Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Гора

© П.Домаха, 23-09-2011
                                                      ГОРА

На краю широкої річкової долини здіймалася гора. Напевне, ще в період останнього зледеніння на Землі намилося це узвишшя та вичовгалася долина. За тисячі років ріка пересунулася на схід, торувала інший шлях. Глибока, швидкоплинна, без печаті років на виду. А сумовита гора залишилася. Старіла, поступово усідалася, гладшала. Ручай крижаної води вибігав із підгір’я, поспішав глибоким яром до великої води.
Сотню років тому крутий схил гори засадили американськими деревами. Білі акації (точніше робінії) почувалися тут, як і в Оклахомі чи Айові. Інші породи дерев не приживалися.
Зате людські поселення існували давно. Починаючи зі стоянок мисливців палеоліту. Про це свідчать викопні рештки мамонтів і кам’яні знаряддя, знайдені в покинутому глиняному кар’єрі. Пізніше люди охоче брали звідси масну гончарну глину для випалювання глечиків і мисок та обмазування призьб і долівок. Залишки тої кераміки червонуватого відтінку ще й сьогодні хрумкотять під ногами на покинутих дворищах.   А побитий дощами, оброслий полином кар’єр став притулком береговим ластівкам. Вони добряче зрешетили глиняну брачу норами.
Нові людські оселі перекочували до ріки, а в підгірку залишилися дві садиби, розділені яром і струмком. В одній доживала віку самотня баба Ярина. Хата на дві половини, сарай, шматок городу, коза, кішка та десяток курей – оце й уся її маєтність. Пенсію й необхідні продукти 75-річній жінці привозила поштарка.
Сусіда ж напроти – Феодосія -- забрали півроку тому діти до міста. Доглядати, бо вже не спинався на ноги. У міській квартирі дідо засумував і швидко помер.
Колись грізний сусідів пес, кинутий напризволяще, деякий час приходив уночі та вив під хатою. А потім замовк, тинявся голодний дворищами, заходив і до Ярини. Настрашений, із хвостом поміж ніг, готовий дременути. Бабуся виносила псові замоченого в молоці черствого хліба. Сумно й відсторонено поглядала на жадібне, звіряче поглинання та вилизування миски.
Видиво нагадувало їй проклятий сорок сьомий рік, що забрав діда й покаліченого війною батька. Тоді п’ятирічний хлопчик Фесько із пухлими від голоду ногами так само вилизував у неї на очах миску. Дівчина затерла-перемішала в ній жменю вкрадених у матері висівок зі щирицею та кількома ложками молока…
Сьогодні пережиті лихоліття здавалися Ярині далекими й не такими страшними. Їх заступали щоденні клопоти. Відчувала, як невблаганно тане здоров’я. Кожного наступного дня все робиться ніби повільніше. Он коза нервувати почала: «Чого мене так довго доять?».  Та найбільше Ярина боялася, що раптово занедужає, зляже, не дасть собі ради.
А так щоденний розмірений ритм, котрий задавався рухом сонця. Надвечір’ям умощувалася втомлена на зручного дідового ослінчика і задумливо споглядала, як вичахлий сонячний диск ховався за маківкою гори. Довга тінь її підкрадалася до хати. Спочатку несміло дріботіла подвір’ям, а потім стрімко, цибато набігала на ґанок, упиралася в двері, заглядала до вікон. Ярина чекала, допоки тінь не перескочить через гребінь даху. Тоді зачиняла курей і козу та йшла до хати.
А гора залишалася. Мовчазна, незворушна зовні, ніби мертва. Але там, усередині, існувало своє життя. Щось народжувалося, дихало, проростало, розгалужувалося й відмирало. Чисті підземні води невпинно рухалися, ніби судинами -- від дрібних капілярів до потужних вен. За останню сотню літ до них проникли тисячі коренів насаджених робіній. Усе те переплелося на двадцяти метрову глибину колосальною сіткою. Ближче до поверхні товсті корені-канати зав’язали узгір’я в єдиний моноліт.
Це був своєрідний симбіоз. Гора віддячувала спраглим деревам, наповнювала щедрою вологою. Наприкінці травня робінії пінилися білим цвітом. Ажурне листя від легкого вітерцю тріпотіло беззвучними віялами над білими кетягами. Крона повнилася сонцем, енергією та пахощами.
