Вони вдвох. Вони лежать і слухають, як плавно поскрипують суглоби на пальцях розкішних фікусів, чудернацьких і чорних у темряві. Вони поприлипали до стін, до вікон, один до одного, і танцюють на мимобіжних вогниках автів, колишуться, перешіптуються, мовчать - серед мовчазної тиші вони замовкаючи мовчать, притулені і ледачі. Серафима цілує його в щоку, а Івась вдає заспаного і щойно пробудженого, вона потягується, бо на її думку це має дуже звабливий вигляд - він верзе щось наче спросоння - в кімнаті зимно і вони лежать під ковдрою немов дві квасолини в стручку - дві квасолини, одна велика, а інша мала. Та що мала - Серафима. Івась засинає в унісон з її поцілунками. Проснувшись, він можливо хотів би, щоб її вже не було, але вона лежить поряд і дивиться, як плавно зеленіють фікуси.
Все пахне гірко і щасливо початком.
Серафима не розуміла чому їй без когось сумно і моторошно залишатися в світі, чому хочеться обертатися до північного вікна і виловлювати з нічних калюж його силует, чому не тішить нова білизна і чистий, щойно нанесений лак для нігтів, який вона час від часу облизує, щоб кінчиком язика зрозуміти чи він висох. Все тривожно пане його присутністю - іскристо, обнадійливо, разюче ніжно, затишно. І все тривожно пахне його припустимою відсутністю - порожньо, грипозно, загноєними гландами.
Серафима біжить, рішуча і осяйна на їхнє щасливе побачення - відкрила себе усім вітрам - на роздоріжжі, на роликах, коси пахнуть багном і ожиною, а поцарапані засмаглі ноги безглуздо шурхочуть від кожного дотику, стоїть перед ним і думає, мабуть, про щось зовсім далеке. Серафима. А згодом вирішила піти на виставку. І в бібліотеку. А до бібліотеки підобідала в "Шоколадці" - не знала що робити, самотою врізавшись в інтер'єр томатними солодкими пальцями і пожованою серветкою. Товкла в руці папір, вихлюпувала каву, сором'язливо ховаючи кісточки рук рукавцями. По-огірковському хрумала, чи хрумалась - безжальна засоромлена огірковість. До чого? В бібліотеці піднялась температура і на виставку зайти не вийшло. Лише відсапала чверть години трамвайних поручнів, смаковито підсьорбуючи нежить, і потрапила на дно знайомої вулиці - температура піднялася ще більше.
Разом з гарячим вином виликала вечір - кошенячи скрадаючись підступила до горнятка, встромила туди язичок і, притримуючи двома пальцями кіски, - лик-лик, лик-лик. І, несподівано для неї і для нього, він прийшов. Ну якій нормальній хворій дівчині потрібен Івась? І найдивніше - виявилось, що потрібен. Виявилось, що ні хворе горло, ні температура не стоять на заваді його потрібності. Запаморочено думала - сьогодні білизна не до ладу: червоне, жовто-гаряче. Він обов'язково помітить. Серафима так поспішала, натягнула все, що потрапило під пальці - картала себе подумки за недоглянутість. Ноги в мозолях - ходила пішки щодень для покращення кольору шкіри. Нігті з обдертими шкірками лаку. Пальці шорсткі та темні від горіхів - суцільне якесь непорозуміння, а не панєнка - яка збіса з Серафими панєнка? Гаряча і суха, всмоктана до вух сидінням, кліпає мутними світло-карими банечками - ціла біда з такими панєнками. Тому вона відразу якось заходилася бадьоритись, підстрибом промовляла речення, які теплими гладенькими кульками зісковзувались до нього:
- Ото бачиш, Солодка Карамелько, я собі так, як є і знаєш, мені так во дуже добре - а ти лише, як би тобі сказати розумніше, зухвале і приємне доповнення до того я є.
Вони вийшли з автобуса на узліссі і обійнялися - так просто і так закохано, немов би Серафима і не була слабим понурим дівчам.
- Сьогодні я зроблю тобі молочко з содою, маслом та медом і взавтра ходитимеш здорова, добренько?
Серафима подумала, що бабуся вже мабуть спить - бачить у сні рай - бузкових янголів з білими ліліями в косах, блякло-голубі хмаринки, і Серафиму. Їй мабуть самотньо, бабусі, вона, мабуть, довго молилася перед тим, як покластися до ліжка, молилася за Серафиму, мабуть вона шкодувала, що відпустила її на ніч хвореньку - і вже певно навіть припустити не могла, що Серафима зараз любиться з Івасем на узбіччі дороги у осінній траві. Івась сказав, що хтів би бути років на двадцять молодшим, бігати на подвір'ї у веселих дитячих шортах і заглядати дівчаткам під спіднички. А Серафима думала - Джонатан Свіфт казав, що жодна розумна людина ніколи не прагне бути молодшою.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design