Дуже холодно. Вітер. Дощ. Друге побачення. У нього дійсно була велика парасоля, різнокольорова. Гарні сіро-зелені очі, глибокі і холодні. Він сказав:
- Я ніколи не усміхаюсь.
- Як це? Чому? – Майя не зрозуміла.
- Не вмію.
- Хіба так буває?
- Буває. Мене контузило в армії. Все просто. – Глибокі очі дивилися цілком серйозно.
Він сказав, що вгадав її ім’я. Не міг спитатися, адже колись давно вони були знайомі, хоча особисто не спілкувались, і Майя відразу його упізнала, коли Тарас гукнув її на вулиці. А він запам’ятав її обличчя, її волосся, а імені не пригадував.
Одна парасоля зблизила їх. Майї приємно було відчувати його руку на своїй. Адже зазвичай вона не любила іти під однією парасолею ні з ким , бо тоді обов’язково потрібно було триматися під руку , а Майї чомусь це не подобалось. Та зараз їй хороше було іти з ним отак під руку, в дощ, холодного травневого вечора. Хлопець тримався дуже серйозно, якось ніби гордо. І, навіть, коли обличчя кривила посмішка, очі залишалися серйозними. «А він красивий, - подумала дівчина,- надто красивий як на чоловіка».
***
Високий, гармонійно складений , одягнений зі смаком, Тарас відразу сподобався Майї. Мав світле волосся і чорні-чорні брови, а ще сіро-зелені холодні очі. Майя побачила його на вечірці, організованій якоюсь політичною партією на честь дня народження одного її члена, досить поважного і знаного в місті чоловіка. На цю вечірку Майя прийшла з кавалером, студентом старшого курсу, Миколою, який дарував їй квіти, запрошував на побачення, але дівчині не подобався і її це дуже мучило, бо він був хорошим хлопцем, розумним і добрим та й видно було, що Майя йому сильно припала до серця. А вона, тоді ще студентка другого курсу, досі не зустрічалася з жодним хлопцем, була якоюсь дикункою, чомусь дуже соромилась перед Миколою, по дурному себе поводила, не знала куди очі діти при випадкових зустрічах в університеті, загалом, не знала, що з собою мала робити. У Миколи були якісь справи з тією партією і, як виявилося, в Тараса також. У той час молодь брала активну участь в політичних подіях, то була хвиля якогось патріотичного піднесення. Навіть назва у партії така: «Нова хвиля». Вечірка минала досить весело, хоча Майя весь час була напружена, почувалася ні в сих ні в тих, бо вона тут зовсім нікого не знала і їй дуже полестило, що красивий незнайомий юнак кілька разів запросив її до танцю. І тоді, щойно познайомившись із дівчиною, він сказав їй : «Я бачу, що ти нервуєш. І, навіть, розумію чого». Натякнув, що це через Миколу. Майї тоді не стільки сподобався Тарас як хлопець, скільки дуже втішило, що він відчув її внутрішній стан, її розгубленість і глухе дратування. Після того Майя більше не бачила Тараса. Та вона пам’ятала його і тому, випадково стрінувши на вулиці через кілька років, відразу упізнала. Зрештою, як і він її.
- Зустрінься зі мною, - попросив Майю Тарас, дивлячись просто ввічі пронизливим і впевненим поглядом.
- Ну, добре. – Майя і рада була цьому запрошенню, і водночас, як завжди, почервоніла, зашарілась і тому відповіла якось невпевнено.
Тут же ж злякалася, що Тарас подумає, ніби вона не хоче з ним зустрічатися. Але Тарас був не тим хлопцем, який відступиться від свого бажання, стикнувшись із такою хиткою перепоною. Тим паче, він чудово зрозумів, що відмовою її відповідь не була. І тому впевнено спитав, де?
- Не знаю… На Грушевського.
- Добре, завтра о четвертій чекаю тебе на Грушевського, нижче бібліотеки.
Чому Майя призначила таке місце? Бо якось раптово їй прийшло в голову, що Оперний театр чи там якийсь пам’ятник - це дуже банально і, щоб довго не вигадувати нічого, бо їй незручно було стояти посеред вулиці і домовлятися про побачення, вона назвала вулицю поряд зі своїм будинком.
***
- Привіт. – хлопець зустрів її незворушним поглядом ясних зелених очей і самовпевненою посмішкою на вустах.
- Привіт, - Майя опустила очі, не витримавши цього зеленого погляду.
- А я знав, що ти прийдеш.
- Знав? Звідки?
- Кинув монетку і випало, що прийдеш.
