Питається, нащо йти? Все одно капець.
Хоч впертість народилася раніше за розум – це всім відомо.
Правиця німує, мов уже встигла відпасти. Рукав дорогезної куртки набрякає липким теплом. Шмата, накручена зверху, надовго не зарадить.
Он, у ніздрях – млосно-солодавий сморід власної крові. Тому дихати краще ротом; хапати густе лісове повітря, що шматками сутінкового туману осідає на денцях легень і геть не схоже на «пахощі свіжого лісу», рекламовані парфумерними компаніями.
Крок. Ще півкроку. Ще трохи…
Із такою «швидкістю» не втекти. Але поки йдеш – то ще не смерть. Поки болить – то ще життя…
До речі, де біль? Певно, йде без поспіху слід у слід, бо добре знає: жодні сильнодіючі пігулки не притуплять його жовтуваті ікла надовго.
Чи, може, випередив її давно і терпляче чекає десь попереду. У нього за плечима – сотні, тисячі років досвіду.
Тож він добре розуміє: скалічена рука, пошматована улюблена куртка, збита нога – то бздури, на які не варто розмінюватися в останню ніч своєї жертви.
А ніч таки остання. Це добре розуміє і сама Маріанна: неповних двадцяти років її власного досвіду для цього – із головою.
У лісі в неї нема шансів побачити ранок. Тим більше – у Заклятому лісі, куди не всякий божевільний доброю волею сунеться. От якби на неї влаштували полювання серед міста, на її території… Тоді б ще подивилися, хто кого!
І кого вона хоче надурити?
У місті - теж без шансів, як примудрилася перейти дорогу отим, гос-по-да-рям… Схожим на людей, але з олов’яними очицями.
У місті все б уже скінчилося: у лісі цікавіше полювати на дівчисько, що й нова ніколи не потикало за міську околицю. Тож її й подарували трохи часу. Певно, не підозрюють, що й господарям життя доводиться платити. Навіть за отакі-от захланки.
Усе, досить витрачати час на блукання. Слід спробувати зменшити їм задоволення від лову жертви…
***
Хай живуть дешеві китайські технології! Певно, у Пекіні, чи де там їх виготовляють на експорт, мають уявлення про особливості експлуатації речей у Східній Європі.
Флешка вціліла у смертельній круговерті останньої доби. Виглядає так, що хоч зараз до ноута вставляй і перекачуй досить специфічну інформацію. Того штибу, за яку у фільмах платять чемоданами доларів, а у реальності – долями чи життями.
Скарб, одним словом.
Ось зараз з усіх сил стиснути її в кулаці лівиці. Чи розтерти ногою об камінь… Чи у струмок швиргонути – і хай потім хто виловлює, як робити нема чого більше.
Як самій втопитися не пощастить – замілко.
Біль, попереджаючи, штрихнув руку розпеченою голкою. Захвилювався, що дівчина може зіпсувати всю розвагу?
Довелося закинути в рота чергову пігулку – передостанню. Не даремно напис на коробці попереджав про небезпеку передозування. Біль таки щез, навіть слабкість згорнулася у тугий клубок десь під шлунком, ладна розправитися зірваною пружиною. Але не зараз, трохи згодом.
А от перед очима заблимотіли вогники. Просто на землі, утворюючи дивний візерунок, звиваючись сяючою вервечкою.
Дурне діло – лякатися, та ще й у її стані.
Симпатична навіть галюцинація. Не всім аж так щастить.
Остання думка недоречністю змусила скривитися губи, відвиклі від усмішки, у дивну гримасу.
Вогники, ображені на оте зневажання, сипонули ледь не по замащеним черевикам. Ніби крихітні голочки пробігли натрудженими ногами – і за мить зникли.
З’явилися знову, блимнули, дивуючись людській нездогадливості. «Перебігли» до старої розлогої верби.
За мить там же опинилася й Маріанна. Коли й устигла, де втома ділася? Сама не помітила.
***
Не згадати й коли, ніби в іншому житті, мала Мар’янка рік провела у прабабусі. Мати якраз влаштовувала в черговий раз особисте життя.
Хоч і була люба родичка натуральною-таки білявкою, але, певно, врешті второпала, що не дуже поспіваєш про двадцятиріччя, коли під ногами крутиться не голопузе бебі, а височенька першокласниця.
Тож на до-овгі триста шістдесят днів Маріанна перетворилася на Мар’янку. Встигла дізнатися, як то – пасти гусей, босоніж бігати по калюжам, пити при застуді не закордонний шипучий аспірин, а настій липи з малиновим варенням… і як-то повертатися зі школи після другого уроку, бо клята грубка так і не розгорілася – гаспиди із сільради закупили для школи не вугілля, а сміття…
То не дівча так, звісно, а язика сусідка бажала начальству усіх гараздів, бо жне чекала, що її халамидників так швидко додому повернуть, вона й по дому не все встигла зробити.
А Мар’яна мовчки раділа: що тих завдань домашніх у первачків. А так можна примоститися з читанкою біля прабабусі, дивитися, як із плетива ниток блискучі спиці вичакловують светрик.
Може, листоноша саме сьогодні принесе грошовий переказ від мами. А може, й листа. Хоч навряд… День народження позаду, Новий рік ще коли буде…
Прабабуся казки розповідати не любила: нащо дитині байками голову забивати. Та дитина сама раз розмову завела: скарб відшукає, про який сусідська Галька торочить. Мовляв, Заклятий ліс – поруч. Там скарбів на всіх, хто не боягуз, вистачить.
А в скарбі буде багато-багато грошей. То вони куплять Мар’яні нове плаття. Ні, цілих два! Бабусі – окуляри і хустку гарну-гарну, а ще – багато мармеладу. І мамі тоді не треба буде одружуватися. Як вона про скарб дізнається, то до них приїде…
Певно, старій ота згадка про онуку до душі не припала. Чи бажання малої піти скарб шукати:
- Знаєш, дитино, є сім’ї, яким гроші щастя не приносять. Наша, певно, з таких: хто з родичів найбільше до отих грошей прагне – самі клопоти знаходить. А вже скарб шукати, не знаючи, на що саме і хто його заклинав… Навіть як вогники самі до нього приведуть… Краще бути боягузом, ніж самогубцем. Так Гальці і скажи!
Стара тоді говорила довго, правнука захоплено слухала – малі люблять страшні казки. Хоч «захоплено» - то не значить уважно.
Через кілька років вона й сказати не змогла б, що почула, що нафантазувала, а чи й був отой диво-рік у її житті, чи вимарився, бо ж кожному хочеться, аби його любили. Та ще й не день чи два, а отак довго…
***
Маріанна здригнулася, оговтуючись від підступно-заспокійливої дрімки. Це ж скільки часу на спогади згайнувала! І коли?!
Зиркнула на скалічену руку і завмерла зачудована: виходило, зовсім дрібка секунд майнула, навіть нової темної плямки не встигло проступити на пов’язці. А відчуття, що ніби й відпочити встигла за отакими спогадами.
Принаймні, безнадія ледь відступила. На її місце притьом ковзнула приспана було жадібність, ну, хай практичність: отак майбутнє благополуччя власними руками знищити?! Та як вижити, трохи перечекати, знайти путнього співучасника, замість того дурня, царство йому Небесне… хоч нащо і там дурні здалися?
Видобувати скарб, на який, певно, й натякали оті вогники-перебіжчики, сенсу нема. А от сховати власне багатство у вузьку щілину, куди ледь жіноча долоня протиснутися може…
Божевілля, звісно.
Хай йому, як ті шульги можуть усе лівицею робити! Флешка сяк-так опинилася в цупкому целофановому пакуночку з кількома не дуже вражаючими золотими брязкальцями – усім її «золотим фондом»: як уже й не виживе, то хоч хай інші не матимуть з її смерті і крихти зиску!
А от загортати усе добро в міцну тканину однією рукою не пощастило. Довелося скористатися і правицею – тканину прикрасили масно-темні розводи. Та то пусте. Пакунок ковзнув у щілину, ніби вона його і чекала, зник у глибині ще живого, хай і побитого вітрами і зимами дерева.
Маріанна коротко зиркнула на трохи надкушену повню над головою і стиха, ніби напучування, кинула дереву:
- Хай краще лісовій нечисті подарунок буде, ніж кому із звичайних людей!
Десь згори коротко крикнула нічна птаха.
На мить від різкого звуку не те що потривожену руку, усе тіло сипонуло вогнем. Нічого, віддихалася.
Зиркнула навсібіч – вогники, терпляче перечекавши, знову зазміїлися попід ногами, звернули на зарослу стежину.
Надто давно тут була, та чи й була коли малою аж так далеко в лісі? Не згадати: болото просто праворуч, чи трохи навкоси.
Схоже, її «оті» зараз перепроводжають просто в багнюку.
Хоч назад ходу тепер точно нема, а попереду крихітний шанс: не втрапити в трясовину, зупинившись в останню мить, набрести на гать, дбайливо позначену лісником… ще якесь диво. Раптом, вона зараз – лише приманка для жирнішої здобичі? Приведе за собою когось більш вар тіснішого – то й не прищучать саму?
- Та йду вже! – це до непроханих проводжатих. – Тільки довго йти не зможу. Як тут найкоротше?
Вогники слухняно звернули зі стежини праворуч: трава не густа, кущі якісь рідкуваті, пройти можна, як одяг не шкода – а так недовго…
В останню мить їй здалося, що позаду хтось стиха покликав на ім’я, ні. Заскиглив малою дитиною, що її кинули у страшному лісі.
Не озирнулася. У світі давно не залишилося нікого, заради кого варто дозволяти собі таку розкіш – обертатися.
