Дитячий візочок поскрипує, моя півторарічна внучка поцмокує соску-дурилку, та я відчуваю, що за хвилину почнеться концерт – памперс повний, отже треба поспішати. Я завертаю на вулицю, де живе моя сестричка Таня, в якої ми гостюємо, і прискорюю крок.
– Наталочко, це ти? – чую тихий лагідний голос.
Зупиняюся. Усміхаюся до літньої жінки, що схиляється до мене з-за паркану. Назвати її бабусею – язик не повертається: вона – мій любимий бібліотекар, добрий книжковий ангел мого дитинства і юності, вона просто не може бути старою!
– Я… – відповідаю і спантеличено змовкаю: не можу швидко пригадати її ім’я та по батькові, і мені від того дуже соромно. Нині на кутку її інакше як Чепурчиха ніхто не зве, – але ж для мене вона ніколи не була Чепурчихою!
– А я дивлюся: ти чи не ти? Це ж скільки років я тебе не бачила… Як ти? Де живеш? Ким працюєш, Наталочко?.. – жінка щиро радіє зустрічі й дуже хоче поспілкуватися. Я теж рада. Рада, що бачу її і що вона, як мені здається, майже не змінилася за… тридцять років. Рада, що вона пам’ятає мене й небайдужа до мого життя. Я теж не проти з нею поговорити…Ось тільки, Господи, як же її звати?!
– Та, бачите, вже стала бабусею, – ніяково усміхаюся.
– Дівчинка чи хлопчик? – киває вона на візочок.
– Дівчинка. Поля.
Тим часом моя внучка починає вовтузитися й невдоволено сопіти.
– Вибачте, – майже винувато кажу до жінки, – мушу поспішати. Ми трішки мокрі, голодні, до того ж спати вже пора. Ми не можемо стояти на місці ні хвилинки – і зараз будемо плакати. А плачемо ми дуже голосно…
– Їдьте-їдьте, – киває вона розуміюче головою – і відпускає нас у наше життя; я усміхаюся на прощання, і ми з Полею майже летимо вулицею. Вже біля наступного – Таниного – двору я згадую, як звати мою бібліотекарку…
Наступного дня я проїжджаю повз двір Лариси Миколаївни майже крадькома, обережно обминаючи дитячим візочком щебінь і ями: Поля спить, тож треба молитися всім богам, щоб її ніщо не потурбувало – ні несподіваний гавкіт чийогось пса, ні якийсь мотоцикліст чи автомобіліст, що любить тиснути на газ, – щоб я дісталася двору, не порушивши її чутливих сновидінь. Я поспішаю, але повільно.
– Це ти, Наталочко? Катаєш Полечку? – Вона знову перехиляється через паркан до нас, і я відчуваю суміш побоювання, що моя дівчинка прокинеться, і, знову ж таки, сорому-досади через те, що я й сьогодні не вийде погомоніти з нею.
– Доброго дня. Вибачте, ради Бога, але не можу стояти. Вона щойно заснула – треба швиденько її заховать у двір.
– Розумію-розумію. Я не затримую... Звичайно ж... Діти є діти. Вези її обережно, тут дорога не дуже рівна, вибита колесами… – І запитує мене, уже в спину: – А пам’ятаєш, як ми виступали в красному уголку, на станції?
– Звичайно пам’ятаю! – киваю я через плече, й сторожко прислухаюся, чи не розбудив наш короткий діалог мою Полечку…
Втім, якщо чесно, не дуже-то я й пам’ятаю всі ті виступи чи інші так звані культурно-освітні заходи, які Лариса Миколаївна Чепурко організовувала для шефів своєї бібліотеки – місцевих залізничників, залучаючи до участі нас, своїх найактивніших читачів-школяриків. У мене в пам’яті інша картина: я сиджу на підлозі між високими стелажами, прямо на мене з вікна ллється м’яке сонячне світло, а довкруг – книги, книги, книги. Тихо, спокійно, аж святково. Золотяться порошинки у промені, шурхотять сторінки, багато-багато сторінок – і всі вони мої розрадники, вчителі, друзі та захисники. Я раюю, мені більш нічого не треба, лише не чіпайте мене, не порушуйте цієї гармонії…
Згодом, коли я відкрила для себе Бога, ті години серед книжкових стелажів стали асоціюватися у моїх спогадах із молитвою в храмі – бо ж я була наодинці з чимось незмірно більшим за себе, маленьку школярочку, була сам-на-сам з усім світом, а отже – мабуть-таки з Богом, утіленим тоді для мене у книгах і захованим між їхніми аркушами. Й усе велике, справжнє, усе, заради чого, як мені тоді здавалося, було варто жити – великі людські почуття, духовні цінності, культура, знання, всі здобутки нашої цивілізації тощо – відкривалося мені, давалося в руки, текло в душу, як благодатна волога в горло спекотного дня, наповнювало мене і робило теж великою і справжньою. Сільську дівчинку на підлозі сільської бібліотеки.