Та… Кинув монетку, Майя була подивована. Тарас дійсно самовпевнений. Адже дівчина сама до останньої хвилини не знала чи їй іти чи ні. Звичайно, вона хотіла зустрічатися з Тарасом, чи радше на той момент, з таким хлопцем, як він. І, разом з тим, чомусь боялася починати все заново, боялася – а раптом не вийде? Біда багатьох дівчат: щойно збираються на перше побачення, а уже гадають чи підуть вони разом під вінець. І все ж, вона, помінявши три спідниці, гарно вбралася в улюблену довгу яскраво - оранжеву із глибокою розпіркою ззаду і стоїть отут перед ним, сяючи молодістю і красою.
- Куди хочеш піти? – спитав Тарас.
- Давай пройдемося. – Майї потрібен був час, аби звикнути до Тараса, зрозуміти його бажання, відчути настрій і неспішна прогулянка мощеними бруківкою і квітучими весняними вуличками міста якнайкраще пасувала для першого побачення.
- Ти дуже гарно виглядаєш, - сказав Тарас серйозно, навіть не усміхнувшись.
- Так, - Майя відповіла посмішкою. Хлопцева серйозність трохи збивала її з пантелику, неясно було чи це комплімент чи якесь офіційне твердження.
Тарас розповідав про себе, майже нічого не питаючи про неї. Та говорив, в основному про події свого життя, оминаючи емоції. Якось так розказував про те чи інше, про роботу і знову ж, у нього це виходило стримано і серйозно. Майя більше слухала, точніше мовити прислухалася до Тарасових слів, думок, рухів, навіть кроків, аби вловити його ритм і зрозуміти, що у нього на серці. Прощаючись того дня, Майя не була певна, що вони надалі зустрічатимуться, хоча він і запросив її на друге побачення.
***
..."Надто красивий?.." Дощ. Йдучи з Тарасом крізь дощ, Майя дуже обережно, десь ніби здалека, відчула, що їй добре з ним, що їй подобається Тарас. А дощ не зважав на людей, на їх почуття. Дощ спокутує всі гріхи. Дощ на дворі, дощ на серці. Потоки води змивають бруд. Чи очистить він наші душі? В дощ усе інакше. Гостріше відчувається самотність, але ти не сам – з тобою цей дощ. Він без упину нашіптує тобі якусь давно забуту мелодію, яка то переходить в надривний шквал звуків, то зовсім завмирає. Скільки разів моє місто було сповідальницею дощу! Ніби хтось, аби отримати прощення, повинен вилити море сліз. По часі дощ перетворюється на щось невід’ємне від нашого існування і трудно уявити, що колись його не буде. В дощ вулиці втрачають чітку просторову окресленість, ніби будинки на них, намальовані акварельними фарбами, розпливлись від крапель води.
Так думала Майя, ступаючи під великою парасолею з цим давно знайомим і незнаним для неї хлопцем. Так думала вона вже давно- ще будучи юним дівчам полюбила дощ, який тижнями міг гостювати у її рідному місті і так затишно було гуляти вулицями під руку з дощем.
- Йдемо на каву? – спитав Тарас дівчину, - треба кудись зайти, бо щось дуже холодно, замерзнеш.
- Так, гаряча кава буде дуже доречна. Я вже змерзла.
Він легенько притиснув її ближче до себе і вони швидким кроком рушили до кляштору Бернардинів. Там, у дворику, є бар, в якому варять чудову чорну каву. Вони зайшли до середини, було напівтемно, бо крім барної стійки, яка освітлювалася електролампочками, світла в залі не вмикали, а на кожному столику горіла своя свічка.
- О! Тут дуже затишно і романтично, - усміхнулася дівчина до свого кавалера, - і тепло.
Вони сіли за вільний столик, їх огорнуло м’яке тепло і аромат кави, змішаний з тютюновим димом. Дощ і якийсь несправжній травневий холод залишились за дверима, схлипуючи, що їх не запросили з собою посмакувати запашною кавою. Сиділа трохи насторожена, намагалася бути в одному ритмі з Тарасом. Хлопець уважно роздивлявся Майю, він собі якось інакше уявляв її: розкутішою чи що? Замовили каву, сирне тістечко, червоне вино.
- Ну, що ж? Можемо випити за знайомство і нові почування. – Підняв келих і пильно глянув їй в очі.
Діткнулися келихами і випили. Їх свічка горіла рівним ясним вогником.
- Ти одна в батьків? – спитав, відставляючи вино набік.
- Ні, у мене є брат, молодший, ще школяр.
- У мене також був молодший брат.
- Був?
- Так. – Він помер. Точніше, загинув.
- Боже! Як?
- Та якось по дурному. Пішов купатися в ванній, а в цей час впала лампочка у воду і його вбило струмом тут же. Мав сімнадцять років. - Сказав і обірвав. Майя не знала, що відповісти, бо й що тут скажеш, така страшна трагедія, не приведи Господь.