Напевне, сюди зліталися усі навколишні бджоли. Хитрі пасічники підганяли під гору пересувні платформи із вуликами. А через тиждень-два, вельми втішені, качали прозорий  запашний мед. Наповнювали сорока літрові молочні бідони під зав’язку.
Симбіоз почав розвалюватися одного дня, коли потужний бульдозер згорнув хату та сараї на обійсті Феодосія вниз на сотню метрів. Потім зубатий екскаватор почав угризатися в підніжок гори. Вийняті сотні тон глини горнулися вниз, накривали залишки сусідової садиби. У підгір’ї пиляли й корчували акації, рівняли горизонтальний будівельний майданчик.
Гора кривавила… Їй ніби відтяли ногу до тулуба. Порвані, оголені судини виносили назовні рідку глину. Каламуть швидко наповнила яр, почала розтікатися навсебіч.
    Ярина угледіла червону лаву, що насувалась, взула чоботи й пішла до сусіда. Там, серед заклопотаних будівельників, гуркотливої техніки, навалених куп піску й каменю, знайшла чорного джипа. У ньому сидів опецькуватий молодик і жваво розмовляв по телефону. Бабуся спокійно чекала кінця розмови. Нарешті двері автівки відчинилися, тільки нога в лакованому черевику не наважилася ступити в розквашену глину. На Ярину запитально поглянули кругленькі очі без вій, ніби риб’ячі.
- Це ти всім заправляєш тут? – запитала.
- Привіт, бабуля! Заправляю я. Чого хочеш? Кажи швидко, бо ніколи.
- Не чіпай гору, синку! Оті робінії насадив ще мій дід. Із Криму насіння привіз... А ти все паплюжиш, опоганюєш. Вода із ручая гарна була для прання. М’якенька. А тепер глина на грядку повзе.
- Тепер, тепер… Це моя територія, -- холодно  блиснуло риб’яче око, -- я її купив. Не переживай, бабуль. Воду з-під гори заженемо в труби.
- Про які труби кажеш? – не розуміла. -- А як тебе звати?
- Звати… Антал я.
Він не любив свого імені, а заодно й батьків, що нарекли його в честь закордонного курорту. Це ж треба увіковічнити в такий спосіб... процедуру запліднення під шурхіт морських хвиль.
- Слухай,-- продовжив Антал, -- давай купимо тобі іншу хату. Такого добра нині повно. А ти відпишеш мені свою садибу.
Ніздрі  молодика хижо роздулися, як у передчутті здобичі. Ярина замислилася.
- Спішиш, Антале… Помиратиму тут. Не жени…
І попрошкувала багнюкою до своєї хати.
Будівництво набирало обертів. За літо виросли будинок на два поверхи, два гаражі, сауна й величезний басейн поряд. Воду добували із глибокої свердловини для господарчих потреб. Струмок від підгір’я ув’язнили, загнали в бетонні труби. Туди ж спрямували каналізаційні стоки із будівель.
Двічі на місяць Антал приїздив на свою територію. Роздавав вказівки прислужникам із автівки й жодного разу не ночував. Зимою, незвично сніжною, дачу взагалі залишили в спокої.
Ярина ходила до сусіда, розглядала дворище, вимережане заячими слідами, засипаний снігом басейн. Слухала, як під землею в трубі дзюркоче невгамовний ручай.  «Стільки переколошматити, набудувати… І не жити. Для кого й для чого воно?» -- запитувала себе…
Навесні бурхливі талі води із гори хлинули брудним потоком. Бетонна труба швидко закупорилася намулом. Той заповз у басейн і зачервонив сусідове подвір’я. Жвава вода шукала кожну щілину, щоб вибігти на простір, на луки. На шляху підтопила гаражі й підвали, нанесла у дворище кагати стручків-бобів від акацій.
Розгніваний Антал оголосив горі війну. Усі акації напроти садиби спиляли й вивезли. Залишили одне дерево, обчухране, обплутане дротами. На ньому встановили камери відеоспостереження за будівлями. На верхівці гори забетонували майданчик. Крита альтанка, столи та стільці, гойдалка, мангал. Повний набір для бенкету й відпочинку.
Майданчик відгородили від поля штучним валом. Тепер зайва вода збігала в долину подалі від обійстя Антала. Вона спадала в покинуту глиняну брачу. Поступово злизувала на шляху частину ластів’ячих гнізд. Від басейну нагору до майданчика пролягли металеві звивисті сходинки. Поміж пеньків робіній…
Через два місяці почорнілі й принишклі пеньки раптово ожили. Біля кожного проросли десятки впертих пагінців. Вони швидко випустили листя та озброїлися двосантиметровими колючками-шипами.
