«ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…….»
Шурхіт за вікном поступово наростав, набирав гучності та сили і перетворювався у ритмічні удари об шибу.
Концерт розпочато.
Підвіконня – партер, я – віп-глядач, мені і тільки мені присвячується ця симфонія. Вмощуюсь зручніше, відкриваю кватирку і слухаю.
Хоча просто слухати тут мало. Треба…
… дихати в такт дощу, дихати з дощем, дихати дощем…
Ловити крізь шпарину невагомі цілунки неба рукою. А потім поставити її на скло і відчути пульсацію. Крапель. Грому.
Перепустити удари через кінчики пальців та з’єднати із серцем. Щоб дощ злився з кров’ю, гудів венами і капілярами, топив душу, серце, розум… Стати єдиним організмом із грозою.
Її звук все наростає, переходить у пісню – старішу за світ та щораз нову. Дивна мелодія – не то колисанка, не то гімн, ніжна лірика чи пристрасне фламенко. Всі мотиви пішли від неї, в ній же і помруть.
Через пульсацію шиби дозволити їм у собі поселитись, розтектись, розчинитись. А потім помалу, смакуючи, перепустити ритми по діафрагмі до метеликів у животі, дозволити піднятись горлом, зачепивши голосові зв’язки, відбитись від піднебіння, скочити на губи і знову опинитись на волі, вирвавшись потужним звуком і злившись із громом.
Течуть, течуть ноти незгірш зливи, примушуючи вібрувати все тіло, пронизуючи кожну клітину істинно первісною пристрастю до життя.
Горіти звуком і холонути краплями. Співати не щось конкретне, а пісню, давнішу за всі пісні, чуттєву, палку, пронизливу.
Як падає остання крапля, так впаде фінальний звук, і як вода всотається в землю, так і ноту вбере душа.
А потім йти по мокрій, лоскітній траві і відчувати, як всередині вирує давніша за всі давні, новіша від всіх нових музика.