Деякий час сиділи мовчки, пили каву, присьорбували вино. Майя дивилася на свічки, що горіли по столах. Кожна, згоряючи, була інакша. Он, за сусіднім столиком сиділа ще якась пара. Дівчина відверто загравала до свого партнера, а він, ніби вичікував чогось, розсіяно дивився довкола і цмулив вино зі свого бокала. Їхня свічка горіла дуже ясно, хоч уже сильно скапала воском, витворивши з себе химерну фігуру. Трохи далі сиділа компанія молоді, котрі весело пили пиво. Свічка у них на столику стояла пряма і тоненька, але її вогник без кінця колихався і мало що не гаснув. Майя поглянула на свою свічку, - горіла рівно і спокійно. Тарас повільно пив каву, раз по раз пильно дивлячись на Майю, ніби хотів утопити її в зелені своїх холодних очей, та сам не поспішав розкритися перед нею.
- Ти знаєш, Майє, два роки назад я ледь не одружився, - раптом повів Тарас, наче всі хлопці на другому побаченні з дівчиною звично розказують їм про свої невдалі шлюби чи заручини. Дівчина нічого не відповіла, лиш повела бровами і всміхнулася, чекаючи продовження.
- Так, уже готували весілля, батьки дуже хотіли нашого одруження. Наречена вчилася у медінституті, прекрасне майбутнє, все було класно, - розповідав Тарас, наче не про себе. - А незадовго до весілля вона мене кинула і, ти віриш, я дуже радий, що так сталося, зараз я розумію, що не хотів із нею одружуватись. – Закінчив і водночас загасив недопалок у попільничці.
Дівчина вислухала цю історію якось відсторонено чи, навіть, неуважно, нічого не спитала, а про себе подумала: «Для чого він розповів мені все це? Чи хотів подивитися на мою реакцію, чи, щоб я його пожаліла? Не схожий він на того, хто хоче, аби його жаліли». Не зрозуміла і звернула розмову на інше.
Лягаючи цієї ночі до сну, ще раз повернулася думками до Тараса. Чоловіки такі дивні. Їй подобався Тарас, з ним цікаво, навіть, дуже добре. А все ж, немає такого враження, що вони знайомі сто років. Дещо в його словах її насторожує, відштовхує, та більше притягує. От хоч би та його слізна історія з одруженням, а чи жахлива смерть брата. Вона не хотіла закохатись у нього, боялася, досі нічого доброго їй це не приносило. «Цікаво, чи я йому подобаюсь? - Так», - сама собі відповіла. З тим і заснула. Знадвору, крізь відчинені балконні двері залітали до кімнати п’янкі запахи весняної ночі. Хочеться вдихати їх ще і ще, жадібно і ненаситно, ніби востаннє, і все буде мало. І невідомо, чого в них більше: чи спокою, який дарує ніч, чи нерозважливого буйства юності, яке лоскоче, нервує, розбурхує пристрасті, обнадіює, манить, тривожить душу. А у всьому винні лише пахощі, змішані ніччю в дивовижний неповторний букет.
***
Місто разом із людьми раділо весні і вистроювалось у травневі барви, покірно ковтало дощ і холод, нетерпляче чекаючи сонця і літа. Майя ішла знайомими вулицями на зустріч із Тарасом, старовинні будинки привітно усміхалися їй блискучими шибками, міські коти з піднятими хвостами крутилися навколо старих димарів, безнастанно зазиваючи своїх кицьок, і їх голосне мявкання змішувалося з невиразним гуркотом цілого міста. Тарас уже чекав на неї серед площі. Радісно привіталися, в обох був якнайкращий настрій.
- Ходімо? – хлопець сьогодні дозволив собі відкинути надмірну серйозність і наче трохи розслабився і повеселів.
- А куди підемо?
- Не знаю. Зараз щось придумаємо. Особисто я хочу їсти, хочу чанахі. А ти?
- Ні, я чанахі не хочу, але із задоволенням складу тобі компанію.
Підійшли до одного бару, де готують цю страву, але дівчині там не сподобалось, якось надто шумно. Рушили по Ринку далі повз пишну барокову церкву до невеличкого ресторану. В середині місця не знайшлося і сіли за столиками на вулиці під накриттям. Але у них в меню не було чанахі, а Тарасу запраглося саме їх, та й сидіти на дворі було холодно, особливо дівчині: дуло по голих ногах під легенькою шовковою спідницею у великі червоні й чорно - сині квіти. Вони перезирнулися, вибачились і пішли звідти. Хотіли вернутися до попереднього бару, та звернули не в ту вуличку, пройшли біля давньої друкарні, вклонившись пам’ятнику її першовідкривачеві і вже не захотіли вертатися назад. Тут Тарас наче щось собі пригадав.
- О! Я знаю куди ми підемо. Там і весело, і чанахі готують, і, головне, тепло, зігріємося. - Вони проминули середньовічний мур, неприступні стіни монастиря і вийшли на ще одну площу з двома величезними дзвіницями, одна навпроти одної – костелів жіночого і чоловічого монастирів.
- Тут збираються наші однопартійці. Зараз тебе з ними познайомлю.
