Усі ми щодня з чимось боремося. Це майже як жити. Та ні, це таки точно: боротися = жити. За себе, за когось, за нас. Я бачу стількох людей навколо мене, які ведуть боротьбу за те, щоб бути разом. В мене це ніколи не виходило, я завжди в тому програю. І не тому, що мені бракує сили, чи волі. Маю здогад, що просто обираю собі не тих союзників. Після таких провалів я постійно кажу, що більше в такі ігри не гратимусь і в наступні бої я пас. Але то ж була б не я, якби й справді корилась хоча б якимсь ультиматам. Хтось колись сказав мені, що я більше схожа на людину, яка скільки б не обпалювала собі крила, все одно летітиме на світло. Щось в тому є суїцидальне… словом, не без того.
І от мене торкаються всі оці люди: близькі, просто знайомі чи випадково почуті історії. Я поки лише спостерігаю і дивуюся тому, як тим людям вдається справлятися з перешкодами. Одразу з`являється стратегія, тактика, віра, надія… Коли знаходиш собі союзника, то звідкись беруться надприродні сили (майже як у серіалі «Супернатурал»)))), і все, що видається майже нереальним разом долається набагато простіше, майже безболісно, інколи навіть перспективно.
І так не часто в мене виникає бажання знайти собі союзника, бравого воїна, ну ок, то вже заганяюсь, але хоча б якогось психа несповнарозуму, як і я. Щоб та знахідка народжувала бажання боротися за речі, про які так приємно потім згадувати, мріяти, записувати… На кшталт того, як легко ми будемо долати відстань: короткими повідомленнями, довгими есемесками, телефонними розмовами, клавішею ЕНТЕР (вона створює так званий любовний трикутник, а ми й не проти), аськами, скайпами, житимемо у соціальних мережах, використовуватимемо всі можливі штучні замінники «нас». Щодня займатимемось словесним коханням, пересиланням всілякого змісту і ракурсу фото, де і мотиваторів, кумедних відеороликів, приколів, пісень, що потім нагадуватимуть нам той період, коли були разом… Дивитимемось фільми, сперечаючись про дрібниці, усміхатимемось до екранів, і наче діти калататимемо серця одне одного, засинатимемо в обіймах клавіатур, прокидатимемось від есемесок в телефоні, які будуть підписані чимось дуже теплим , приємним і нарешті твоїм.
А потім ми зустрічатимемось у наших, чи чужих містах… так, наче востаннє, випиватимемо одне одного майже до кінця своїми спраглими вустами. Ходитимемо за руки, наче сліпий і поводир, щоразу мінятимемось ролями, бо так вчимося довіряти одне одному. Накладати шви обіймами, потопати у поглядах, затамовувати шалене дихання-серцебиття … Занурювати руки тобі у волосся, і ніжно перебирати пасма, які недавно знову відросли. А ти торкатимешся відкритими долонями моїх скронь і палко цілуватимеш. Ми засинатимемо в обіймах одне одного з новонародженою втомою після кохання. Прокидатимемось від поцілунків, брак яких буде рівнятися з нестачею кисню під водою. А потім я вкотре розповідатиму тобі про свої дивні містичні сни, а ти мене обійматимеш і цілуватимеш так, наче боїшся втратити. І нам так мало треба буде для щастя: у нас буде лише тут і зараз, без пафосу і дурних обіцянок. І ми не боятимемось зовсім нічого, окрім втратити нас за час нашої відсутності.
Прощатися завжди нестерпно, тому ми попустилися, більше тим не займаємось. Зате ті поцілунки, ніби пелюстки вічності оселяються в наших спогадах, опіками на вустах. Ми починаємо жити від цієї миті, і до наступної:
- А я вже тут, чекаю на тебе! (в асьці, чи скайпі, чи іншому заміннику твоєї присутності).
І тоді мені дуже спокійно, бо ти хоч і далеко, але завжди поряд. А я просто знаю, що в нас все буде добре, і що витримаємо те випробування, а наше майбутнє вже десь оселилось в місті сонця, чи в горах…бігає, казиться, радіє і чекатиме нас стільки скільки буде треба)))
про всіх, про вас...) аж самій захотілось, щоб так було…))
22.09.11