Лариса Миколаївна в такі хвилини ніколи мене не турбувала, вочевидь відчуваючи й поважаючи мій стан. Я могла порпатися в її багатстві стільки моїй душі хотілося. Вона завжди радо мене зустрічала й, незмінно усміхаючись, майже по-змовницьки кивала в бік отих стелажів:
– Хочеш щось пошукати для себе, Наталочко? То йди…
Достеменно вже не знаю, що саме я там тоді шукала. Ну, звичайно ж, якусь цікаву книжку, але хіба тільки її? За кілька років я перечитала в тій бібліотеці майже все, що могла осилити у своєму віці, й, звичайно ж, усе запропоноване мені «з-під поли» нею, моєю Ларисою Миколаївною, на її смак: про відомих і невідомих «замєчатєльних людєй», велику любов і ще більшу вірність, мужність, героїзм, честь, совість і, звісно ж, про те, що відповідні людські якості обов’язково винагороджуються у житті. Тобто саме ті видання, які, вочевидь, мав на увазі Володимир Висоцький, оцінюючи у своєму знаменитому шлягері людей за книгами, прочитаними ними у дитинстві. У цьому значенні я читала, однозначно, «нужные книжки». Мабуть, закономірно, що я також дуже любила казки – і захоплювалася ними навіть у старших класах. Передусім саме таке коло читання напоїло мою душу по вінця романтизмом, довірливістю до світу і відвагою перед походом у життя (якого я ще не знала), а також виховало ті риси, які нинішній молодий український капіталізм постійно випробовує на потрібність і міцність. Бо він безпардонно ламає хребта найзатятішим представникам мого середнього (а ще більше – старшого) покоління, – і лише одиниці з них у нових, аж ніяк не казкових, реаліях змогли відстояти свою «викопану» з книг, «реліктову» життєву філософію і позицію, більшість же скочується в безпросвітне болото постійного скиглійства або ж морального занудства, якому, звісно, теж відмовлено в майбутньому. Висоцький мав рацію: скажи мені, що ти читаєш, дитино, – і я скажу, якою ти станеш, коли виростеш. Більше того – я скажу, якою може бути твоя доля...
Ця бібліотека була для мене не лише книгозбірнею. Ця бібліотека була найкращим, найщасливішим місцем мого дитинства. Якби я могла, я б, мабуть, носила її при собі, в кишені, – і ховалася б туди щоразу, коли реальний довколишній світ мені дошкуляв, тобто майже завжди. Вдома постійно кричав батько, невдоволений усіма й усім, у школі кипів звичний казан уроків і гамірливих перерв. А мені хотілося тиші й чогось гарного, небуденного… Зовсім маленькою я ховалася від домашніх сварок і батьківського гніву в бабусину пелену – добру, теплу й затишну, але дуже скоро той сховок перестав бути надійним. Наступною криївкою стала ця бібліотека. Потім, звичайно ж, були й інші: студентські, наукові, бібліотеки-музеї, архіви, – але вони більше прислуговувалися власне навчанню й освіті, передусім додаючи знань (останні ж, як відомо, примножують скорботу і мало кого роблять щасливішим)… Нові книжкові світи вже не могли мене сховати від світу реального – бо самі були його частиною. Нині роль криївки у моєму житті час від часу відіграє лише власна книгозбірня, припадаючи до якої, як античний Антей – до землі, я знову відчуваю в собі достатньо сили, щоб жити далі (сиріч – боротися) не зраджуючи собі. Але в дитинстві я могла тільки мріяти про власну бібліотеку..