В середині було тепло і гамірно, якось по-домашньому. Видно, присутні тут люди були постійними клієнтами і частими відвідувачами. Вони сіли за вільний столик, відповівши на галасливе здоровкання Тарасових знайомих.
- Тарасе! Де ти знайшов таку гарну дівчину? – грайливо спитав якийсь опецькуватий молодик з круглим лицем і тоненькими вусиками.
- Шукати треба вміти. Але такої більше нема, вона тепер моя, - також сміючись відповів хлопець, дивлячись на свою подружку.
- Це правда, - підхопила Майя. Сьогодні їй також було весело і вона бачила, що Тарас хотів її розважити, показати себе з іншого боку, може навіть похизуватися перед своїми друзями.
- І чим займається в нашім часі така красуня? – це вже підійшов низенький хлопець із чітко окресленим підборіддям і лискучим, зачесаним на проділ, волоссям.
- Вчуся в аспірантурі, - відповіла Майя.
- О! мало, що гарна, та ще й розумниця. - Всі розсміялися.
Серед цього гурту були і дівчата. На погляд Майї саме так мали б виглядати богемні дівиці: з довгим прямим волоссям, намальованими червоними вустами, блискучими темними очима і одягнуті в невиразного крою широкі жакети. Вони видалися Майї всі на одне лице, курили і усміхалися до неї безликими розмитими посмішками.
- Нарешті я з’їм чанахі. – До них підійшла офіціантка, принесла меню і зупинилась вичікувально. Тарас замовив собі омріяну страву і звернувся до Майї. Та попросила салат і запечену рибу. – А ще ми питимемо мартіні і до кави вишневий пиріг, - дівчина чемно вклонилася і відійшла.
Вечір минув дуже весело. Майя подумала, що Тарас не просто красивий хлопець, а гарний мужчина і що вони напрочуд пасують одне одному. Прощаючись, він дуже обережно м’яко і ніжно поцілував її в лице.
***
Майя познайомила Тараса зі своєю найкращою подругою, Орисею. Орися була неординарною особистістю, генетик за фахом, надзвичайно добра і чуйна, вона любила людей, мала широке коло знайомих, які самі шукали її товариства. А ще більше любила тварин, розуміла їх, знала про них усе, вміла пестити і тим дуже відрізнялася від Майї, яка з дитинства боялася собак, ос, мишей і, навіть корів. Орися оцінила Тарасову привабливість і назвала його «курвий син». Це все через очі. І поводив він себе дуже самовпевнено, може трохи зухвало. Однак, у ньому вчувалося сильне чоловіче «я». Майя це вловлювала інтуїтивно і цим він притягував її до себе.
- Ми поїдемо машиною зі співробітниками, а за два дні ти обов’язково складеш мені компанію в Чернівці, добре? – повідомив Тарас по телефону.
Майя поклала слухавку трохи розчарована, адже вона уже спекла пляцок з ревнем на дорогу: вони сьогодні ввечері мали разом їхати до Києва. Та, зрештою, подумала, що нічого страшного. Вона і не знала точно, чи хоче з ним їхати і як би це все мало бути. Лягла спати, намагаючись не думати про хлопця, його поїздку, його дзвінок, не могла для себе скласти однозначного ставлення з приводу цього всього, з тим і заснула.
***
Вони умовилася зустрітися з Тарасом уже на вокзалі. Чернівецький поїзд відходив о 23-10. Окрім Тараса там був іще якийсь його не то друг, не то просто співробітник чи радше причетний до їхньої спільної справи, Андрій Халява. Це його так представив Тарас Майї, і так він до нього звертався – Халява. А насправді мав прізвище Халявський, що, до речі, дуже відповідало його натурі – в цьому Майя мала нагоду переконатися згодом впродовж їх спільного «відрядження». Андрій був хлопець, що називається без комплексів, аж занадто нав’язливий, на вигляд зовсім непоказний, мав статуру людини, яка ніколи не займалася спортом з уже помітним черевцем. Вони їхали втрьох. Дівчина почувала себе трохи незручно в одному купе із хлопцями. Та й поїздами вона практично не їздила: так, колись в дитинстві з батьками на море, потім студенткою кілька разів подорожувала електричкою. В Галичі до них в купе підсів ще один пасажир. Поки Майя ніяковіла і налаштовувалась на нічну дорогу, чоловіки швидко познайомилися і зав’язали розмову на вічну тему батьків і дітей.
- Колись діти змалечку залучались до роботи і далі мусили самі торувати собі шлях у житті. А зараз що? Батьки мусять забезпечити дітей усім, а молодь працювати не хоче, - почула Майя з вуст їхнього попутника.
