Кіндрат Леонідович Йосипенко аж закипів від злості: хвилину тому дехто зробив спробу переполовинити його біографію. Ну, не переполовинити… так відщипнути! І хто ж зробив таку наглу спробу?! Йокелемене… Та колега ж «по цеху» - поетка, ще й мало не тезка! Бо зветься вона Капітоліна Лаврівна Йолопенко. Ініціали – точнісінько Кіндратові! А коли їхні прізвища виставити наперед, то виходить справжнісіньке “ЙОКЕЛЕмене”! Саме таке прізвисько Кіндрат отримав ще в початковій школі, відколи діти допетрали, яке “веселе” поєднання літер у його ініціалах!
Яким було дитяче прізвисько тієї пані Йолопенко, Кіндратові наразі невідомо. Проте неважко й здогадатися, враховуючи її “інтелектуальне” прізвище…
Ні, ну ви тільки погляньте на неї! Вигадує, прибріхує, жонглює словами – як та заїжджа циркачка. Чи то пак – місцева майстриня поетичного слова.
Отака вона, ця нахаба Капітоліна.
Сталося ж от що.
… Як відомо, варитися у власному соку кому завгодно набридне. Під отим “фрешем” мається на увазі спілкування з одними й тими ж представниками місцевої творчої еліти. Коли ті ж самі обличчя бачиш на письменницькій конференції чи на черговій презентації – кого завгодно знудить від передбачуваності. І презентуються ж, зазвичай, літературні витвори тих же місцевих авторів - тобто знайомих, знайомих осіб… Поет Кіндрат Йосипенко не полюбляв подібних заходів (презентацій, тобто). Бо він був чоловік хоч і не сімейний, та хазяйновитий. У нього вдома ви не скуштуєте холостяцького, сякого-такого, бутерброда. У себе на кухні ця творча особистість пригостить вас таким смачнющим борщем, що закрадуться сумніви: чи борщі його спершу хвалити, чи все ж таки - вірші?..
То ж кулінар-самородок не настільки був голодний, щоб по презентаціях отиратися! Чого не скажеш про теж самотню Капітоліну Лаврівну. Подібні заходи, з традиційним фуршетом у кінці, часто-густо слугували жінці засобом для існування. Бо коли хочеться додати щось у власний гардероб, доводиться економити на вечерях. А шлунок поетеси цього ніяк не розумів і вимагав до себе поважного ставлення.
Капітоліна Йолопенко наминала фуршетівські бутерброди, ще й пару дармових канапок устигала приховати до сумки. Сумління при цьому не страждало, адже смачна вечеря слугувала їй «гонораром» за виступ: зазвичай критикеса брала слово, і було воно теплим, позитивно налаштованим, бо… інакше не треба користатись «гонораром»!
Одного разу, як поетові Йосипенку та його чарівній колезі набридло вже вітатися на спільних заходах, - їхнє одноманітне творче «вариво» несподівано розбавила заїжджа літературна “зірка”. Це була столична поетеса, яка представила периферійним авторам нову власну збірку. Щоправда, цього разу, на превеликий для декого жаль, обійшлося без традиційного фуршету.
Отже, презентація розпочалася. Римовані рядки київської поетки припали
присутнім до душі, хоч і нагадували подекуди істеричну ламану криву. Серце Кіндрата Леонідовича пришвидшено забилося; якесь хлоп’яче хвилювання розмалювало сорочку пітними візерунками… Пригадав, що колись уже бачився з нею, і «столична» тоді йому дуже сподобалася. П’ятнадцять років тому затятий холостяк дивився на жінку незвично-замріяно, а вдома написав аж три вірші про кохання. Та залицятись тоді не посмів - наче відчував свою меншовартість… До того ж був упевнений, що дама - не самотня. Певно, має чоловіка і море залицяльників… А як воно було насправді – почав здогадуватися лише тепер, бо за час, що промайнув, поетка не створила жодного «сімейного» чи материнського вірша. В її поезіях гуляли протяги невлаштованості, домінували теми самотності та швидкоплинних стосунків…
Тоді, п’ятнадцять років тому, вони у складі письменницької делегації відвідали знамениту Петриківку. Гостей провели творчими цехами фабрики петриківського розпису. Там можна було придбати розмальовані дощечки та посуд, дерев’яні великодні яйця або (за браком коштів) хоч дерев’яну заквітчану ручку, з тоненькою ампулкою всередині.
Кіндрат зі столичною поеткою тихенько розбалакались у місцевому музеї, на фоні розкішних петриківських полотен. Відчував, що їхня бесіда жінці до вподоби…
А потім екскурсійний автобус повіз їх назад, у місто. Того ж дня київська білявка поспішала на вокзал…
Капітоліна Йолопенко теж мала власні спогади щодо столичної гості. Їхня розмова теж відбулася в селі Петриківка, і теж - півтора десятиліття тому. Тільки не в музеї, а надворі. Екскурсанти висипали тоді на свіже повітря; «столична», нарешті, відірвалася від Кіндрата... Останні дні весни вже добряче пахли літом… І дві поетеси зрозуміли одна одну з півслова, повели невимушену розмову, навіть разом посміялися! Аж раптом… дружно задерли голови: вгорі було синьо-синьо… а на гіллі верби заливався співом петриківський соловейко…
… Пані Йолопенко з паном Йосипенком сиділи поряд, заглиблені кожен у свої спогади. Незчулися, коли й творча зустріч підійшла до кінця. Столичну гостю спішно посадили в авто: вона від’їжджала додому.
