Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46595
Рецензій: 90897

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Лялька

© Павліна Пулу, 18-09-2011
Це була єдина людина в моєму житті, яка пряла вовну. Товста, самотня, вона сиділа на дерев’яній канапі, накритій тканими чорними ряднами із кольоровими геометричними фігурами, біля величезного вікна, крізь яке заглядали до хати абрикоси, і пряла. Вона мала чудовий сад із абрикосами-шпигунками, які завжди пхали свої помаранчеві носи до вікна - їм дай попідглядати за кимось. А ще в її садку росли найсмачніші в світі сливи, завбільшки з персики, поліровані, розпухлі від соку і щастя сливи, із білими плямами усмішок... Ніколи більше ніде не бачила я таких усміхнених щасливих слив... Їх треба було зривати зеленими, бо вони червивіли – вогняний, пекуче-солодкий сік капав просто на обличчя, якщо стояти під сливою, крізь прогризені хробаками у сливовій шкірочці дірки, капав на волосся – і тільки рот підставляй...
А вона сиділа у кімнаті посеред абрикосового саду і пряла вовну.
Мама каже, що ще немовлям я її любила. Я не знала, хто вона – чужа жінка із сусідської хати. Я безхмарно верещала в колисочці, подумати тільки, такі проблеми, як обкакана пеленка чи пустушка, що викотилась із рота, здавались мені безвихідними і я захлиналась вереском... Коли вона приходила до хати  - шельма, казала моя бабуся – я затихала і почувалась щасливою. Поруч з нею я завжди почувалась щасливою. І тільки-но зіпнувшись на ніжки, і тільки-но приїхавши в гості до бабусі, я бігла стежкою через поле до неї, сідала на ослінчик перед її колінами, клала собі на голову жовтувату кучеряву баранячу вовну, і казала
– Я – Рая...
І мені було так добре-добре із вовною на голові, а за вікном усміхались маленькі жовті абрикоси-дички, найпахучіші абрикоси на світі, якщо їх закрити в банки із кісточками, трохи недосолодити, і потім вони мають такий мигдалевий, помаранчевий, відстояний смак. Я була щасливою людиною, коли на моїй голові пінилась жовта кучерява вовна, під мої ноги було підмощене доморобне вовняне рядно, щоб я не змерзла. Бо під хатою вона мала льох, у якому збиралась вода, і тому підлоги завжди були дуже холодними...
Моя перша найкраща подружка Юстиня.
- Юстинько!!! - гукала я через стежку.
Коли я приїздила в дитинстві у село, то завжди усього боялась – хробачків, павучків. Крім того боялась привидів, чортів, баби Яги, діда Гриця. Гриць – це місцевий пияк, який колись сказав – будеш нечемною – заберу. І я його боялась. Він мав срібні зуби, запалі почорнілі щоки, а іноді любив поніжитися у велетенській калюжі напроти Юстиньки. Коли я підросту, то мірятиму глибини усіх навколишніх калюж. Спершу ті калюжі будуть мені по стегна, потім – по коліна, потім геть зміліють, сягатиму трохи вище кісточок і я запідозрю, що на світі починається посуха перед кінцем світу. Але це буде потім, я потім перейматимусь кінцем світу, глобальними змінами клімату, пеклом, раєм, вибухом планети... Коли я підросту, дід Гриць помре від цирозу печінки, а вікна у його хаті позабивають дошками. Там тусуватимуться місцеві наркодиллери – із перетовченою у долонях сушеною коноплею, яка насправді так вставляє, як і дим від дров, бо для куріння коноплі потрібні інші сорти, а не ті, які вирощували колись на сорочки, а потім вони здичавіли і пішли поза села, на схід сонця, затюкані будяками і бур’янами, де не де проросли, і місцеві наркодилери мене пригощали. Я собі курила-курила, курила-курила, і нічого. Навіть весело не стало. Але історія сподобалась – я і чотирнадцятирічний нарокдилер крутимо пляшку від солодкої води з ананасовим смаком, у цієї пляшки є всі шанси поєднати нас у поцілунку, але вона щоразу вибирає – дурна пляшка – десятирічного чорненького хлопчину із великими очима – дві велетенські чорні картоплини на чорному картопляному обличчі, і я цілуюсь із ним, молодшим за мене, вперше в житті провалююсь у запах чиєїсь слини, теплої, як сік із Юстиньчиних слив... Але в ті часи сливи більше не росли. І Юстиньки також не було...
- Юстинько!!! – гукала я і боялась тоді єдиного – щоб раптом русалка не залоскотала мене у пшениці, через яку вела моя стежка до улюбленої подруги.
Юстинька піднімалась із порога – у сонячні дні вона любила сидіти у себе на порозі – перевальцем ішла на своїх варикозних ножищах до мене, брала мою маленьку, вимащену круглими кольоровими цукерочками руку у свою, порепану і випалену до бронзи сонцем ручищу і вела мене до свого щедрого, пахучого, солодкоголосого саду. Ми ішли вдвох – двоє найкращих подруг, двоє людей, яким було у світі так чудово разом, що і не передати, а навколо шугали і мерехтіли спідницями русалки, і Юстинька казала:
- Та які там русалки, наплів тобі хтось дурного. Нема ніяких русалок. Онде ворона сидить, ворона – є. А русалки – вигадки.
Нам з нею було так чудово разом, що й розмовляти не було потреби. Юстинька завжди мала чай і цукрові кубики. Чай Юстинька варила у казані – пам’ятаю липою пахло, мелісою, ще якимись літніми духмянощами. Настояний, салатовий, він стояв завжди теплий у печі. Вона садовила мене на високу табуретку – така висока табуретка у неї була спеціально для дітей... Наливала мені свій чудо-чай, клала на блюдечко кубики цукру і дивилась, як я той чай п’ю. У Юстиньки уся їжа була дуже смачна, а вдома не така. Коли моя бабуся давала Юстиньці масло, то я казала:
- Ну і смачнюче ж у Юстиньки масло, не те, що в нас...
Моя бабуся носила усю їжу до Юстиньки, і я залюбки їла у неї те, чого вдома навіть понюхати не хотіла.
Я Юстиньці читала книжки. Вигадувала все, бо читати ще не вміла. У ті часи я вважала, що люди читають книжки, вигадуючи свої власні сюжети, і краще вміє читати той, хто краще вміє вигадувати. А букви насправді нічого не значать. Ось такої думки про книжки я була у тому  віці. Ну і гарно моя мама читає - захоплювалась я своєю матусею, коли вона мені перед сном читала казку про подорож Нільса із дикими гусьми. Тож я сміливо брала книжку – у Юстиньки завжди була книжка причеплена над піччю, щоб з неї виривати листки на розпал... І читала Юстпньці в голос, а Юстинька казала:
- Ну і інтересна ж книжка, от і вміє ж хтось написати. Ех ти, плутоязя.
Це таке слово, яке значило – плутати язиком, верзти казна що. Улюблене Юстиньчине слово.
Я не пам’ятаю Юстиньчиного обличчя, пам’ятаю лише сарафани і проділ хустки, замотаної гострим кутом догори...