Залізнична книгозбірня, добрим ангелом якої впродовж кількох десятиліть була Лариса Миколаївна Чепурко, знаходилася в колишній хрестильні, поруч із клубом залізничників – колишньою Свято-Димитріївською церквою. Від школи їх відділяв лише дерев’яний паркан. На час мого школярства та огорожа була вельми умовною, власне її не існувало. Після уроків я робила два десятки кроків – і ховалася в затишну нірку бібліотеки, вбираючи в душу всі її щедроти. Останні, звичайно ж, не вступали в протиріччя зі шкільними знаннями, бо ж не було в тих книгах нічого забороненого, здатного посіяти в дитячій душі бодай якісь сумніви у «правильності» нашого тодішнього життя і його моралі, – про це подбала цензура ще задовго до мого народження. Практично нічого я тоді не знала і про Бога, а тим часом розкошувала посеред книг у намоленому місці! Але я й цього ще не знала.
Як не дивно, не знала я в той час і прізвища моєї любимої бібліотекарки – для мене вона була лише Ларисою Миколаївною. І мені здавалося, що вона завжди, вічно, буде в тій бібліотеці – незмінно привітна, рада кожному школярикові, який тягнеться до книжки… Я ніколи не пов’язувала її присутність там із власне роботою чи професією – мені здавалося, що вона там живе. Мені важко було уявити, що в Лариси Миколаївни є дім, родина, що вона, приміром, порається по господарству чи сапує картоплю на городі. Вона була для мене іншою, не такою, як усі, майже безтілесною. Як ангел. А ангели, як відомо, не старіють і ніколи не залишають своїх «постів»… Утім, про ангелів я тоді теж практично нічого не знала – ну, крім того, що вони, як і Бог, не існують. Бо так стверджувала вчителька на виховних годинах і так писалося в усіх доступних мені книгах, – а я була дуже «правовірною» ученицею і довірливою читачкою.
Коли повіяло перестройкою і в повітрі запахло поверненням Бога в Його храми, першою в нашому селищі здала свої позиції моя бібліотека. Лариса Миколаївна, яка пропрацювала в ній практично весь свій трудовий вік, незадовго до того «часу Ч» пішла на пенсію, а через пару років не вельми багатий фонд книгозбірні частково списали, частково, звісно, розтягли, решту ж перевезли в інше приміщення. Нині бібліотека залізничників працює на другому поверсі вокзалу. Мені важко уявити, що туди натовпом ходять сучасні «школярики» чи що її активно відвідують і записуються в чергу, щоб почитати вітчизняну класику чи сучасну літературу (якщо вона там взагалі представлена, у чому я вельми сумніваюся), засмикані нинішніми проблемами залізничники. Останніх може пригнати до книгозбірні хіба що потреба в спеціальних виданнях – заради підвищення професійного рівня, бо ж чи не над кожним повсякчас висить небезпека бути звільненим. Мені також важко уявити, що хтось нині влаштовує їм читацькі концерти «від бібліотеки» в колишніх «красних уголках» – немає вже нині тих «уголків», їм проспівано анафему і Царство небесне, амінь.
Клуб ще кілька років стримував натиск новітніх поборників повернення храмів, а в приміщенні книгозбірні оселився новий сільський батюшка – отець Олександр, який приїхав десь із Донбасу. Його поважали («Наш батюшка так багато знає, що ти, дочко, можеш із ним про що завгодно поговорить! Усе чисто розкаже, про що не спитай!») і над ним поблажливо, а частіше – осудливо підсміювалися, бо він задивлявся на місцевих молодиць (і досі подейкують, що одна з них під час своєрідної «сповіді» зняла з нього якогось вельми коштовного хреста) і смоктати «роднєнькую» – так батюшка називав місцевий самогон, без якого не погоджувався відправляти жодну требу.
