Якраз тоді у мене вмерла дружина. Через півроку сталося нещастя з дочкою. Я вже казав, що її мало не затоптали і після того вона боїться натовпу, навіть не натовпу, а кількох людей, які знаходяться разом. У неї постійно була депресія. Потрібно було поселятися жити, де б не було людей. Я вирішив, що зона відчуження, яка в радіаційному плані вже стала придатною для життя буде найкращим місцем проживання для мене, як для вченого і безперечно ідеальне місце для лікування дочки.
Я взяв відпустку, і найшовши це місце, збудував хатину. Будував не я звичайно, а відома будівельна компанія, яка за певну суму підписує навіть договір про нерозголошення місця знаходження будинку. Дочка в той час була у лікарні.
Забравши дочку з лікарні, я поселився тут. П’ять років я уже разом з дочкою тут живу, працюю, досліджую.
Ну от, і я вам розказав коротко про себе і про те, що робиться довкола. – закінчив Темір .
– То кажеш, там куди мали нас відправити зараз мала б статися аварія на Чорнобильській атомній електростанції? – запитав Куніцин. А далі звернувся до Глуха, – бачиш куди б ми зараз потрапили, прямо на палаючий реактор, добре що змогли втекти.
– Можливо там її взагалі не буде, тієї аварії, – промовив Темір.
Темір відкрив вікно з допомогою пульта, про наявність якого у стіні ніхто й не здогадався б. У приміщення війнуло свіже, насичене озоном і пахощами лісових рослин повітря. Дощ уже закінчився. Великі каплі шумно падали з листя дерев на мокру землю. Кімнату заповнив передзвін радісного пташиного співу, який затаївшись, слухав весь ліс. Тільки невгамовні краплини все падали і падали з листя дерев в акомпанемент цьому мелодійному співу.
Ця зміна так подіяла на чоловіків, що вони як зачаровані поволі вставши зі своїх крісел направились до дверей, щоб вийти на двір і досхочу надихатись цим повітрям… і наслухатись тієї пташиної музики…
Куніцин, потягнувшись на порозі примружився до сонця, що виглядало із-за
крони дерева, стрибнув на зелений, ніби розстелений навколо хатини килим
трави. Ідилія!
Гуляючи вони відійшли трохи в ліс.
– Думаю, тепер ви розумієте, чому я збудував своє житло у цьому місці. – стримуючи сміх проговорив Темір. – Яка тут природа…
Професор також ледве стримувався, щоб не розсміятися. Темір тим часом подав Куніцину руку і той поволі почав вилазити із болота, в яке з таким натхненням вскочив.
– Вилазь, бо жаби з’їдять, – жартував Темір витягуючи Куніцин із болота.
Злісно чвакнувши, болото відпустило ноги Куніцина, залишивши собі за порушений спокій його взуття.
– Гарне ти собі місце знайшов для проживання, – кривлячись від запаху, який розносився від його штанів промовив Куніцин.
– Це місце я і вибрав саме тому, що кругом болото, бо знав, коли зона відчуження стане безпечною в плані радіоактивного зараження, сюди зі всіх сторін ринуть цікаві, любителі екстремальних ситуацій і так далі. А мені потрібно завершити лікування дочки, та й роботу свою я можу робити тільки в спокійній обстановці.
Куніцин намагався підвестися з сидячого положення, але посковзнувся і знову гупнув на дерев’яну гнилу колоду, та так що мало не поламав собі ребра. Професор ще з більшим трудом стримував своє бажання від душі посміятися позаду Теміра, а той продовжував, ніби нічого не сталося:
– Тут є дорога. Ти просто не туди вступив. В час засухи, біля хати болото майже висихає, та коли пройде дощ – сам бачиш.
Куніцин тим часом зміг уже підвестися на ноги. Глянув сердито на Теміра, ніби той штовхнув його у болото, показав руками на штани – мовляв, «що робити?»