- Ні, чому Ви так кажете? Молодь є різна, хтось може і не хоче працювати, але інші, навпаки. Мені двадцять п’ять років і я уже давно сам заробляю собі на життя, та ще й батькам допомагаю. Хоча мій батько завжди казав, що ти повинен заробити на себе і свою сім’ю, а мені помагати не треба, я сам собі усе забезпечив. Звичайно, я не сприймаю його слів буквально і все одно буду батьків підтримувати в майбутньому. Але сьогодні у нас в країні інша проблема, - заробити щось чесно дуже важко, самі бачите яка інфляція і які зарплати. От я приміром не знаю, як я зараз можу купити собі житло? - Тарас говорив це зважено і спокійно.
Незнайомець із ним погодився і деякий час їхали мовчки, а далі вже розмова звернула на якісь незначні теми. Зрештою, чоловік розстелився на своїй полиці і заснув. Халява ще виходив з Тарасом курити і потому вже всі поснули. Ніч швидко прокотилася під колесами потяга і невдовзі прибули до Чернівців. На прощання їхній новий знайомий побажав їм всього найкращого і на пероні вони з ним розсталися. Ще було дуже рано і Тарас, взявши Майю за руку, повів їх у ближній парк, де вони зручно вмостились на траві, а він пішов купити булочок, щоб перекусити. Майя не знала достеменно мети цієї поїздки, не була обізнана в Тарасових справах. Краєм вуха чула щось про якийсь фонд і ще з університетських часів знала, що хлопець причетний до політики. Згодом вона дізналася, що міжнародний благодійний фонд, в якому працювали хлопці відправляє дітей з різних шкіл і гуртків до Європи і тут, у Чернівцях, для цих цілей вони замовляли автобуси на одній фірмі. І саме сьогодні повинні підписати угоду із транспортною фірмою на оренду автобуса для чергової поїздки до Франції. Таксі підвезло їх до новомодного офісу з охороною, мармуровою підлогою, шкіряними диванами і підмальованою довгоногою секретаркою. Їх зустрів сам власник фірми, невеличкий на зріст, акуратний чоловічок в бездоганному костюмі. Був дуже ввічливий, мав красиві руки з доглянутими нігтями. Тарас представив Майю як свою дівчину, що її немало потішило. Раз по раз їм пропонували чай, каву. Нарешті всі папери оформили і директор фірми повіз їх на обід. Майя ніколи до цього не була у такому фешенебельному ресторані, де довкруж на подвір’ї били фонтани, квітли клумби, столи сяяли білизною скатертин, сріблом і кришталем, а офіціант так низько кланявся при кожній подачі страви, що Майї аж соромно стало за свої буденні потерті джинси і спортивну куртку. Обід також був розкішний: і страви, і напої. Тарас при цьому тримався дуже впевнено і серйозно, як завжди, і Майя вирішила біля нього розслабитися і приймати все, як належне.
У них залишалося ще досить часу до відправлення поїзда, тим паче, що директор турфірми люб’язно підвіз їх до вокзалу, провівши по дорозі міні-екскурсію містом, де справді було на що подивитися. Сонечко пригріло, стало спекотно. Вони зупинилися біля магазину купити воду в дорогу і сигарет. Халява черговий раз взяв у Тараса гроші і пішов купувати.
- Дивись, яка гарна дівчина он там, - знічев’я сказала Майя, вказуючи на якусь парочку неподалік них. ЇЇ увагу привернула не сама дівчина, яка, до речі, стояла до них спиною, як її стрункі ноги у срібно-сірих леґінсах і золотаве волосся.
- Де ? – перепитав Тарас, слідкуючи за її поглядом. – А..., гарна? Чим?
- Ну, волосся гарне.
- А що, для тебе гарна дівчина обов’язково повинна мати світле волосся?
- Та ні, просто, коли бачиш щось одне гарне, то мимохіть очікуєш такої ж гармонії у всьому решта.
В цей момент дівчина, на яку вони дивилися, обернулася і виявилася зовсім не такою гарною. Майя розчаровано глянула на Тараса, він здвигнув плечима на підтвердження своїх слів і вони обоє посміялися.
В купе до них так і не підсів четвертий пасажир, взагалі вагон був напівпорожній. Вночі Тарас сів біля Майї, обійняв її, вмостив у себе на колінах. Вона відчула себе такою захищеною, їй стало так спокійно і затишно в цьому тісному купе. І ці доторки… Від них у неї запаморочилася голова, в грудях раз у раз розривався гарячий ком і розливався тремтливими променями по всьому тілу. Це було як в кіно. Майя хотіла, щоб воно ніколи не закінчувалося. Подумала, що він знає жінок, його руки були ніжні і впевнені, нічого надмірного, ніякої грубості чи навпаки сором’язливості. Вона так хотіла, щоб він її поцілував, так хотіла, що, мабуть, вся перетворилася на поцілунок. Він поцілував її якось по батьківськи і вона сама пригорнулася вустами до його рота. Але тут же опанувала себе і так вони сиділи півночі пригорнувшись і розмовляли всю подальшу дорогу.
