– Я завжди їм яблука з кісточками, – його очі розчахнулися в майже блаженній усмішці, вдячно хлюпнули на неї блакиттю і знову стали вузькими щілинками – уважними і трішки лукавими. – Тільки ось це викидаю, – він затиснув у пальцях тонку плодоніжку.
– Не жується? – пожартувала вона.
– Ні, зараза, – розсміявся і поклав більш ніж скромні рештки у попільничку.
– Ти дуже економний у поїданні яблук! – урочисто вигукнула вона – і теж засміялася.
– Однак я їм їх дуже багато, особливо взимку, – його рука знову потягнулася до вази з фруктами і взяла крайній не вибираючи. – Ти просто молодець, що привезла такого гостинця.
– Досі я не знала про твою аж таку велику любов до цих… гм… дарів природи! Може, ти їх любиш більше, ніж мене?
– Звичайно, більше! Яблука я люблю з дитинства і любитиму до смерті, це точно. При цьому я їх можу знищувати, до того ж, безкарно!
«Будь уважна, ти його знаєш!» – наче продзвеніло в повітрі. Вона швидко підхопилася зі стільця, сіла поруч із ним на ліжко й рвучко обняла за плечі.
– Ну й люби! Ти ж мене не любиш, а – ко-ха-єш! Як добре, що в українській мові любов і кохання – не одне і те ж. Отже, ми з яблуками не суперники!
– Та вже ж. Однак дуже незле, коли кохаєш і любиш одночасно, – він узяв її обличчя в долоні і став уважно роздивлятися, наче вперше бачив. – У тебе, виявляється, зелені очі. Мені здавалося – карі, – сказав чи то здивовано, чи трохи розчаровано, і опустив руки.
– Тобі не подобаються?
– Ні, чому ж? Але я завжди любив карі.
– І будеш любити їх завжди? Як яблука? – Вона провела пальцем по його бровах і наблизила свої очі до його очей так, що аж заболіло. – А чиї це карі очі ти любив? – обгорнула жартом, як хустинкою, голку ревності.
– Твої, твої… Твої карі очі, – він легенько чмокнув її в щічку і знову потягнувся до яблук.
Вона швидко нахилилася і відсунула вазу в інший бік столу.
– Але в мене очі – зе-ле-ні! Як оці яблука! – взяла одне, одкусила і, схрестивши під собою ноги, почала жувати.
– Знаю, – він устав із ліжка і підійшов до вікна, відсунув фіранку. Шибка була заліплена темрявою, як пластиліном.
– Чому ви, жінки, конче хочете, щоб нам подобалося у вас усе – від найменшої волосинки до приступів ревнощів? – різко повернувся і полоснув її своїми щілинками, як лезом – так, що вона аж уклякла і перестала жувати. Але за мить вирішила, що повний рот має свої переваги: поки прожуєш – зберешся з відповіддю, тож зосереджено продовжила. Проковтнувши шматок, неквапно витерлася хустинкою, склала її і примостила на ріжок столу.
– Ну, кажуть же: коли кохаєш людину, то маєш любити в ній усе…
– По-перше, кажуть: коли любиш людину, а не кохаєш, що не одне і те ж. А по друге, яка різниця, що кажуть? Хто слідує загальним правилам, не буває собою.
– Тобто? Як можна жити нехтуючи правилами?
– Ними не треба нехтувати. Їх, звичайно ж, треба знати, – в його тоні звучала нудьга викладача, що втомився повторювати перед аудиторією очевидні, на його думку, речі. – Але іноді їх корисно ігнорувати і навіть… порушувати! Бо все цікаве – це винятки... Ось ти, приміром, завчила, що в коханій людині нібито треба любити все. «Треба» і «кохати» між собою не дружать, хіба не так? Змусити себе когось кохати неможливо, до того ж, кохають часто всупереч, а не за щось.
– Це нове правило чи правило винятку? – вона спробувала бути дотепною, бо надто серйозний тон, на який він так різко перевів розмову, її гнітив.
