато! І хоч жінка, бувало, й паплюжила сусіда в присутності дитини, та малюк все одно заздрив Степанкові й Оксанці. Бо вони таки мають тата…
Нестерпно хотілося видати її заміж! Ну нема й нема рідного батька, що ж… Нехай буде вітчим. Буду любити, як справжнього! Та мамі про це не казав: вона ж все одно нікого не приведе. Їй, мабуть, і так добре…
А в школі хлопця ображали однокласниці, і навіть били. Син вважав, що це через матір, це ж вона все торувала: «Не можна ображати дівчаток, не можна ображати дівчаток…». Він зрозумів, що світ влаштований несправедливо. Бідолашні хлопці завжди в невигідному становищі: у школі їх товчуть (і хто б навчив своїх доньок, що не можна ображати хлопчиків?..), у трамваї штовхають, на війнах нищать… Несправедливо! І під таку несправедливість він покірно підставляв свою голову. Та й зробив для себе невтішний висновок: дівчатка (у майбутньому жінки) – це… вороги! Хлопчик відмовився гуляти з ними в дворі. І хоч ці, «дворові», були наче б то мирні, та все одно - потенційні вороги…
Мати завжди цікавилася, з ким ділить парту її дитина. Особливо пристрасно – коли поряд сиділа дівчинка. А коли на випускному вечорі всі вишикувалися по двоє (він – вона, він – вона…), та пройшли до зали під веселою аркою зі святкових стрічок, мати відчула штрик під ребром: ти ба, за ручки взялися… Агов, де ті наївні часи, коли жінка дитячою пісочницею переймалася?...
До армії Пияк не потрапив, бо був єдиним сином старої матері, тобто «годувальником»… А йому хотілося в солдати! Та просити за себе не посмів: боявся бійок і знущань.
Якось двоюрідний брат взяв хлопця на своє весілля «боярином». Свідком, тобто. Мама теж гуляла на тому родинному святі. Та тільки яке вже те «гуляння» було… Якась гостя зашипіла їй у вухо: ви погляньте, погляньте на ту дівку, кажуть, тільки-но після аборту… «Дівку» поставили в пару до маминого сина - вона була «дружкою». «Ну, все, - жахнулася мати, - це вже тобі не пісочниця…Треба щось робити», - і наступної години жінка не помічала нікого й нічого, бо витріщалася тільки на весільних свідків. Підхопилася з місця, почувши традиційне: «Свідкам – гірко!». На всіх весіллях це звична справа, а тут раптом усе вилилося в незрозумілі викрики. Поцілунок боярина з дружкою так і не відбувся: як тут гукати «гірко!», коли в декого іскри від злості летять…Танцювати свідкам матуся теж не дала – ну, зовсім збила з пантелику традиційне весілля! Коли ж почула дівоче: «Ходімо, покуримо» - схопилася за серце… Яке вже хлопцеві «куриво» та які танцювальні забаганки, коли довелося слабу матір додому тягти, на ліжко вкладати?! А стара все стогнала та потайки раділа: не постраждала цнота сина!
Пізніше вже сама робила спроби знайомити сина з «потрібними» дівчатами, та він уже й сам того не хотів.
Мати мріяла про «порядну» стару діву, й була впевнена, що тільки такий шлюб і має принести жадане щастя. Наречені, вважала жінка, повинні бути як два чистих аркуші. Така собі “tabula rasa” в квадраті. А, може, і в кубі – коли сюди додати ще й матір.
«Ой, мамо, нічого не треба, - подумки просив син. – Мені й так нормально…» Він закінчив «дівчачий» філологічний факультет, та нареченої там не вибрав. Потім скромно працював у жіночому шкільному колективі…
І ось настав день, коли він почув матусину розмову з сусідкою. З тих пір він жорстоко запив…
Сусідка допитувалася в матері, чому це її син ніяк не одружиться? Може, в нього нерозділене кохання, а може, оте… як то кажуть по телевізору… інша «орієнтація»? А підстаркувата мамця, з вірою у власну правоту, раптом втративши розум, і мудрість, і сором, бере та й каже: «Не второпаю, яка така «орієнтація»… ходить рівненько, не хилитається… а тільки точно знаю, що він… «дєвствєнніц»!».
Отак і промовила, витворивши з відомого слова… неологізм...
Звідтоді в голові засіла думка: допоки з матір’ю під одним дахом - залишатиметься він отим... з літерою "ц" у хвості... А ще ж до запою, таємно від матері, скромний учитель частенько гостив у своєї колеги. Вона вже два роки як удова, а найстаршому мужчині в її домі – аж… сім років, і він уже першокласник! Мама ним дуже пишається,бо старший син є авторитетом для молодших братів-двійняток. Ось тільки грошей катастрофічно не вистачає. А коли діти хворіють – у їхньої мами очі стають безбарвні, як у старої недужої собаки. А їй же тільки двадцять вісім років… буде через кілька місяців.
Шкільний учитель допомагав своїй колезі клеїти шпалери в її домі. Їм було легко удвох, бо ніхто з них ні на що не претендував. Просто змащували клеєм зворотний бік благеньких квіточок, шикували їх рядочками – пуп’янок до пуп’янка, та впродовж роботи пліткували про директора, згадували своїх учнів… А опісля була вечеря разом з дітьми. Вчитель ніколи не приходив до них без смачних гостинців… Ото і все. Ненька може почуватися спокійною.
… П’яний чоловік піднявся на затерплі ноги, зробив крок у квітневий дощ. Він потім матері все пояснить. По телефону. Або ні – вони прийдуть до неї якось – усі разом. Давно пора її бабцею зробити. Нехай тепер вже над онуками дуріє!..
