… І як вони вигинаються навколо тієї жердини? Та так у них ловко виходить, та з таким натхненням… Майстерність потроюється, коли вузесенька шворочка, що слугує за труси, мало не лопається від напханих купюр… Да-а…Це вам не підлогу шваброю мордувати!.. І що я оце тут роблю?! Хіба я гірша за тих дівок, що, мов кобили, в «уздечки» упряглися та свої дурні грошики рахують?! Хоч, ніде правди діти: з мене така «міцна» коняка, що з будь-якої упряжі випаде! Вдалася якась я… беззада. Груди собі «майструвати» я навчилася: поролончик… знову – подвійним «бутербродиком» – поролончик… мереживце… металеві “косточки”… От яка вигідна сучасна білизна: куди не кинь – одні Анжеліки! А на нижній… задній частині рідного тіла красу навести складніше. Ну, справді-бо, в спеку ж труси «з начосом» не натягнеш - щоб сідниці трохи «підросли»… Ось була в мене однокласниця, так вона і в спеку під джинси гамаші піддівала. Хлопці запримітили – підняли на кпин.
… То про що я перед цим думала? Жердина…купюри… «уздечки»… Далі. Швабра… копійки… з кінської збруї – на шиї домашнє «дишло». Тобто ярмо.
Я – санітарка в терапії, а по-сучасному – «молодша медична сестра». Але як цю біду не назви – а швабра, все одно, хвостом плететься… Я вже на ній і вигинатися навчилася – незгірш, ніж ті «кобили» зі стриптизу. Точно, не брешу: показати можу! Та тільки…де ж тих дурних глядачів набратися, щоб вони мої труси грошима набивали?.. Тут, коли яка хвора баба п’ятірку від серця відірве, то й сам зав. відділенням про це знатиме. «Добросердечна» сама ж йому й пожаліється!
Да-а… Не хворіють в нашій країні олігархи… А коли й нездужають, то лікуються не в моїй рідній терапії!
…А ну, наказую собі,постав швабру пер-пен-ди…ку…ляр-но! Нехай підлога від твоїх знущань трохи відпочине. Для олігарха ти, може, сідницями й не вдалася, так то нічо-ого! Скільки їх ще по світу ходить – мужиків невлаштованих (хай і небагатих!), треба лиш навколо старанно озирнутися…
О, диви, новеньку «Швидка» вкинула… Підтягнута, сухоребренька (як я), сувора і в окулярах…Ото вже комусь свекррруха!.. Та то не страшно: подібне соціальне явище - цей «тайфун», цей «міністр доморощений з надзвичайних ситуацій» має ще й звичайні людські, тобто природні, властивості: старіти, слабшати, втрачати силу і владу… Ти не на неї, вічну вчительку, дивись! Ти краще заприміть, хто поруч на кушеточці сидить, та за кволого ліктика її притримує! Спасибі, мамо, що вставали рано: гарний у вас синочок. Тепер буде мій.
Того дня він з відділення нікуди не йшов: вірно сидів коло материнської постелі, або поспішав коридором з довгим списком ліків у руках… Позиркуючи на нього, я відпрацювала свою зміну так старанно, що наївні хворі щиро було повірили, що так триватиме - віднині й аж до моєї далекої пенсії! Нє-є, шановні, у вас же немає такого сина, як у цієї новенької. Дай Боже їй швидше одужати (а то я на цій роботі загнуся, коли стара тут довше лікуватиметься!). Мій досвід жінки та прибиральниці (чи то пак – молодшої медичної сестри!) підказував, що досягнення моєї мети якраз дорівнює одному курсу антибіотиків для недужого «інспектора народної освіти». Так і вийшло. В пригоді став мій недознищений талант телеведучої…чи актриси…чи конферансьє, чи хто там ще заробляє на життя своїм виразним соковитим голосом з чіткою дикцією?.. Тепер до цих «голосових» професій додалася ще й моя – «шваброва». Бо коли я вперше сказала: «Затримайтеся на хвилинку, нехай підлога просохне», - то вимовила це так, наче запрошувала сором’язливого хлопця на дармове ліжко. Він так поспішав з аптечною торбинкою ліків, а тут закляк, геть забувши, що хвора матуся мусить випити пігулки перед їжею, а не опісля… Того разу сувора вчителька пообідала, так і не діждавшись рятівних таблеток. Ну, то не страшно, бо вона-таки одужала, навіть швидше, ніж я сподівалася (я зі своєю шваброю ще й втомитися не встигла!). Та й «романтично-виробнича» авантюра, мною затіяна, успішно завершилася - ще до того, як моя майбутня свекруха третину приписаних пігулок з’їла. Її синок тінню за мною ходив! Цей «Санчо Панса-шваброносець» був ладен мити за мене підлогу, аби лиш почути, як я до нього цокочу. І скажу вам чесно: я не гралася, бо таки справді в нього закохалася! І як же я до нього горнулася, коли він (ще й мама не виписалася) запропонував мені одруження! Кла-а-ас, це навіть більше, на що я сподівалася (принаймні, в цьому кварталі). Що мені тепер ті загнані стриптизерки, яким я так шалено заздрила! Хай ті любительки грошей складують їх у свої широкі холоші (чи то пак - у ті убогі шворочки), а я й по любові, на чесну зарплатню чоловіка, проживу! От тільки є один «моментик»… маленький «епізодик»… про який моєму коханому ще невідомо. Ну, не вийшло в мене раніше про це сказати! Набираю повні груди повітря (яке безсоромне перебільшення щодо моїх скромних натяків на груди!), занурююся з головою…іду під лід…виринаю… та оприлюднюю щиру правду: «Коханий, у мене є син!». Мій дворічний «епізодик», щасливий мій «моментик» досі не потрапляв милому на очі, бо я тимчасово відрядила його до бабусі…Бачили б ви, як засяяв майбутній прийомний татусь – неначе його поманили зустріччю, про яку він стільки років мріяв!