***
Травень збігав. Весна далі заливалася дощами, лякала літо позірним холодом і все ніяк вперто не хотіла зігріти місто і людей, бодай на прощання. Серед дощу з’явився він. Це сталося несподівано, бо вони не умовилися про зустріч. Ішли з Орисею центральним проспектом, ховаючись під парасолею від дощу, який то припускався, то зовсім затихав, але на зміну йому налітав нечемний вітер і хотів вирвати з рук парасольку, а ноги в легких туфлях хлюпали по чистеньких калюжах. Не зважаючи на це, вулиця повнилася людьми і Майя не зчулася, як хтось легенько обійняв її за стан. Не встигла озирнутися, а Тарас уже всміхався до неї, запитуючи:
- Привіт. І що ти тут робиш?
- О! Привіт. Це ж треба, звідки ти взявся?
- Тебе шукав і знайшов. То куди ви ідете?
Всі зупинилися. Тарас представив дівчатам свого товариша Петра – журналіста, досить високого, огрядного, з круглим лицем, на якому єдиним, що привертало увагу до себе, були вуса. Мав на собі блакитну сорочку, заправлену у штані, підперезані вище талії, що надавало йому смішного вигляду, і особливо, на противагу Тарасу, з його доладною фігурою і бездоганним смаком. Майя про себе зауважила, що всі Тарасові знайомі хлопці такі незугарні, як на підбір.
- Ми з Петром з роботи, от саме прямували на зупинку.
- А ми святкували Орисин день народження і, власне, також йдемо додому. – Майя була і рада і, водночас, збентежена несподіваною зустріччю з Тарасом.
А він, зачувши, що в Орисі сьогодні день народження, тут же купив два букети бузку, який продавали просто на вулиці і галантно підніс їх дівчатам. Бузок у травні. Від його запаху можна очманіти. Майя була щаслива, Орися теж оцінила вчинок хлопця і раділа, що в день народження таки знайшовся хлопець, який подарував квіти.
- А ми уже напилися коктейлів, причому різних, я навіть не згадаю яких , але всі дуже смачні, - повідомила Орися.
- І п’янкі, - додала Майя.
- Ну, то ходімо разом і продовжимо святкування. – Компанія рушила до Порохової вежі, де розміщувалося таке собі арт – кафе. – Як чудово, що я тебе зустрів, - сказав Тарас, вкотре йдучи з Майєю під однією парасолею. Орися мала за кавалера Петра, який , до речі, виявився дуже веселим і балакучим.
В барі було сіро від сигаретного диму і повно народу, звучала жива музика, крізь яку проривалися голоси відвідувачів, що намагалися розмовляти, перекрикуючи її. Петро віднайшов вільного столика і гукнув до себе усю компанію. Замовили молоду картоплю з кручениками і червоного вина. Петро обходжував Орисю, у якої, зрештою, не було вибору, а Тарас і Майя вповні насолоджувались товариством одне одного. Він запрошував її до танцю і, до усього, ще й гарно танцював. Ідучи з ним у танці, Майя подумала, що вони починають ставати подібними на закохану пару. Їй це подобалося, та вона страшенно боялася, аби закоханою не виявилася лише вона. Це був чудовий день, якийсь особливий, зігрітий любов’ю, щирістю, квітами. Він проводжав її додому. Бузок став мокрий від дощу і нахиляючись, аби вдихнути його пахощів, дівчина відчувала на обличчі холодні тремтливі краплі, в яких золотими іскринками грало світло міських ліхтарів.
Ввечері відчуття стають гострішими і, ніби змагаючись за право бути «королевою балу», квіти демонструють всю силу своїх запахів, диких і ніжних, вишуканих і чуттєвих. Все, про що вдень не думаєш, а вночі присипляєш, ввечері збуджує уяву і викликає майже болісне жадання. Вже не день, але ще не ніч, ще не літо, але вже не зима, вже не дитина, але ще не дорослий: така незрілість, непостійність і мінливість перш, ніж остаточно увійти у викінчену форму, - є у всьому цьому переступі від однієї завершеності до іншої щось особливо прекрасне, щось здатне проникнути у найдальші закутки душі, вростає у нас, а потім перетворюється на спогад першого кохання, першої зради, останньої надії.
***
З нагоди отримання диплома Тарас запросив Майю до Кракова відсвяткувати разом закінчення університету. Він здобув другий фах історика. Закордонний паспорт вона мала, тож із задоволенням погодилася.
- Супер! Щастить тобі, Майко, такого кавалера маєш. Їдь, помилуєшся Краковом, а заодно і зможеш краще пізнати Тараса, проведеш із ним наодинці цілих два дні.
Добиралися довше і нудніше, аніж можна було собі уявити. І хоча всю дорогу, а їхали вони поїздом з пересадкою уночі в Перемишлі, Тарас дбайливо опікувався нею, все ж Майя сильно втомилася і дуже хотіла спати.
