Син з батьком йшли дорогою до лісу. Розмовляючи собі на якісь філософські теми, вони повільно наближалися до зеленої хвойної цитаделі природи Полісся.
Ліс на Виноградарі завше славився багатством природи. Коли батько ще хлопчиком був, за радянських часів у ньому бігали олені, а інколи й вовки. Не кажучи вже про білок, їжачків та інших дрібних тваринок. Батько знав та пам’ятав тут чи не кожну галявину, чи не кожну стежечку, тож можна було б сміливо йти з ним до лісу по гриби. Гриби… Хоч вони ще тут не перевелися, бо білку вже рідко коли побачиш.
Підійшовши до лісу, батько з сином відчули свіжу хвою, що ніжно пронизала їм груди. Вони потрапили на територію іншого, древнього світу, що тисячоліттями жив своїми власними, часто не зрозумілими людському розумові, законами гармонії та простоти.
Тихий шелест та шум гілля періодично доповнювався трепетним співом невідомої пташки. Подих лісового вітру, мов духовий інструмент, захоплював і заспокоював водночас. Навіть тиша та суворість величезних стовбурів, схожих на колони древньої Еллади, ніби створювали якийсь музичний фон. Музика природи. Така природна…
Так було. Допоки очі їх не опустилися вниз. А нижче сиділи люди. Вони пили, пили та сміялися. Але від сміху того не було весело. Стільки сімей цього вихідного літнього дня вибралися на природу. Посміятися… І, звичайно, поїсти. Добре поїсти. І якої страви у них тільки немає! Добре вміють готувати. Шкода, що весь свій пластик, жирні кульки та брудні серветки, пляшки, об’їдки вони не додумалися прибрати. Виходить, готувати ми вміємо, а прибирати нас не навчили. А головне – немов так і треба, все нормально. А що тут такого? Що не так?! Ви от зараз читаєте, і, мабуть, думаєте: «Як банально! Немов нема йому більше про що писати, немов немає більше тем, окрім проблем екології та бла-бла-бла?!» І справді: чого мені впали в очі бляшанки від алкоголю на зеленій траві? І недопалки навколо них, і пластмаса на лісовій галявині… І цей сміх – невеселий, невеселий…
Не знаю чому. Втім, коли син з батьком вийшли з лісу, тато сказав:
- Даа, наши вибрались погулять…
А син, подумавши, відповів:
- Цікаво вийшло, батьку. Йшли ми з тобою на природу, а потрапили на п’янку.
Ось так людина може з раю зробити пекло. Залежить все від людини – вибір за нами. Хоча, звичайно, далеко не все вирішувати людині. Проте саме ми визначаємо, яким шляхом іти, кому бути вірним. А Ви як вважаєте?