Коротше, перший екзамен мій суджений здав на «відмінно».
Вже й сувора вчителька перетворилася на добру бабусю, і мій малюк сподобався їй з першого погляду!.. Вже й заяву до РАГСу подали, і столи в ресторані замовили… Та бачить майбутній сім’янин, що знову щось його кохану, тобто мене, муляє. А в нього ж одне на думці: тільки б я сяяла, тільки б торохтіла – невпинно і вдоволено, тільки б дражнила й манила його – в найнепідходящих громадських місцях… То ж мого смутку терпіти він просто фізично не в силі - це давно ясно. «Що?..» та «що?!» – причепився…Говори, каже, щоб там не було: мені все можна! Мовляв, я усе зрозумію… Ну то й добре, коли так. Сам напросився! «Вибач, любий, я злякалася, що втрачу тебе… Ну, коли вже наполягаєш (ковток повітря: і знову – під льодяний панцир!)… Коротше, у мене… є ще один син! Коли ми з тобою гостювали в моєї мами, мій старшенький (він уже першокласник!) у сусідки пересиджував. Пам’ятаєш, я на деякий час зникала? Так то ж я до нього бігала – уроки перевірити…» Відчула: зараз трапиться так, що «ополонку», в яку я пірнула, прикриють чимось не підйомним, і тоді – все, не вибратись… Аж раптом бачу – крига посунулася… скресла… розтанула… її вже просто нема! А мій милий знову зрадів – та так, наче сам, із власної вини, запізнився до віконця в пологовому – аж на цілих сім років!
Отак у нас з’явилося два моїх сини, а в суворої пенсіонерки з педагогічними замашками - аж два об’єкти для подальшого виховання. Ну, і нехай. От і добре…
Вже й сукню весільну купили, і навіть білий віночок! Бо я ж офіційною нареченою ніколи в житті ще не була. Дітей мені лелека справно поставляв - без усіляких там шлюбних свідоцтв та обручок…
І наче б то все гаразд. І нові білі туфлі не тиснуть, а в розкішному весільному вбранні де й фігура в мене взялася!.. І наречений мій – найкращий у світі! Та й поговорити, як не дивно, нам є про що; і є з чого разом пореготати, навіть спільне хобі знайшлося (рибалка). Ще й вночі нам удвох так добре, так добре – не повірите!.. А вдень, по трикімнатній свекрушиній квартирі, мої діточки мотаються! Дякую Вам, дорога вчителько, прийняли як рідних!.. Та тільки… чомусь я знову якась сумна. І майбутній чоловік – уже звично – припер мене до стінки: «Ну?..». – «Ти ж знаєш, - кажу, - ти ж відчуваєш, як я тебе кохаю! Вже й не знаю, як раніше існувала… Я б мовчала про свої проблеми й далі, та розумію, що з брехні сім’ю починати негоже. Так, починати негоже… але доньок з табору відпочинку зустрічати треба! В них уже партія закінчилась, то вони сьогодні потягом прибувають. (Далі – скоромовкою)… Знаєш, якщо весільною автівкою, по дорозі до РАГСу, на вокзал завернути, то мої «телепузики» ще встигнуть наш марш Мендельсона послухати…»
Я не дала йому відкрити рота - сама уточнила: «…Двоє».
Він усміхнувся ще ширше, ніж коли «стояв у черзі до віконечка» за нашими синами. По всьому було видно: моєму майбутньому благовірному вже геть байдуже, що його новоспечене сімейство розростається в стрімкій арифметичній прогресії. Так, цей чоловік, звичайно, ніколи не забожиться, що його молода дружина нічого й нікого від нього не приховує. І що вона не зробить більше жодного чергового зізнання – про щось неймовірне та екстравагантне…Десь, в глибині своєї широкої душі, мудрий і добрий чоловік завжди чекатиме – коли ж, нарешті, це станеться: завтра… через місяць… або років через п’ятдесят…
Тільки я тепер точно знаю, що він, мій любий «телепузик», кохає мене по справжньому!!!
2009р.
