Перебираючи пальцями, вона торкалася чогось гладкого і прохолодного. Поверхня невідомого чогось була для неї саме такою: «гладенькою» і «прохолодною». Вона уже знала ці слова у перші миті усвідомленого існування. Слідом за пальцями ожили губи: вони заворушилися і привідкрилися. Блиснули вологі зуби дівчини, - щось ніби репетиція усмішки.
Потім запрацював її слух. У мініатюрні вушні раковини увірвалися спершу нерозбірливі шуми, що поступово трансформувалися у людські голоси.
- Отже, це вона і є? - характерний хрипкуватий голос.
- Вона. Власне, ми уже дали об’єкту ім’я. На честь назви рятувальної операції, - відповідає йому приємний баритон. Безбарвний голос, що може належати як людині, так і роботу.
- Так? І як же її звати? – хрипить перший.
- Єва (урочисто).
Пауза.
- Мушу зазначити, що це проект надзвичайної ваги. Уперше ми не просто спостерігаємо за подіями минулої епохи, а й намагаємося підкоригувати їх. Від успіху проекту залежить доля людства. На карту поставлена наша цивілізація, панове!
У її вуха вривається шум якихось перешкод. Через півхвилини слух відновлюється.
- Нічого, це ординарний збій у системі… Так от, я продовжую, - гугнявий голос. – Постійно перебуваючи поруч із суб’єктом, що цікавить нас, «Єва» блокуватиме діяльність певних ділянок його головного мозку. Суб’єкт за деякий час утратить відчуття реальності і здатність ухвалювати виважені рішення. Простіше кажучи, його розумові здібності погіршаться, і він неодмінно допустить фатальну помилку у своїх діях. Яка погубить його, але врятує нас (з пафосом). І цим дасть світові, нам, зрештою, змогу жити далі і розвиватися!
Хибний крок однієї людини – величезний крок до порятунку для всього людства (мені здається, чи хтось уже казав щось подібне?)
- І ви так впевнені в успіху операції?
- Цілком, - це знову баритон. – Ефективність моделей цього типу стовідсоткова. Поруч ними будь-який гетеросекуальний суб’єкт чоловічої статі просто втрачає голову. У переносному сенсі, звичайно.
- А іноді й у буквальному, - гугнявий голос.
- Запитання! – хрипкий голос.
- Прошу.
- Як ви змусите «Єву» постійно перебувати поруч із ним? Наскільки відомо, андроїд цього типу сам обирає модель своєї поведінки і не є автоматично керованим. Після того, як ви заактивуєте програму «Єва», буде задіяно його… чи то пак її інтелект… Досить примітивний, звісно, але…
- Елементарно. Вона просто закохається у нього. І сама зробить усе можливе, щоб постійно бути поруч.
Тепер у її вухах – незрозумілі звуки. Люди водночас із шумом видихають повітря з легень. За якийсь час вона розуміє, що це за звуки. Вони сміються.
- Я протестую! – новий голос. Тонкий, істеричний дискант. – По-перше цей проект неетичний: до уваги не беруться почуття самого андроїда! Крім того, дії «Єви» можуть надовго дискредитувати в очах суспільства варварської епохи жінку як таку. Це може обернутися…
- Я вас благаю! – роздратований баритон. Тепер ясно, що це говорить людина. – Від успіху операції залежать наші життя. Тому ми можемо не зважати на етичні аспекти справи.
Вона бачить перед собою уже не суцільну темряву. За повіками заплющених очей – світло. Її вії здригаються, очі кліпають, мружаться, і нарешті широко розплющуються… Яскраве, мов сонце, сяйво угорі засліплює її…
- Погляньте, хто прокинувся, - озивається баритон. Наступні слова тонуть в оглушливому шумі що накочується звідусіль і заливає її вуха, ніби вода. Зі слухом пропадає і зір. Темрява.
Білявий хлопець жестом професійного фокусника узяв за вуха великого білого кроля, що сидів у траві, і тримаючи тварину перед собою, поніс туди, де у затінку крислатих дерев дорослі, група чоловіків і жінок, що приїхали сюди відпочити з дітьми, ховалися від сонця. Інший хлопець, менший, настирливо смикав Єву за руку. Коли ми підемо купатися?
Раптова тривога ухопила Єву, неначе хто шарпнув і стис у кулаці її нутрощі. Це дивне відчуття, коли ти мов роздвоюєшся, тобі здається, що насправді ти – це зовсім не ти, а хтось інший. Уявляєш себе лялькою, за яку розмовляє, рухами якої керує втиснута всередину у тіло жорстка рука черевомовця. Батьки, уроки балету, монастирська школа, фотосалон – я виразно пригадую кожен день життя, але мене не покидає думка, що усе це було не зі мною. Ніби хтось вписав це мені у мозок. Може, я хвора?
Після обіду підемо, відповіла вона, звільнивши долоню зі стиску чіпких дитячих пальців.
А ось і він, стоїть на порозі, похитуючись за звичкою на каблуках і мружиться від сонця. Обличчя бліде, змучене, ніби провів безсонну ніч. Скільки годин за цей тиждень він нормально спав?
Швидко іде до нього, усміхаючись, її лице в тіні, говорить те, що й завжди:
- Доброго ранку, Адольф.