Темір звично щось протарахкотів своїм старечим зірваним голосом, з чого Глух і Куніцин дещо розуміючи, а дещо інтуїтивно розпізнаючи зрозуміли:
– Пішли ближче до оселі, я обіллю тебе водою, потім помиєшся і перевдягнешся.
– Тараніди, коти мутанти, болота, перекладачі, аеромобіль, – злісно бурмотів Куніцин повільно йдучи до помешкання Теміра, обережно ступаючи, щоб знову не вступити у багнюку. Тепер він ступав тільки крок в крок за Теміром і Глухом. Упевнившись, що ця дорога є вже надійною опорою під ногами він став ступати впевненіше. Біля дверей він хвилю почекав, перш ніж Темір вивів шланг з середини і на нього одразу хлинув потік води. Після цього попереднього обмивання Темір провів його в душову.
Помившись і переодягнувшись, Куніцин сів до столу разом з Теміром і професором. Тепер, після чергового Темірового замовлення його диво-стінка подала на підносі зовсім інші страви. На вигляд вони були… смачними. Кожному була поставлена тарілка із чимось схожим на смажену рибу. Серед підносу красувалася гарно запечена величезна жаба. Чоловіки взялися до справи. Куніцин, як і весь цей час нічого не їв і не пив окремо, чи першим від Теміра. І тепер він скуштував цього дива тільки після нього, в той час як Глух не зважав ні на що і з апетитом вминав все, що їм видавав цей механічно-електронний шеф повар. На десерт були знову подані величезні фрукти.
– Завжди в душі любив усе французьке, в тому числі й кухню. – Закінчивши трапезу признався Глух. Куніцин гостро глянув на нього, подумавши: «Нічого, приїдемо чи прилетимо додому, я тебе навчу й Батьківщину любити…»
– Досить непогано живеш, – звернувся Куніцин до господаря.
– Так, непогано. Це просто райський куточок для вченого, підтвердив Темір. Щоправда всі ці продукти я не збираю, не полюю і не ловлю по болоті, а літаю раз в місяць або й частіше у місто і роблю потрібні закупки. Потім завантажую всім цим холодильник свого механічного кухаря і залишається тільки робити замовлення блюд…
– Тільки от, дочка. Як тільки я її вилікую, потрібно буде влаштовувати її у світі людей, щоб забезпечити їй нормальне людське життя. Та поки що я її ще лікую і тому не дозволю влаштовувати десь поблизу які-небудь зборища. Сподіваюсь, ви мені в цьому допоможете?
– Постараємось, – відповів Куніцин, – але, що власне потрібно буде зробити?
– Пізніше побачите, – відповів Темір.
– Коли ж ми подивимось цей ліс, те ваше мертве дерево, ту вашу цивілізацію? – запитав Глух.
– Це буде скоріше всього завтра. Коли дещо висохне ліс і його гущавини з травою. Я зможу пройти, але вам ця подорож сьогодні сподобається не дуже.
– Правду кажеш, – підтвердив Куніцин.
– А в чому полягають твої дослідження? – запитав Глух, якому страх як хотілося привезти з відси якісь нові знання…
– Я досліджую фауну, радіоактивний фон навколишнього середовища і все це передаю в руки вчених із зовнішнього світу. Звичайно, на території відчуження зараз працює багато людей, але я був одним із перших, тому й успіхів добиваюся більших. На моєму рахунку в банку, за мої попередні і теперішні відкриття уже лежить досить солідна сума.
– Чому ж ця ваша природа така агресивна і мінлива? – перебив Куніцин, якому починали набридати вихваляння цього вченого.
– Це є наслідком надзвичайно великого вмісту в навколишньому середовищі нової бактерії і продуктів її переробки. Тварини мігрують, рослини висіваються в різних місцях, а велика кількість продуктів переробки бактерії, які виявили властивість виконувати роль надзвичайно потужних добрив спричиняла дуже швидкі мутації, більше того – виникнення окремих підвидів тварин чи рослин. Я думаю, що все відбувається саме так, – закінчив Темір, – не знаю, як ви все це зрозуміли, але я намагався пояснити все доступно.