– Це теж правило, але іншого рівня, – він дивився на неї з висоти свого майже двохметрового зросту. – Якби ти добре вивчила перше і не підмінила любов коханням, друге було б зайвим. Я кохаю тебе, але мені можуть подобатися очі чи волосся іншого кольору, ніж у тебе.
– Ти сказав не «подобалися», а «любив»! Це ж теж різні речі! Мені, між іншим, завжди подобалися брюнети, а ти – світловолосий!
Він усміхнувся – широко, наче відчинив вікно в душній кімнаті:
– Отже, я став винятком для тебе, а ти – для мене. У чому проблема, сонечко?
– У тому, що мені брюнети подобалися, а ти карі очі – любив. Це ж були чиїсь карі очі?
– Брюнети теж, мабуть, були конкретні.
– Ні, не викручуйся! Любити – це більше, ніж подобатися, це навіть більше, ніж кохати, коли йдеться про людину. Хіба ні?
– Яка ти розумна! Саме тому я вибрав тебе! – сказав майже урочисто, але вона відчула в його словах, а ще більше – в голосі, насмішку. Ладно, хай вона говорить банальні речі, але ж і він не вельми оригінальний у своїй тозі навчителя! Заганяє її на слизьке, а сам тимчасом хоче зі слизького вийти на сухе – щоб і далі вивищуватися над нею, такий розумний і весь у білому!
– А ті карі очі були дурними? Ну, оті, які ти любив, але не вибрав?
Їй хотілося виграти в нього бодай ще одне очко. Хай потім знову доведеться маневрувати, балансувати, викручуватися і, врешті, неминуче програти, та допоки між ними пробігає жарт чи бодай його подоба – вона не зупиниться. Адже повернути розмову в цілком безпечне русло все одно нереально. Бо з ним ніде не буде цілком безпечно! Бо він скрізь сіє напругу й дражливу невизначеність-багатозначність, а заганяти всіх у пастку слів – це ж його чи не найулюбленіше хобі, яким він володіє віртуозно! Одначе якщо ти кохаєш такого гострослова й інтелектуала (то кохаєш чи любиш? чи просто хочеш бути з ним? бач, як він уміє ловити тебе на нюансах – ти починаєш сумніватися у власних почуттях!), то мусиш вивчити його правила гри і грати за ними (чи мусиш, якщо кохаєш? – ти попалася чи викрутилася перед собою ж?!). Більше того – необхідно, конче необхідно бодай іноді переносити гру на його ж ігрове поле. Бо гра в одні – твої – ворота йому швидко набридне. Бо перемога навіть сильному має хоч щось коштувати, щоб бути більш-менш солодкою... Так, ти слабша за нього, однак він не повинен знати, що ти ще й боягузка.
Звичайно, можна поспілкуватися й мовчки – мовчання іноді буває таким багатозначним! Але воно має здатність душити: чим воно довше, тим важче дихати. Мовчання з ним вона боялася більше, натомість у розмові мала, як їй здавалося, сильний, суто жіночий козир: у будь-який момент можна, виголосивши чергову репліку, дуже серйозну чи зумисне дурнувату, затулити йому рота поцілунком, – і що він тоді скаже, як відповість? Це гол, це мат, це щонайменше тайм-аут, який обнулює результати попередньої гри (розмови), бо починається гра інша, в якій слова вже зайві, але й мовчанням її не назвеш...
Вона уважно стежила за його вустами – щоб не проґавити мить, коли зробити такий хід буде найдоречніше і найзручніше. Однак він, схоже, чудово знав і цю її «велику таємницю», тож продовжував тримати дистанцію: стояв біля вікна і їв чергове яблуко. Її запитання зависло в повітрі, як петля. Лізти в неї він не хотів і відверто ігнорував, зосереджено знищуючи зелений плід. Ось лишився тільки коричневий хвостик. Він акуратно поклав його в попільничку, потім витягнув з пачки, що лежала поруч, сигарету і глибоко затягнувся.