.......
Наступного літа у Юстиньки помер син. Ото вже той син, думала я, чого б це йому помирати? Юстинька залягла. Я вже якось сама долала страх – заплющувалась і бігла чимдуж через пшеницю – із медом, маслом чи ще чимось в руках – бабуся завжди передавала Юстиньці їжу. Вона лежала на ліжку „біля грубі”, як вона називала свій акуратний кахельний п’єцик польського зразка, я підбігала до ліжка і тягнула її геть:
- Юстинько, вставай, вставай, - впрошувала я її, а вона лежала у чорній хустці і я так незлюбила чорний колір, до неможливості.
Вона казала, що я не „сочувствую”, що також колись захворію, і тоді знатиму, як її з ліжка тягти... А я тягла – ну чого вона розляглася? Я вовну одягала на голову і ходила по кімнаті виспівуючи несусвітні пісеньки – про що я лише не співала... Скільки у п’ятирічної дитини тем для пісень!!! Комашки, тваринки, кохання, Рая... Хто така була та Рая??? Я не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, що це був мій еталон краси - із кучерявою жовтою вовною на голові...
- Дай мені відпочити, - просилася Юстинька, - дитино, іди до дому, дай мені поспати...
А я не давала. Я залазила їй під ковдру і вдавала, наче вже все, тепер буду тихо... А коли вона засинала, я запихала тонесеньку шерстинку, малесеньку ниточку вовни, їй до носа. Юстинька чхала і прокидалась. Одного разу я її так дістала, що Юстинька піднялася з ліжка і майже силою - я пручалась, хапалась за двері, ревіла - потягла до дому. А вже як зайшла до бабусі, то сіла погомоніти про те-се, звичні жіночі балачки - про кінець світу, пальці, що стукаються вночі до її вікна, про сни... А там і про картоплю зайшла мова, і ми всі разом пішли дивитись на бубусину розсаду, а там і за огороди зайшли - подивитись, чи цвіте на пасовищі цілюща трава Іванчик, якою гастрит, рани і високий тиск лікують. А потім мене оса вкусила за босу стопу, бо за кілька тижнів сільського життя із наляканої дівчинки-химерниці я перетворювалась на босоногу розбійницю-реалістку...