– У мене тут справжній рай, а пташки як співають… Похваляв своє болото Темір. – Щоб ви знали – є такі території в зоні де середовище набагато агресивніше. Жуки, комахи, личинки – все настільки отруйне, що отрути одного з цих створінь на слона вистачить, не те що для пташки. Тому то й немає там малих співучих птахів, оскільки нема їм що їсти. А тут болото, комах багато отруйних, і неотруйних, тому й пташки є.
В таких розмовах швидко минув час від сніданку до обіду, від обіду до вечері. Цей день надалі виявився доволі спекотними і Темір пообіцяв одразу на другий ранок показати гостям ліс.
Перед сном Куніцин із Глухом пішли прогулятися.
– Як думаєш, – звернувся Куніцин, – те що казав Темір про можливість аварії на Чорнобильській атомній електростанції може бути правдою?
– Думаю, що може. Більше того – такий варіант розвитку подій навіть в якійсь мірі пояснює, чому нас не повертають назад. Якщо там сталася аварія подібних масштабів до цієї, то нашої лабораторії разом з усім персоналом вже може не існувати, якщо люди вчасно не зрозуміли, що сталося і не прийняли мір безпеки по захисту від ураження радіоактивним опроміненням і речовинами.
– То нам що, тепер доведеться залишитись тут? – голосно запитав Куніцин.
– Тихіше. – Заспокоював Глух. – Сам же говорив, ні в якому разі не виказувати свого походження, а кричиш так, що за сто метрів почують. Можливо там і все добре, просто щось пішло не так…
– Яке може бути добре, якщо щось не так?
– Або пішов збій апаратури, або… В кінці-кінців, як для мене, то мені краще вже й тут залишитись, так як ти обіцяєш засадити мене до кінця віку за грати. – Роздратовано відповів Глух.
– Я тобі це пригадаю, – крізь зуби процідив Куніцин. – Сілецький, коли ж ти нас вже витягнеш звідси?
– А я це запам’ятаю, щоб коли буде при наявних тут технологіях можливість сконструювати подібну машину, я вчасно згадав і добре подумав, чи варто це робити. – Відрізав Глух.
Назад вони повернулися мовчки і злющі один на другого.
Зранку наступного дня Темір вручив Куніцину гвинтівку, професору ж дістався бінокль і вони пішли оглядати принади цього лісу. Подорож була набагато легшою і безпечнішою ніж марафон перших двох днів перебування на цьому світі Куніцина із Глухом. У них тепер була зброя при собі, крім того, Темір був чудовим провідником.
В плани цієї подорожі входило: ознайомити з місцевістю Куніцина з професором, показати найбільші диковинки і щось вполювати, оскільки запаси їжі уже майже вичерпалися, а Темір інколи не гребував поповнити їх чимось з місцевої флори і фауни.
Куніцин з Глухом перекидалися між собою репліками на рахунок навколишньої середовища. З Теміром обоє вже вільно могли спілкуватися без зайвих жестів і перекладач у їхніх розмовах був непотрібний.
Так вони дійшли до «мертвого» дерева.
– Фу, – скорчив гримасу професор, – то це і є той об’єкт гордості і унікальності цього лісу, про який ви кілька разів згадували? Чому від нього так тхне?
Ще не розуміючи причини цього зловонного запаху, Глух прикриваючи рукою ніс мав необережність близько підійти до стовбура «мертвого» дерева, з цікавістю поглядаючи на кістяки птахів і хижаків навколо нього. Кілька товстих ворсинок блискавично видовжилися на десятки сантиметрів і схопили професора за руку. Той шарпнувся, але марно. Руку, ніби канати оповили ворсини дерева.
На щастя, у завбачливого Теміра був із собою великий мисливський ніж. Підбігши до Глуха він кількома ударами перерубав страшні обійми дерева і відштовхнув професора подалі від нього. Ще кілька слизьких товстих ворсинок хотіли зловити кривдника, але Темір спритно ухилився від ненаситних лап дерева і відійшов на безпечну віддаль.
Професор вже прийшов до себе і з острахом дивився на руку. Вона була попечена, ніби її облили якоюсь кислотою. Темір швидко знайшов якусь мазь у рюкзаку і наклав на рани, а тоді витягнувши бинт перебинтував руку.
– Не переживай, завдяки сучасним досягненням в галузі медицини твоїй руці нічого не загрожує. Ці опіки пропадуть за три години. – Забинтовуючи руку заспокоював Темір.
Тр-рх-хх-х, кр-я-хх. Дерево відпустило кістяк необачного птаха, який мав нещастя сісти на одну з його гілок, його об’їдені до біла кістки падаючи чіплялися за інші гілки, в суглобах розліталися і з шумом, майже одночасно падали на купу необережних його попередників.
– Йдемо звідси. Мені ця гордість лісу зовсім не подобається, – з огидою сказав професор.
Собака Теміра, який до цього часу тихенько пофоркуючи носом плентався позаду, добре пам’ятаючи напевне також своє неприємне знайомство з цим дерев’яним монстром обережно підскочивши ближче схопив одну з найбільших кісток і швидко відстрибнув назад. «Мертве» дерево на цей випад навіть не зреагувало. Уран, високо задерши свій обрубок хвоста і морду в якій тримав свій трофей, з гордістю побіг попереду.
Зробивши жест іти за ним, Темір повів їх подалі від «мертвого» дерева.
Через деякий час вони прийшли до струмка, де судячи з величезної кількості різних слідів було місце водопою. Ще здалеку, помітивши їх, від річки повтікали якісь тварини, яких чоловіки не змогли навіть розгледіти.
Темір повів екскурсантів дещо вбік від цього місця і десь за сто метрів від водопою Куніцин і Глух побачили добре обладнане місце для стеження. Вони вилізли по спеціально збитій драбині на дерево де гарно замаскована гіллям і листям була збудована ціла хатинка, щось на зразок шпаківні. Те що слугувало дверима, було знизу, а одне вікно виходило на місце водопою. В цьому голубнику був один стілець і величезна купа різного непотребу у кутку.
Уже пройшла майже година, а воду все ще ніхто не приходив пити. Куніцин стоячи, оглядав через вікно околиці в бінокль, який йому дав Глух.
– Знаєш, – звернувся професор до Куніцина, – треба нам таки глянути на ту їхню цивілізацію. Може про нас вдома вже давно забули, і нам доведеться остаток свого життя доживати на цій землі. А я не збираюся половину життя пролазити по деревах і відбиватися від котів і тарганів.
– Я теж не збираюся… Ану, подай гвинтівку, – не відриваючи очей від бінокля повільно проговорив Куніцин. Професор одразу ж виглянув у вікно. Куніцину довелося самому взяти рушницю. Темір, який до того часу лагодив у низу драбину, якраз відчинив люк, вліз у середину і похапцем підбіг до вікна. Подивившись на тварин, які підійшли до води жестами і гримасами дав зрозуміти, що в їжу вони не годяться.
Куніцину це зовсім не сподобалось, оскільки в ньому вже прокинувся інстинкт мисливця. Ще в дитинстві він часто ходив з батьком на полювання, і це вогнище, навколо якого збиралися всі мисливці, той запах смаженої дичини, ті по дитячому приковані очі тих же мисливців до казана, в якому варилася юшка, смішні п’яні вихваляння на все життя залишили в його душі вогник азарту до полювання. Але він не хотів вбивати просто так. Тому переборюючи бажання якнайшвидше щось вполювати відставив гвинтівку і знову взяв у руки бінокль.