Його мовчання було таким демонстративним, що їй стало дуже незатишно. Щоб хоч чимось його заповнити, вона теж узяла яблуко, хоча їсти не хотілося. Крутила в руках, роздивлялася, наче шукала якийсь ґанж чи той бік, де краще зробити перший укус. Урешті притиснула плід до рота і загнала зуби під шкірку. Відчувши сік, почала повільно смоктати. Цей процес трохи відволік її від споглядання за ним, дещо зосередив на собі, але цілком не захопив, – слух спрагло висмоктував з тиші щонайменший натяк на звук.
Він погасив недопалок, відсунув стілець від столу і сів на нього, закинувши ногу на ногу. Дивився на неї так, що вона відчувала: бачить і чує в ній кожен порух думки, кожен відтінок настрою, кожен зародок наміру, і розуміє – чудово розуміє! – її стан. Але полегшити його не поспішає – не хоче. Невже йому так комфортно? Чи в ньому бере гору спостережник, якого понад усе цікавить, що вона буде робити далі? Ні, треба щось сказати, бо вона ось-ось просто розплачеться! Треба просто зійти з цього ігрового поля, яке стало мінним, і ступити на інше – нове і нейтральне. Треба швидко – терміново! – знайти тему, від якої їм обом відлягло б (бо ж і він напружений, бо ж і йому не може подобатися оця непомірно довга пауза). Треба запитати про щось просте-просте, навіть побутове, хоча він і байдужий до побуту, але щось же має стати прокладкою, буфером…
– Якби я не приїхала, чим би ти займався сьогодні?
Дурне запитання! На столі – кілька розгорнутих книг, течка паперу. Аж очевидно: вона відірвала його від справи і він, можливо, зараз із задоволенням пірнув би в свою дисертацію знову. Тому й мовчить у відповідь.
– Ти давно був у батьків?
– Тиждень тому. У них усе добре.
Коротко і вичерпно – вистрелив, щойно вона почала вимовляти слово «батьків». Мов чекав на це запитання і демонстрував готовність задовольнити її цікавість усіма сторонніми справами: що ти ще хочеш знати, дівчинко, з того, що тебе не стосується безпосередньо?
– На роботі теж усе добре?
– Добре.
– А у твоєї господині?
– Ще краще: її Мурка привела двох кошенят і вона дуже ними тішиться. Щаслива жінка!
Швидко, спокійно, чітко – як на іспиті. Наче каже: я все знаю на тверду «п’ятірку», дівчинко, продовжуй.
А що продовжувати? Навіть якщо оце «добре» і «ще краще», як кажуть, «не відповідає дійсності», він не скаже більше. І про що ще можна спитати: про здоров’я, вчорашню погоду, справи друзів чи останній абзац його опусу, про який він не хоче нічого говорити аж до його завершення? Інших відповідей не буде. Та й, коли чесно, вони їй не потрібні. Коли чесно, її цікавить лише суто їхнє. Але він чітко прокладає межу між його і їхніми справами – і тримається цієї межі. А повертатися до з’ясування їхніх стосунків – натискати небезпечні точки. Бо ж хіба він не дає їй непомильно відчути, що вона підійшла впритул до «червоної кнопки», що в повітрі запахло «ядерним вибухом»?
Вона здавалася собі мишею, загнаною в куток під всевидячим оком науковця-спостерігача. Вона не бачила для себе гідного виходу. Вона вже відчувала в очах сльози безсилля і не знала, як їх спинити. Це ставало нестерпним – і вона глянула прямо в його очі: допоможи…
Він усміхнувся.
«Це ніжність чи подоба?» – нашорошилася вона, завваживши ту посмішку: розріз його очей лишився вузьким, і крізь нього ні їхнього виразу, ні навіть кольору не можна було роздивитися.
Він знову повернувся до вікна.
Сльоза повільно почала текти по щоці. Вона тихенько, стараючись не спричинити жодного звуку, потяглася до столу за своєю носовою хустинкою.
– Мала, я хочу до тебе, – раптом прозвучало у тиші, і вона від несподіванки випустила з рук білу шматину, на якій не було вишито її вензелів, тож та хусточка могла належати кому завгодно – будь-якій дівчині, навіть з карими очима.