До Кракова прибули зранку, одразу поселились в якомусь готелі і Тарас запропонував, не гаючи часу, піти на оглядини Вавелю – резиденції польських володарів. На свою голову вона погодилася. Середньовічною мальовничою вуличкою вони дійшли до узгір’я і мощеною дорогою піднялися до головних воріт - Королівський замок височіє над Віслою і містом. Перед входом товпилися туристи з різних країн. Он там японці чи китайці, спробуй-но розрізни, хоча кажуть, ніби вони зовсім різні. «Ага, різні, - подумала Майя, - як близнюки : коли стоять поруч, то ще можна вгадати хто є хто, а коли поодинці, то вже напевне - ні». Зліва, уважно слухаючи екскурсовода стояла група модно одягнених підтягнутих напахчених туристів, у яких легко впізнавалися німці. Звичайно, знаходилось тут і багато поляків,- ті поводили себе як вдома, хоча і в її рідному місті поляки «грішили» тим самим. А вже в брамі наша пара стикнулася із французами, які голосно обмінюючись враженнями, виходили з замку. Усі в шортах, майках чи якихось вицвілих сорочках, обов’язково з фотоапаратами, у зручному спортивному взутті і сонячних окулярах, здебільше патлаті, справили на Майю і Тараса враження зовсім свобідних людей, необтяжених буденними клопотами.
Тарас узяв на себе роль гіда і водив Майю численними залами та галереями, оповідаючи про той чи інший мистецький твір, історію замку, а рівно ж і про сучасне ставлення поляків до політики, культури, релігії; був ерудований, а ще і його професійна діяльність вимагала широкої обізнаності у політичній сфері, а освіта додавала ґрунтовних знань. Йому подобалося розповідати їй те, чого вона не знала, показувати щось нове, чого вона не бачила, а вона з радістю слухала б його, якби не це навальне бажання сну, як мара поперед очі. Ніколи в житті ще Майя так не хотіла спати, як сьогодні. Ця потреба була настільки сильною і непереборною, що хвилинами вона засипала просто стоячи під дзвоном Зиґмунда на картині Яна Матейка чи перед готичним надгробком Казимира ІІІ Великого.
Нарешті вони вийшли надвір, повернулися до готелю і Майя одразу ж лягла в ліжко. Тарас не був таким виснаженим, можливо того, що не так емоційно переживав цю поїздку. Він підсів на ліжко до дівчини, ніжно торкнувся її плеча, погладив по руці, гаряче стиснувши долоню. Вона відповіла йому легким стогоном, але не повернулася. Кілька секунд хлопець сидів нерухомо, далі нахилився до Майї, поцілував її волосся, хотів щось сказати, але вона цього уже не почула: сон знеміг її, відсунувши далеко-далеко усі відчуття насолоди. Він дивився на неї сплячу і ледь усміхався про себе. Зрештою, також ліг на своє ліжко і заснув. Проспали до вечора.
- Треба тебе нагодувати, пташко моя. Думаю, після такого здорового сну, ти страшенно голодна, так? – не стільки запитуючи, як просто розмовляючи з нею, сказав Тарас, коли вони вийшли ввечері з готелю.
- Будеш сміятися, але як зранку я хотіла спати, так тепер хочу їсти. Це ж треба, зовсім не романтично.
- Ну так, первинні потреби. Доки їх не вдовольниш, важко думати про щось інше. Один чоловік цілу теорію вибудував на цьому, - жартуючи відповідав хлопець на її вибачення щодо романтики. – Зараз ми поїмо, це не проблема. Головне, що ти виспалась. – Він ледь засміявся, глянувши їй у вічі і примружився, наче хотів ще щось додати та тільки міцно обійняв її. Майя, мабуть, вловила хід його думок, але вдала, ніби не розуміє про що він.
Пропоную з’їсти запечену курку чи, як кажуть поляки, «курчака». Дай-но тільки згадаю, де є той бар. - Блукали маленькими вуличками в пошуках ресторанчику, де б можна було поїсти.
- О, а тут подають різноманітні морські салати із водоростями – гадість така, - скривився Тарас, показуючи на черговий барчик з розмальованими вікнами, повз який вони проходили.
- Ти не любиш морепродуктів? Та ти що, це ж така смакота.
- Ні Майє, сьогодні ми їстимемо традиційну їжу. Зрештою, це в мене свято – закінчення універу.
- Та чого ти так розхвилювався? Я просто кажу, що мені це подобається, але не заставлятиму тебе їсти.
- Ти золотце. І ніколи не заставляєш робити інших те, що подобається тобі?
- Якось не задумувалась над цим. Залежить, на скільки сильно цього прагну я.
- Ач, яка ти. Значить бажання і можливості іншого значення не мають? Ясно.
- А ти інакший?
- Я зроблю сам все, чого я хочу, - серйозно відповів він.