Поети і прозаїки – ті, хто додому не поспішав – гортали сторінки її поетичної збірки. Хтось ту книжчину придбав ще до презентації, а хтось заглядав у неї через плече товариша. Капітоліна Лаврівна на купівлі книжки, звісно, зекономила (вона модниця ще та - то ж гроші на інше потрібні). Позирала тепер у Кіндратів примірник. Аж раптом…обоє застигли з витягнутими шиями - бо зачепилися зіницями… за щось! На сторінці 38, одночасно, помітили вірш без назви - зате з присвятою. Під трьома безликими зірочками стояли літери: “Й.К.Л.”.
- Йо-о-келемене.., - ошелешено видихнув Йосипенко. – Цього вірша присвячено мені!
- Лайтеся, не лайтеся, - мов простирадло на оголені груди, жінка потягла палітурку на себе. – Лайтеся, чи як собі хочете, але вірш присвячений… мені!
- Як це… вам?! - ошелешено кліпнув Кіндрат.
- А так це! Бо я теж…“ЙОКЕЛЕмене”!..
Поет згадав її ініціали: не погодитися тут було важко...
- Дивіться, що тут написано, - кинувся, нарешті, в атаку. – Ось: “Ти і я, і барвисте панно з соловейком…” Це б то – я, вона і панно в петриківському музеї!
- Теж мені, ще й поетом називається, - обурилась ображена Капітоліна. – Та це ж образно сказано, о-об-ра-аз-но! Це не ви, а ми з нею стоїмо на петриківській вулиці, і синє небо над нами – “барвисте панно з соловейком”!
Худий і високий Кіндрат Леонідович застиг, мов колодязний журавель… без цеберки у дзьобі. Цеберку відібрала оця нахабна жінка! А в тому уявному відрі… лежав крихітний, але такий милий, шматочок поетової біографії. Ну хто, хто ще за скромного Йосипенкового життя присвятить йому вірша?! Ото хіба клята колега Йолопенчиха, коли сама доведе до могили, - тоді напише йому поетичну епітафію… Та то вже буде не земне життя! А за життя земного пані Йолопенко хіба спроможеться на їдучу та ядучу пародію: отак вона Кіндрата дуже “любить”! А він же, п’ятдесятирічний холостяк, колись її-таки підлюбляв, та все ніяк не встигав уклинитись поміж безкінечними і безтямними її заміжжями. Бачте, ця екстравагантна дама таких “інтересних” чоловіків собі вибирала, що й прізвища путнього ні від кого не лишилося!
Словесна баталія на цьому не скінчилася. Капітоліна зібралася з духом… та улесливо хукнула - прямісінько йому у вухо:
- Ну, скажіть, Кіндрате, навіщо вам отой вірш? Він же… любовний!
- А то що, як любовний? – уже казився чоловік.
- А то! Що ви… не жонатий і ніколи не були! То я так собі міркую, що й «любов» ота вам - ні в якому вигляді – й не потрібна!
- Хочете сказати, що я… не такий, як усі?!
- Не знаю, - вже відверто знущалася Капа, - вас у мене не було!.. А в цьому спірному вірші, дивіться, які є рядки (і вона процитувала таке):
«Терпне мій ніжний зап'ясток
у тисняві твоїх пальців…»
Що, шановний, хочете сказати, що ви її теж…пристрасно…“тиснули”?!
- Мацав!!! – чи то в лад, чи не дуже, заволав поет Йосипенко. Публіка остовпіла: презентація столичної збірки набирала нових обертів!.. Кіндратова опонентка ще не второпала, як би влучніше огризнутися – а безжальний жмот Йосипенко вирішив добити ворога - його ж зброєю:
- Ага, пані, то он куди ви хилите!.. Якщо я, мужчина, не тиснув тій дурепі зап’ястка, то хто ж, по-вашому, це зробив?! Може… ви ?!! То виходить, ви… не тієї орієнтації?!
Капітоліна Лаврівна, досвідчена жіночка, яка бувала у багатьох бувальцях і завжди вважала, що на все має свою відповідь, раптом… заплакала. Шморгнула носом - та й ковтнула глибоку образу!.. Все, не варто більше лаятися через ту загадкову присвяту: вона йому її… дарує!
По щоках потекла солона туш, чорні сльози прокреслили вже трохи прив’ялу шкіру…Раптом Кіндрат Леонідович відчув таку ніжність, що забув, чого й сердився, та взявся ( прямісінько пучками!) витирати ті темні патьоки. Жінка не ошкірилась і не насупилась, - лиш гучніше шморгнула зрадливим носом… Та, мабуть, запізно: під ним непристойно зблиснуло. Капітолінин кривдник витер… і це, і знову – без хусточки! Жінка здивовано витріщила очі…
- Та хай йому грець, тому віршеві! – винувато усміхнувся збентежений чоловік. - Капочко, давайте… жити… разом… І тоді присвята… буде одна на двох!
Пані завжди мала успіх у чоловіків – за виключенням цього йолопа… Йосипенка. І от яка трапилась дивина: вже кілька років поетеса перебувала в інтимному “простої” ( після останнього розлучення ніяк не знаходилася їй нова пара)… Аж тут, нарешті, впертий бастіон таки здався!
“Ну, все, діждалася: віднині мрій нема!” – подумала Капітоліна і щасливо усміхнулася.
… Вже йдучи додому, раптом згадала: на момент знайомства з київською поеткою вона мала… зовсім інше прізвище! Це вже потім, пізніше, трапився Капітоліні коханий бовдур Йолопенко, який щиро забажав ощасливити законну дружину своїм прізвищем!
“То, виходить, і справді - не мені була присвята, йо-о-келемене..,” – подумки лайнулася жінка, та своїм “відкриттям” ділитися з другом не поспішала… Нехай любий попутчик якомога довше почувається благородним лицарем, нехай закохується в неї – все дужче й дужче!.. І – як у тому доленосному опусі:
Хай терпне мій ніжний зап'ясток
у тисняві твоїх пальців!...