У хід пішла хімія. Арборіціди. Піклорам. Ярина сумно споглядала, як двоє людей лазять схилом. Одягнуті в спеціальні комбінезони, захисні маски, з наплічниками та довгими трубками в руках, вони скидалися на войовничих інопланетян. Пагони акацій і пеньки щедро заливали рідиною, що пінилася. Кішка забігла кудись із переляку. Ярина не наважувалася підійти ближче, щоб запитати. Зачинила курей і відвела козу на луки та припнула…
Нарешті Антал здолав кляту гору. На лисому схилі, котрий нагадував місячний ландшафт, постелили штучний газон, який прибили до землі металевими шворнями. Скрізь – асфальтові доріжки, тротуарна мозаїчна плитка. Одначе доріжки топталися й оселя повнилася людьми нечасто. Раз чи два на місяць. На вихідні господар привозив компанію веселих, несамовитих гостей.
Ярина дізнавалася про нашестя заздалегідь. Тому що напередодні там з’являвся червонопикий зморщений дядько невизначеного віку. Прибирав, чистив і наповнював басейн. Готував дрова, косив бур’яни. Далі  усе розвивалося за одним і тим же сценарієм, розписаним Анталом. Тільки жіночі ролі в ньому перепадали щоразу новим акторкам.
Сауна, басейн, випивка, сауна. Спрагле припадання, злягання. Потім буйне гульбище на верхньому майданчику. Музика, пісні, танці, випивка, шашлик. Окрики, біганина. Опускання вниз. Гучне цокотіння дамських підборів металевими сходинками. Зривання одягу, хіхікання, басейн, стрибання, регіт. Стимуляція інстинктів. Часте інтенсивне сопіння й розхитування диванів…
Під ранок усі заповзали до будинку. Наставала відносна тиша. До полудня наступного дня. Потім хаотичне пересування напівроздягнених. Приглушені голоси. Цмоління-похмеляння. Тривале відмочування у воді. Повторний бенкет. Млявий і негучний. Така собі втомлена, запінена хвиля, котра уже розбилася об скелю та докочується берега. Пізнього вечора відбували до міста.
Червонопикий служник ретельно чистив, мив, відшкрябував. Доїдав і допивав залишене. Набивав лантухи сміттям та пляшками. Ярина подумки називала його бабуїном. Пикою та надбрівними дугами нагадував баченого в телевізорі африканського мавп*ячого самця. Майже не розмовляв. А кількох фраз, котрі пробурмотів, обпитий дармовою горілкою, бабця не зрозуміла. Чулися самі матюки…
Одного разу, готуючись до приїзду господаря, служник зазирнув на горище будинку. Там у піддашші висіли лялечками, дрімали кажани. Червонопикий позатикав вентиляційні отвори і перебив ломакою зо два десятки рукокрилих. А потім розвішав їх уздовж паркану. Ярина не витримала:
- Ти, турку вісімнадцятий! Нащо понищив кажанів? Чи вони тебе займали?
У примата поворушилася шерсть надбрівних дуг.
- Мовчи, стара… Вони того… бешенство розносять. І кров… смокчуть у скотини…
- Яку кров? Комах ловлять недоумку! А щоб ти сказився сам! І щоб тебе об суху дорогу кинуло! Шкіра!
Бабуся не могла заспокоїтися. Ходила подвір’ям і продовжувала натхненно лаятися. Бабуїн нагороджувався незвичними епітетами: пропіякою, підлипайлом і харцизякою. Але це нагадувало скорше ритуал, щоби випустити негатив.
Наприкінці літа пішли зливи. Набусурманене небо гриміло, скидало воду тоннами, але не прояснювалося надовго. Усім набридла така хвища. Негода порушила ритм життя Антала, спровокувала депресивні настрої. Ледь не щороку на нього находило. На кілька місяців навалювалося гнітюче відчуття, що всі його використовують. Навколо топчуться лукаві й хитрі жебраки. Усі прагнуть одного – на шарка хламати із його корита.
«Як же остобісіли роблені посмішки – вищір зубів, демонстрація відданості – пози покори. Ригачка скоро нападе від нав’язливого, ритуального грумінгу  приматів вожакові», -- думав Антал.
Їхав на дачу сам. Водія прогнав, бо занадто обережний. Дав підсрачника зарозумілій дівиці-секретарці. Вона чомусь уявила себе в левиному прайді домінантною альфа-самкою… гієнового клану. Небачена зухвалість.
Приїхав, а тут оцей лакей запопадливо гнеться, крутиться. Мімікою та жестами демонструє…