Майя хотіла щось заперечити, але вони саме підійшли до ресторанчику із великою дерев’яною вивіскою «Kurczaki polskie»
- А ось і наші «курчаки». – Вони розсілися на відкритій терасі за плетеним солом’яним столом у такі ж фотелі. – Замовляй.
Замовили курку, білий соус з грибами, салат зі свіжих овочів, сік, каву і заварні тістечка. Потім іще у магазині накупили різних йогуртів і молочних десертів, які Майя дуже любила. Гуляли середньовічним містом, заходили до антикварних крамничок, обійшли ринкову площу з її готичними торгівельними рядами навколо ратуші, де купили знаний символ Кракова – темно-зеленого керамічного дракончика у червоній шапочці-конфедератці, відвідали пивничку у старовинному підвалі, де пили живе пиво. Їх оточувала тисячолітня історія, застигла в камені брукованих вулиць, архітектурі будинків, величі костелів, а на душі у Майї було пусто. Пусто - ця краса не була почута нею і, якби не Тарас поряд, Майя, напевно, розплакалась би. Вона сама не розуміла чого і тому вирішила, що обміркує це уже вдома. Сиділи на Ринку, пригорнувшись одне до одного і слухали, як місто поволі змінює денний світлий костюм на нічну пелерину. Майя так і не змогла розслабитись сьогодні і, хоча спати уже не хотіла, але і не відчувала в собі тої розкутості, аби дозволити собі хоч якусь близькість із Тарасом. Їй дуже сильно подобався Тарас і їй дуже сподобалася їхня чудова мандрівка, все ж вона була рада, що завтра вони їдуть додому.
***
Місяць по тому Тарас повідомив Майю, що нарешті усе готове до їхньої поїздки у Францію: виїжджатимуть в суботу, на тиждень.
- Що тобі привезти, Майє, з Франції?
- А що можна привезти з Франції таке, таке..? Парфуми? Справжні французькі парфуми. А ти будеш в Парижі? – спитала у Тараса.
- Буду, так. Які ти хочеш парфуми?
- Навіть не знаю, в мене не так багато їх було, - розгублено відповіла дівчина.
- А які тобі подобаються запахи?
- Е-е... Не солодкі, не нудкі. Парфуми не повинні бути важкими. Але просто свіжий запах також нецікавий. Запах має бути якийсь таємничий, такий, що в одну мить пригадує тобі все, що було і чого не було, а зараз раптом може здійснитися. Може квітковий? - ну от якийсь такий, - вона глянула на нього і побачила, що він усміхається.
- Ну чого ти смієшся?
- Ні, ні, я уважно тебе слухаю і намагаюся все запам’ятати. Так, важко мені буде підібрати щось для тебе, але постараюсь і обов’язково привезу тобі їх.
***
Дізнавшись, що Тарас буде у Франції, Орися принагідно попросила Майю спитати свого хлопця, чи не міг би той зустрітися там із її другом і привезти їй від нього подарунок, який він передасть. Це був колишній студент з Африки, Анрі, який свого часу навчався в їхньому медичному університеті, а зараз мешкає в Парижі. Майя не знала усіх тонкощів стосунків Орисі з Анрі. Після школи дівчата вступили на різні факультети і в кожної склалася своя компанія , то ж вони у цей час практично не бачилися. А вже по закінченні вишів якось особливо зблизились і стали добрими подругами.
- Чом би й ні, - погодився Тарас, - звичайно зустрінусь.
Прощаючись із Майєю в день від’їзду Тарас поцілував її, ще раз вдихнув ромашковий запах її волосся і додав: „Парфуми з Парижа?”
Тиждень збіг швидко. Тарас по приїзді подзвонив, сказав, що чекатиме її на столиках "Вежі крамарів". Радісно прибігла, та він виявився не один, з Халявою. Сиділи у затінку столітніх каштанів. Але не було щирості в словах, ніжності в голосі, очі світились холодним зеленим блиском. Він дістав красиву подарункову коробку, простягнув дівчині, вона зраділа і відразу ж відкрила її - хотіла понюхати. Маленький глиняний песик з куцим хвостиком лежав у неї на долоні і кумедно усміхався іграшковою посмішкою. Вона аж рота відкрила від подиву і образи. Обоє все зрозуміли.
***
Невдовзі побачилися ще раз, біля університету. Обмінялися звичними : „Привіт, як справи?”
- Яка у тебе класна краватка. Дуже гарна, - сказала, аби щось сказати, хоч краватка була оригінальна, яскрава.
- Бутик. Від кутюр.
- А-а, - якось вимушено промовила Майя і, не маючи більше чого додати, попростувала своєю дорогою, у бібліотеку, готуватися до іспитів. І це її „а-а” наче увібрало все несказане, що залишилось між ними, усі ті питання, які можна було задати, але ніхто не спитав, а отже, не було кому відповідати.