Відтоді ми ще більше здружились. Займались разом шопінгом - у "кооперативі" купувала Юстинька собі бавовняні "чулки" із наголосом на У, панталони, яблучний джем і прямокутний хліб, який складала у таку дивовижну чудо-сітку, витвір справжнього майстра, яка уміла так гарно роздуватись і натягуватись, що я досі чудуюсь. Під магазином ми сідали на лавочку і ще якийсь час пліткували із двома іншими нашими подругами - Домцьонкою і Улітою. Уліта повернулась із Сибіру і постійно казала "не ззя", коли я хотіла поритись у її сумці чи носила підвішем до низу головою кошеня, тримаючи пальцями за хвіст - найсолодше заняття із мого дитинства. А я їй відповідала "Ззя, ззя".
Моя Юстинька була найкрасивішою із подруг - Домцьонка мала лише два зуби, і це страшенно псувало її зовнішність. Вона носила на босу ногу калоші, що не надто елегантно, погодьтеся. Уліта ж була поморщеним похмурим яблучком. Колись я спробувала прийти до неї в гості, як до Юстиньки. Думаю собі - ми ж, як не як, подруги. А вона мене  налякала до смерті лисом, який дітей їсть і мешкає у норі біля її подвір'я, а як я приходитиму до неї, то не лише мене з'їсть лис-людожер, а ще й Уліту.
Я більше не приходила. Перелякана, я чимдуж побігла додому, а вдома нікого не було, бабуся з дідусем на сінокіс поїхали, і я полетіла, заплющившись, до Юстиньки. Юстинька  полола картоплю. Вона посадила мене у кошик, яким виносила бур'ян за город, щоб знову не приріс, накрила своєю маринаркою і полючи, стала розповідати мені про те, як то люди жили в давнину, як то було все інакше ніж тепер, і я, зачаровна її тихим шавравим голосом, солодко заснула у тому кошику. Проснулась аж під вечір - біля мене на скопці сиділа Юстинька і їла варене яйце. Друге яйце, ще тепле, лежало біля мене і я, спросонку, також взялася до їжі.
Коли я приїхала ще через літо - Юстиньки не було. Мені стільки усього хотілось їй розповісти - я в школу збиралась, вже вміла по справжньому читати, а не плести дурниці - "плутоязя". Однак Юстиньки не було, вона поїхала до доньки, - пояснила ситуацію моя бабуся. Я її чекала. Я приходила щодень мацати дверну клямку - а раптом вона на світанку повернулась, і я не зауважила... Спершу приходила щодень, потім через день, потім подружилась із двома дівчатками-сестричками-ровесницями і ми придумали собі заняття - міряти калюжі. Того року літо було дощове. Одного разу ми міряли калюжу, а мимо нас проїхала чорна вантажівка.
- Когось повезли, - сказала одна із сестричок.
- Що ти маєш на увазі? - запитала я.
- Когось померлого.
І тоді я все зрозуміла. Боса, по калюжах, я побігла до дому, а біля сусідської хати стояла вантажівка.
Пахло котлетами і тортом. На запах позбігалось багато дітей. Колись не боялись на похорони пускати дітей , так як цього бояться зараз. Тоді люди гадали, що треба, щоб дитина знала про смерть. Я пам'ятаю сиділа у святковій кімнаті моєї Юстиньки, у якій стояв сервант і диван, а диван був чудернацький, із велетенськими еліпсами поручнів. На цьому дивані сиділи тільки "гості", так мені завжди казала Юстинька, коли я, із брудними ногами і руками хотіла на нього вилізти. Тепер я сиділа на дивані, а голову поклала на подушку поручня, і дуже хотіла спати, однак заснути не могла. Мені стидно було плакати на людях за Юстинькою, тому я сказала, що плачу за лялькою. Сказала, що Юстинька минулого літа позичила у мене погратися ляльку і досі не віддала. А тепер вже і не віддасть, от я й плачу... Коли у мене запитували, чи шкодую я за Юстинькою, я казала - ні, не шкодую, чого за нею шкодувати?