Відправляючи мене до отця Олександра – домовитися про хрещення моєї доньки, мама нагадала, що він живе в колишній «твоїй любимій» бібліотеці, і вручила, майже урочисто, пляшку горілки. Трішки чудно мені було дзвонити у двері свого колишнього «храму» – як до оселі. Пам’ятаю свій подив, викликаний «зміною декорацій»: не було вже там ні столика, за яким колись сиділа Лариса Миколаївна, ні стелажів із книгами, натомість очам відкривалася простора вітальня, стіни якої було густо завішені образами. Переді мною стояв рум’яний батюшка в підряснику, а за ним виднівся обідній стіл, заставлений тарілками: я застала отця за обідом. Пляшка «роднєнької» виявилася дуже доречною, і духовний отець цього не приховував. Вказавши мені практично на порозі урочий час для здійснення таїнства і вартість своїх хрестительських послуг, він поспішив повернутися до своєї трапези. Запитати отчика про щось з арсеналу його неосяжних знань я якось не зважилася…
Нині місцева церква знову там, де була відпочатку, – поруч зі школою. Її відродили, зробили капітальний ремонт, газифікували, розчистили подвір’я, збудували міцну огорожу, у периметр якої увійшла й колишня «моя» бібліотека, що знову стала хрестильнею. Схоже, в наш час місцевому храму ведеться незле – чого аж ніяк не скажеш про школу чи нинішній селищний клуб, що визнаний аварійним і практично не працює…
Лариса Миколаївна мешкає досить далеко від центру, поруч з невеликою крамницею, якою нині заправляє один з її синів, тож практично щодня він провідує матір. Інший її син мешкає десь на Луганщині, але регулярно приїздить і допомагає чим може. Власне, вона не самотня, на відміну від багатьох інших сільських бабусь, забутих навіть власними дітьми. Але Ларисі Миколаївні мало загалом нібито благополучної старості. Вона вже ледве ходить, але щодня незмінно добирається до паркану і, тримаючись за нього, годинами дивиться у світ. Між магазинчиком і хатою моєї бібліотекарки – кілька пеньків, за якими люблять розпити пляшчину чоловіки з близьких дворів. З ранку до вечора до торгової точки заходять і заїжджають люди, серед яких чимало її колишніх читачів, які нині переймаються аж ніяк не книжковими клопотами. Колись вони ходили до неї, тепер – повз неї.
– Це знову ти, Наталочко? – перехоплює вона мене зі свого паркана, на якому висить, мов на патерицях. Я поспішаю до крамниці, цього разу без онуки.
– Я, я, – знічено відповідаю. – Спішу за хлібом, поки мала спить…
Чепурчиха не ображається: звикла до того, що всі, кого вона бачить, поспішають. Вона ж має нині багато вільного часу, їй 83 роки і вона вже нікуди не спізниться. Вона лише спостерігає за тим, як повз неї біжить стрімголов життя і трощить усе на своєму шляху. Вона не спиняє його, не чіпляється до нього, не скаржиться… Ось лише б перемовитися словом з колишньою своєю найкращою читачкою. Бо їй цікаво, бо вона небайдужа. Але вона, та читачка, теж спішить – її теж підганяє життя, яке не хоче стояти на місці ні хвилинки. Колишня бібліотекарка все розуміє – і відразу ж відпускає. Тільки дивиться вслід – трішки тоскно і сумно, тримаючи незмінно привітну усмішку на постарілому обличчі.
Мені здається, що то стоїть на узбіччі життя вся наша сільська культура: її вже списали на пенсію й відсторонили від сучасності, вона поступилася натиску новітніх руйнівних метаморфоз, бо не мала сили відстоювати свої цінності і свій дух, які виявилися незатребуваними ні новою державою, ні сільським людом, що зайнятий лише виживанням. Ця культура стара й беззахисна: ті, хто ще стає на її захист, виглядають приреченими останніми могіканами. Доживаючи свій вік, вона виглядає на дорозі свою молоду спадкоємицю – і не бачить. Сама ж вона вже тільки й може, що дивитися через паркан на те життя, в якому їй уже немає місця.
Посеред постійно змінних, але завжди чомусь дуже нагальних міських клопотів до мене іноді стукає, мов нічна птаха у вікно, думка, що я можу так і не встигнути поговорити з добрим ангелом мого книжкового дитинства – бо ж, як я вже достеменно знаю, нічого й нікого вічного на цьому світі немає. Мені іноді сниться моя Лариса Миколаївна: стоїть обіпершись об паркан і гукає «це ти, Наталочко?» – а я все спішу і спішу, і все мені ніколи, і скрізь я спізнююсь. А вона чекає – терпляче, так, наче в неї попереду вся вічність.