«Який паскудний раб. Смердючий і захланний».
Із такими думками прогнав і лакея. Внутрішня напруга не зникала. Похмурий, ворожий світ. Громовиці за вікном… Знічев’я пив Richard Hennessy і довго не п’янів. Дочекався, коли тілом розповзеться тепло. Поліз до басейну.
Гроза потроху вщухала. Приємна прохолода води та легкі краплі, що сіються згори. Монотонний звук заколисував. Повільно загрібав руками, майже лежав на воді. Згодом розімлілому Анталу почулися незвичний стогін і вібрація, ніби з-під землі. Підсилені водою, вони добряче трусонули. А далі, наростаючі, -- зловісний гул і скрегіт.
Переляканий чоловік уп”ястився на схил гори. Бетонний майданчик, наїжачений вирваним арматурним залізом, стрімко наближався разом із частиною гори. Металеві ажурні сходинки зминалися, крутилися у глині анакондою. На шляху підхопило й оту самотню акацію. Вона моторошно спалахнула порваними електричними кабелями і першою пірнула до басейну.
Антала, як пір’їну, згорнуло разом із водою, притисло до стінки, розчавило та накрило зверху багатометровим шаром. Останні нейронні зчеплення його  свідомості, згасаючи,  відстукотіли телеграфним ключем:
- Не… чіпай… гору… синку….
За швидким могутнім порухом, за обвалом – раптова тиша. Лише прозора хмарина туману зависла під горою. Залишок узвишшя, що нагадував грубо надірвану паляницю, розгублено мовчав. Як мовчать люди над покійником…
Коли надходить гроза, Ярина завжди вимикає телевізора, а кабель від антени запихає у глибоку калошу. І нехай блискавиці судомно спалахують за вікном, зате не нароблять шкоди у хаті. Сиділа на ліжку, підперезана картатим платком із китицями, гортала товстий журнал схожий на стару конторську книгу. Перечитувала, бо пам’ять уже не та. На пожовклих сторінках учнівським почерком занотовані: рецепти лікарських рослин від недугів, рецепти незвичних страв, дати празників і правила поведінки людей (наприклад, чому 4 і 13 грудня не пускають сторонніх жінок до хати). Ще у книжці зберігалися вирізки старих газет. Про городину, кіз та курей. Про народні прикмети на кожний місяць.
За вікном дощ поволі стихав. У хаті, серед розкладеного на полицях зілля, домінували аромати м’яти, чебрецю та кануперу.
«Часті громи у серпні, -- читала Ярина, --  буде тепла осінь».
«Але ж вони грякають ледь не щодня від Спаса! А сьогодні перша Пречиста. А дощ на молоде бабине літо – то завжди на погану осінь», -- розгублено думала старенька.
Коли виглянуло нарешті сонце, Ярина поспішила із хати. Дивувалася незвичному проясненню навколо. Дворище здавалося світлішим і просторішим. Ще нічого не усвідомлюючи, підвела голову й побачила надщерблену гору. У ту щербину на обрії сміливо ступила дугою веселка. На якусь мить зморшкувате обличчя старої жінки розгладилося-відсвітилося перевернутою маленькою копією її.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Диво!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 28-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 26-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вячеслав, 26-09-2011

.......а чому їх не пускають?

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 25-09-2011

Більше соковитості

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Василь Тибель, 24-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Зоряна Львів, 24-09-2011

Аватар)))))

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 24-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Maria Goncharenko, 24-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 24-09-2011

Антал - не Атлант...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 23-09-2011

Про розгладжені зморшки це точно :)

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 23-09-2011

Ваша ГОРА провісник апокаліпсису.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 23-09-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.53260207176208 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …