Її звали Марія. Вона сиділа над безоднею і їй хотілось померти. Навколо була така краса, аж перехоплювало подих. І лише цього подиху було б достатньо, щоб вона впала у прірву.
ЇЇ гукали, її благали повернутись, але глибина урвища вже міцно вхопила її погляд. Вниз, лише вниз.
Це був казковий відпочинок у країні Дитинства. Навколо все було сповнене дитячим сміхом, безтурботністю, щастям. Тепле, усміхнене море, безмежно блакитне небо, що кличе дитячу душу ген-ген за небокрай. Мрії про кохання, віра в те, що все можливе, все до снаги. Як легко злітала у височінь її душа.
Часто, після виснажливого робочого дня, коли всі поспішали розділити серед магнолій свої пристрасті та бажання, вона ховалась за пальмами на пагорбі та все вдивлялась у далечінь антроцитового моря. А зорі були такими низькими, здавалось, їх можна вхопити рукою, варто лише вибратись на самісіньку вершину Ведмідь-гори!
Бігаючи з дітьми зеленими парками табору, вона скрізь в’язала стрічки і загадувала лише одне бажання. Бути з ним!!!!! На її зап’ясті вже давно знайшов собі місце курячий бог – такий камінчик з отвором, який можна цілу вічність шукати серед гальки, що вкриває пляж, але так ніколи і не знайти. Але якщо все ж таки тобі пощастило, варто подивитись крізь цей отвір на сонце, що сідає, і подумати про кохану людину, а потім довіку носити той камінчик близько до тіла. За умов дотримання ритуалу єдиний, милий, коханий завжди буде з тобою. Наївно. Ні, до смерті правдиво, до останньої краплі солоного моря правдиво. Вона готова була у цьому заприсягтись.
Марія була однією з педагогів-організаторів Країни Дитинства, а простіше кажучи вожатою. Саме за віру в різні неймовірні дрібнички та великі дива, діти тягнулись до неї, прагнули її спілкування. Вона абсолютно нічим від них не відрізнялась. Їй було 22.
Лука дзвонив то з Еміратів, то з Африки. Говорити не хотілось, від щастя хотілось лише плакати і кричати на повні груди. Хотілось їй. Вона всім єством притулялась до віконного скла, міцно стискаючи тремтячою рукою мобільний телефон. Вона щаслива, безмежно щаслива.
Ця історія кохання закінчилась банальним повідомленням. «Я не можу забути іншу. Пробач.» Марія щойно зустріла його на вулиці, повертаючись з навчання додому. Все було гаразд!??? Вона з надією, як голодне на ласку цуценя, зазирала йому у вічі, знала, що він скоро йде в море. Після його повернення не пройшло і двох місяців. І знову розлука. Але, як виявилось, розлука була для Луки жаданою. Обійми, поцілунки, а за хвилину це повідомлення. Сліз не було. Вони висохли вмить. Мить, яка потрібна людині, аби прочитати таке коротке повідомлення.
Пустеля…її душа пустеля…нічогісінько немає. І знову на все літо в Країну Дитинства. Але, на жаль, дитинства там вже не було. Її дитинство подалося за Лукою у далекі мандри.
Прірва. Ні, вона не стрибне. Марія буде жити. Вона підводиться і біжить. Падає в сніг, що схожий на неможливу реальність серед буяння трав та спеки південного літа. І от вона плаче. Плаче вперше, плаче гірко, просто не можливо зупинитись….
Натягнувши капелюха на очі, повертається вниз, до людей, серед яких вже протягом року приховувала свою пустелю бризками веселощів та сміху. Істеричного...
З Лукою вони зустрічались ще не раз. Але віри вже не було. Вертаючись до нього, в серці був лиш відчай, усвідомлення того, що летиш у вогняну прірву, гієну.
- Давай спробуємо ще раз, - казав Лука. І Марія бігла за ним. Залишала людей, які її кохали, зраджувала чоловікам, які воліли бути з нею. З Лукою вони блукали засніженими вулицями маленького міста, а потім кохались у чужій квартирі, потай від усіх, як злочинці.
Підхопивши простуду, вона втратила можливість його бачити, він не прийшов, коли Марія кликала його, захлинаючись сльозами в гарячці. Він просто не прийшов.
Ви запитаєте, де гордість, почуття власної гідності?
Його в Марії не було. Ганчірка, шмаття – саме так. Нікчема з великою любов′ю в маленькому серці, яка пробачає все, вірить, чекає і чомусь не помирає, не помирає і все. Не помирає.
Пройшло два роки і він знову покликав. І вона знову пішла. Час наче стер з пам′яті всі образи. Звільнив місце для нових.
Вони поїхали на концерт гурту «Море Еміля». Для чого? Вона сама спланувала цю подорож. За декілька днів до цієї поїздки Марія та Лука блукали нічним містом.
- Я тисячу разів прагнув тебе повернути, і тисячу разів від тебе тікав. Щось не так, щось не гріє, чогось не вистачає…щось не так…….
Саме ці слова Марія могла б повторити усім свої чоловікам, які були у її житті після, до та під час Луки.
Навіщо поїхали?
- А раптом нам варто поїхати кудись удвох, і він все зрозуміє. Концерт улюбленого гурту, чаруюча магія подорожі…Він відчує, покохає, зігріється…
Марно. Від тієї нічної сповіді не залишилось і сліду. Холодна саркастична глиба льоду. Він не дивиться їй в очі, не дивиться на неї взагалі. Вона його дратує. До нестями дратує.
Лука наче прагне викликати відразу, він розповідає про свої пригоди у закордонних борделях. Цифрова камера і досі тримає в пам′яті обличчя тих, кого він обіймав, цілував. Він з подробицями розповідає про кожні стосунки, про кожну дівчину, про кожне ліжко.
А Марія ковток за ковтком напивається доп′яну віскі з колою, і коли Лука відправляється до вбиральні, тікає в ніч. Чуже місто. Вокзал.
Любов втрачає сонячний, величний ореол. Мабуть, вперше приходить відчуття неймовірного приниження, болю, відчаю. Нарешті воно приходить. НЕ ЛЮБИТЬ!!!!!! Молотками б’ється в голові. І немає чим його виправдати, немає чим крити цю карту.
Якби після цього Марія жодного разу йому не подзвонила, слова не промовила, викреслила з думок… але Марія слабка.
Що зробило її слабкою? Любов? Справжня любов робить людину слабкою, нікчемною? Чи величною у своєму всепрощенні, самоприниженні, самознищенні? У нашому світі така любов виглядає смішною, тупою, гидкою, божевільною.
Усі подруги з Марії сміються, не відкрито, але в душі кожна вважає, що такої дурепи, як Марія ще світ не бачив. Нікчема – повторювали вони, співчутливо посміхаючись.
А вона знову подзвонила, бо в грудях боліло, неймовірно боліло. Він написав, що вже в морі. А через тиждень його побачили у місті – Марії одразу доповіли.
Він руйнував її життя, вона руйнувала життя людей, які кохали її.
Замкнене коло.
Лука, Марія – вони жили почуттями, емоціями, шукаючи кохання, і не знайшовши його, калічили життя іншим людям. Чому, за що? Як виявилось, він теж безтямно кохав, але іншу. Лука так само вірив, що та, одна, єдина повернеться. Одного разу візьме і повернеться.
Марія і Лука були однакові, єдині, схожі навіть зовнішньо. Дві споріднені душі, як полюбляють казати письменники. Двоє безтямно закоханих. Але навіть найвеличніше кохання часом допускає помилки. У цієї, небом створеної пари, був один дефект: вона кохала його, а він – іншу. Обоє кохали безнадійно.