Тому, щоб не здаватись слабачкою, я бігала плакати в кошик. У порожній стайні стояли її великі кошики. Я залазила у найбільший, накривалась Юстиньчиною маринаркою і плакала, а навколо пахло сіном, шашелем, трухлявими дошками і відсутністю Юстиньки. Холодною порожнечею її відсутності. Все наче було так само, і котлет насмажили смачнющих, і народу було повно, але водночас було порожньо. Мені снилася Юстинка ще довго – водою поливала ноги, які покрились пухирцями від кропиви, показувала стежку до болота, у якому мешкала найсправжніша у світі трясовина, приносила у заполі дикі абрикоси, малесенькі і духмяні, я їх їла усю ніч, однак прокидалася голодною.
Одного разу втопився селянин і ми з бабусею пішли до нього на похорон. Я вешталася по кладовищі, збираючи стиглу ожину, і наткнуся посеред кущів ожини і шипшини на зарослу бур'янами могилу Юстиньки. Я більше не боялася нічого – ні привидів, ні русалок, ні лисиць. Я стояла, така доросла й безстрашна, напроти її розмитого дощами, недбало заламінованого портрету і мені здавалося, що вона скрушно хитає поруч головою і каже:
- Ех ти, плутоязя...
У мене за спиною, у старій частині цвинтаря стояли мармурові янголи із відбитими крилами, самотні привиди минулих століть... Поміж сльозами я їла ожину, бо вона розрослася пишна, ягоди дозріли чорні і смачні, а бабуся підійшла і сказала:
- Не можна їсти ягід, які виросли на цвинтарі.
Десь тоді завершився мій світ. Повмирали русалки і лиси-людожери, припинили стукати пальцями у вікно привиди тільки-но вимкнеш світло. Бабуся тепло гладила мою голову і я запхала мокрий ніс їй у кофту.
- Я ж так і не повернула собі ляльки, яку колись позичила Юстинці, - виправдовувалась за сльози.
- Ляльки шкода, я розумію. Дуже шкода ляльки, - заспокійливо говорила моя бабуся, розгладжуючи мені волосся, - Лялька – це дуже важливо. Я розумію.

........
Наступного літа усі ляльки бенкетували на горищі із пацюками та павуками за іграшковими столами, забуті назавжди. Наступного літа зміліли калюжі, виросли підбори, а в хатинці посеред абрикосового саду поселилася інша сім’я. Їхній батько зрізав дикі абрикоси, їхня мати розрила грядки і посіяла флокси. А їхня донька принесла нам ляльку у вилинялій сукні, із синім заповщеним волоссям і запитала, чи це бува не моя.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Лариса Омельченко, 24-01-2012

...закортіло

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 30-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 29-09-2011

Дякую за мандрівку в дитинство.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 24-09-2011

Така собі іграшка...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Та, що марить, 23-09-2011

Дякуююююююююю!!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 22-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 22-09-2011

Цілий світ!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 22-09-2011

Це те, що зветься справжньою літературою!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Василь Трубай, 22-09-2011

Зраділа. коли побачила ваш новий текст, вряди-годи зазирнувши

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Валерія, 21-09-2011

Треба, щоб дитина знала про смерть

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 21-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 20-09-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 20-09-2011

Повмирали русалки і лиси-людожери...

© Олена Юкіш, 20-09-2011

Ззя, ззя!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 18-09-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7160129547119 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …